Пропонуємо вашій увазі чергову публікацію з серії Ігоря Куляса «Лікнеп». Вже опубліковано на ТК такі статті циклу: «Лікнеп. Як досягати «недосяжного» балансу думок» (частина 1, частина 2); «Лікнеп. Право на власну думку»; «Як чорне може бути білим... а 2 х 2 не дорівнювати 4» (частина1, частина 2), «Простота як найскладніша з чеснот теленовин», а також «Лікнеп. Слова і цифри - це прекрасно»

Пригадаймо знову одну з найдраматичніших українських надзвичайних пригод останнього часу - вибух у Луганській лікарні 18 січня цього року. Він стався близько 9-ї ранку («встановити» точний час вибуху тележурналістам, нагадаю, тоді так і не вдалося, різні канали казали по-різному). В Україні, ба навіть у самому Луганську люди могли довідатися про цю трагедію найраніше з денних новин... російських телеканалів. Свої, «рідненькі», українські, розповідали про це лише ввечері в основних випусках (за винятком, звісно, спеціалізованого новинного 5-го каналу). До того ж, увечері, маючи цілий день на підготовку, українські канали висвітлили подію неповноцінними і багато в чому неточними репортажами (про те, як це було, - більш докладно я розповідав у двох попередніх статтях «Лікнеп. Як чорне може бути білим»).

Це не означає, що російські новини кращі за українські. Боронь Боже! Але це означає, що по-перше, за сходом України Росія стежить краще, ніж сама Україна. А по-друге - навіть ті центральні українські телеканали, на яких колись були повноцінні денні випуски новин, від тих випусків свого часу відмовилися. Це лише одна з можливих ілюстрацій передостаннього стандарту інформаційної журналістики. Під назвою оперативність. Про цей стандарт - наступна стаття.

Суть стандарту оперативності

Вона дуже проста: будь-яку новину слід подавати якомога швидше - в найближчий випуск новин. А якщо ця новина є винятковою, - то навіть у терміновий випуск, коли переривається програма передач, щоб повідомити щось надзвичайно важливе. Гадаю, луганський вибух заслуговував на такі спецвипуски, але не на думку інформаційних редакцій наших великих каналів. Ще більше таких спецвипусків заслуговував стрімкий і драматичний розвиток подій під час липневої повені 2008 року. Але тоді, як пам'ятаєте, центральні телеканали не те що спецвипусків не робили, вони про початок повені не повідомляли як слід навіть у своїх планових випусках (див. статтю «Хроніка лінивого ньюзруму»).

Швидкість чи досконалість?

Очевидним є те, що стандарт оперативності надзвичайно жорстко «конфліктує» з двома іншими важливими стандартами - точності інформації та її вичерпності. Цей конфлікт стосується і змісту інформації, і форми її подачі.

Почнімо з точності. Як ви вже знаєте з попередніх статей, точність досягається ретельною перевіркою кожного факту. Але ж, що ретельніше ви перевіряєте, то більше часу у вас витрачається, отже втрачаєте в оперативності. І конкуренти подадуть важливу новину раніше за вас.

З другого боку, можна дуже довго збирати весь масив фактів, що стосуються конкретної події, опитувати велику кількість компетентних щодо цієї події людей, вишукувати всі найдрібніші бекґраунди. Ваша новина зрештою вийде в ефір вичерпною. Але станеться це лише наступного дня після події. Або навіть за декілька днів...

Що тут обирати за орієнтир, що вважати пріоритетом? Мені особисто здається, що «рейтинг» цих трьох стандартів такий: на першому місці точність, на другому - оперативність, на третьому - вичерпність інформації.

Якщо ми поставимо на перше місце оперативність, це призведе до подачі в ефір неперевірених, «приблизних» або геть неточних фактів. Кому потрібні такі новини - які розповідають не про те, що є насправді, а про те, що здалося поквапливим журналістам? Дуже швидко такі новини перестануть дивитися. Тому першим правилом застосування стандартів точності й оперативності має бути таке: негайно подаємо в ефір лише ті факти, які в нас уже перевірено.

Вичерпності (повноти) інформації будемо досягати згодом. Не дарма ж новини є «безкінечним серіалом» про реальне життя. Отже, ніщо не заважає вам казати про вже встановлені важливі факти і подавати вже отримані коментарі, навіть якщо вони ще не складають стовідсотково повну картину події. А про те, про що ми поки ще не дізналися чи ще до ладу не перевірили, - казати так, як воно є насправді на момент чергового ефірного випуску: «ми продовжуємо шукати цю інформацію», «наша знімальна група в цей момент їде до місця події», «ми очікуємо на коментар пана Такого-то з хвилини на хвилину» і, нарешті, «про це ми повідомимо вам у наступному нашому випуску»! Але, звісно, все це можна казати, якщо ви справді в пошуку, а не імітуєте в такий спосіб «бурхливу діяльність», якої немає. Редакція повинна тримати свого слова - пообіцяли, значить, у наступному випуску обіцяне має бути!

Форми подачі інформації з огляду на оперативність

Основне покликання новин - розповідь про поточні події. Й основний спосіб цієї розповіді - репортаж (дослівно «звіт» про подію). Цей самий репортаж може реалізуватися в різних формах. У новинної команди, що працює професійно, вибір форми репортажу залежить лише від фактору часу. Звісно, найдосконалішою формою подачі звіту про подію є повноцінний репортажний сюжет, у якому якісно змонтовано всі необхідні елементи розповіді:

1) картинку ключових мізансцен, людей та об'єктів, пов'язаних із подією (звісно, картинка завжди подається з інтершумом);

2) синхрони, тобто пряму мову учасників події, а подеколи і її очевидців. Для репортажу важливими для вичерпності є насамперед відповіді на запитання, пов'язані з перебігом події (що і як відбувається / відбувалося?). При цьому синхрони подаються редагованими, тобто на монтажі вибираються їхні змістовні фрагменти;

3) факти, неочевидні або незрозумілі з картинки, пояснюються журналістом у тексті за кадром і в стендапі;

З усього цього на монтажі складається довершена розповідь. Зрозуміло, для того, щоб такий повноцінний сюжет потрапив до найближчого випуску новин, крім власне зйомки події, з'ясування фактів і збору коментарів на місці події, доведеться витратити певний час на монтаж сюжету, крім того групі треба ще доїхати до редакції (якщо в каналу немає ПТС-ки, з якої можна супутником передати готовий сюжет на базу). Якщо випуск у нас незабаром, можна і не встигнути.

Для таких випадків маємо більш просту і швидку форму подачі репортажу - БЗ. Це «швидкий» монтаж репортажного сюжету. На жаль, БЗ на українських каналах робиться зазвичай нетехнологічно. Це, як правило, довільний набір кадрів, а за кадром - якийсь текст ведучого. Найчастіше текст має віддалений стосунок до картинки, не співпадає з нею (подивіться будь-який випуск будь-яких новин, якщо не вірите). Насправді ж БЗ має бути короткою «розповіддю картинкою» про подію, до якої можуть додаватися ключові синхрони. Так само, як до репортажного сюжету, ведучий «підводить» до БЗ, а далі хіба що коментує картинку, доповнюючи її тим, що з самої картинки не є очевидним. Докладніше про технологію підготовки БЗ поговоримо згодом.

Продовжуючи тему оперативності подачі інформації, розуміємо, що в реальному житті не завжди є час навіть для підготовки БЗ. Не завжди до чергового випуску новин знімальна група встигає повернутися або ж передати до редакції відзняту картинку. В такому разі у випуску цілком можна розповісти про подію усним інформаційним повідомленням.

Пряме і «криве» включення

І, нарешті, найкраща для теленовинарів ситуація - це коли подія відбувається в момент випуску. Тут єдино доцільною формою подачі інформації про подію є пряме включення. Зверніть увагу, що з точки зору глядача завжди найцікавіше дізнаватися про те, що відбувається саме ось у цей момент!

Звісно, прикольно мати пересувну телевізійну станцію, тоді глядач навіть бачитиме розвиток події на власні очі. Але не біда навіть якщо у вас ПТС-ки немає! Пряме включення цілком може бути й телефонним. Головне - якість розповіді-репортажу. Отут і починаються цікаві речі.

Як ми з вами вже неодноразово з'ясовували, «великі» українські телеканали насправді надзвичайно рідко використовують цю форму ведення репортажу. Причин тут може бути чимало, але, гадаю, не помилюсь, якщо назву такі. По-перше, дуже рідко телевізійники встигають на ті події, які по-справжньому потребують прямого репортажу. Встигають сяк-так ще коли йдеться про якісь заплановані «посиденьки» - сесія парламенту, наприклад, або ж з'їзд якоїсь Великої Партії, або ж візит якогось Великого Цабе. Ось тут навіть ПТС-ку встигають «розгорнути», але скажіть чесно: кому цікава така картинка? А от коли стається надзвичайна пригода, - тут уже не до ПТС. Занадто вже вони в нас неповороткі. Ми ж не CNN, який транслював жахи 11 вересня наживо.

Друга причина: чомусь телевізійники не полюбляють робити телефонні включення, навіть якщо знімальна група перебуває реально на місці події під час випуску. Я б іще якось там міг зрозуміти цю нелюбов, якби все інше, з чого на 90 відсотків складаються сьогодні випуски новин, справді було цікавим. Так ні ж, - можна показувати безліч нудотного «паркету» і «шпалери» «середнювато-загальнуватого» плану, розповідати про те, що «Ганді приїхав до Данді» і що «було прийнято відповідні рішення», а от увімкнути телефоном власного кореспондента з реальної «живої» події - це, як кажуть редактори, чомусь нецікаво. Бо ж «немає картинки».

Натомість маємо іншу історію. Це ті «включення», які язик не повертається назвати «прямими».

Перший їхній різновид називається «А у нас є ПТС! А у вас?». Коли я бачу безстрашного кореспондента на тлі котроїсь із нав'язливих споруд, типу Адміністрації президента, Кабміну чи Верховної Ради, і чую від нього щось таке: «Три години тому тут закінчилася нарада...», в мене, даруйте, виникає запитання: «То чого ж ти там стовбичиш три години. Коли міг би вже давно приїхати на базу і зробити повноцінний сюжет?». У цьому випадку цінність подачі інформації саме прямим включенням - нульова. Набагато ціннішим було б справді як слід зібрати цю інформацію до повноцінного сюжету і подати її по-людськи!

До подібних «псевдовключень» можна сміливо долучити ще й такі, коли кореспондента вмикають звідкілясь абсолютно штучно, коли ніякої реальної події немає й близько. Наприклад, включення від обмінного пункту валюти, щоб сказати лише, почім продають сьогодні долар. Це можна спокійно сказати в стендапі, а потім змонтувати сюжет, адже курс долара з моменту зйомки до моменту випуску точно не зміниться!

А є ще інший, набагато гірший різновид «кривого включення». Це повна імітація включення прямого. Коли репортер записує під час події свій стендап так, наче він через ПТС відповідає ведучому в студії. Професіонали-телевізійники знають (і позаочі визнають), що цим грішать різні канали. А пальму першості тут тримає один дуже поважний канал (який я не називатиму на ім'я, оскільки тамтешній люд дуже сильно нервується, коли про їхні лажі хтось каже вголос :)). Там дуже давно «криві включення» взяли за метод роботи, мудрі якісь люди вирішили, що так воно буде «живенько і драматичненько», скидатиметься на те, що канал «тримає руку на пульсі», «перебуває в епіцентрі подій» і взагалі є «крутим». Виглядає ця «крутизна», звісно, жалюгідно. Оскільки немає діалогу між ведучим і кореспондентом, і це видно. А в «демісезон» часто ще й сонце підводить, бо ж не буває такого, щоб у Києві вже було темно, а в Харкові, Сімферополі чи Львові - ще світло. Характерною ознакою такого «включення» є, зокрема, те, що ведучі «запитують» у своїх репортерів відразу ж по два-три питання. Це професійний дилетантизм у чистому вигляді (ставити водночас більше одного запитання), але чого тільки не зробиш, на яку жертву не підеш «інфотейнменту задля»!

Повертаючись до справжнього прямого включення, можна сформулювати головне його правило: пряме включення робиться лише тоді, коли подія, про яку розповідаємо, триває в момент ефіру або щойно (лічені хвилини тому) закінчилася! Усе інше є зайвим. Навіть якщо подія закінчилася за 5-10 хвилин до випуску, ведучий цілком уже може довідатися про її перебіг від репортера телефоном, і чітко й красиво, з гарною якістю звуку, в студії розповісти про неї.

Тут доречно згадати ще один момент. Без ПТС-ок інформаційні редакції, роблячи прямі телефонні включення (це вже якщо щось у лісі велике здихає, і вони таки роблять це включення), намагаються ілюструвати їх картинкою, яку знімальна група передає на базу, наприклад, водієм. Каюся, здається, таку практику чи не я сам свого часу започаткував ще в «Репортері», а інші підхопили цей хибний метод. Аргументи за таку подачу інформації прості - замість «бідної» картинки (це, зазвичай, фото репортера з титрами) є картинка жива.

Якщо ж повернутися до логічної побудови випуску, виходить, що, по-перше, в прямому включенні репортер розповідає, що відбувається на місці події в цю мить (це основне призначення прямого включення), а картинку цю було знято певний час тому (інколи вже доволі давно). Тож картинка гарантовано не співпадає з розповіддю-репортажем! Тому все ж логічним тут буде давати спершу пряме включення, а потім, уже в якості бекґраунду, давати БЗ або ж сюжет про те, що було півгодини (годину, дві, три...) тому. В такому разі все буде цілком коректно.

Вибираємо форму подачі, або Звідки береться оперативність у новинах?

Вибір форми подачі, повторюся, залежить лише від того, скільки часу відділяє саму подію від випуску. Останнє слово тут за тим, хто цей випуск планує. Бо тут важливо ще на етапі попереднього планування як слід оцінювати співвідношення часу, «географію», затори на дорогах, професійні здібності репортера з оператором тощо.

Для прикладу, коли я керував інформаційною службою Нового каналу, нам вдалося відточити наступну схему. Якщо знімальна група встигала повернутися на базу хоча б за півгодини до ефіру, - в ефір ішов повноцінний (хай навіть короткий) сюжет. Якщо до ефіру залишалося 5-10 хвилин, - в ефір ішло БЗ з ключовими синхронами. І лише якщо навіть цих 5 хвилин не було, - в ефір видавали усне повідомлення. Це я завів тоді в правило. Спершу не встигали, потім схема запрацювала. Втім, навіть цю схему подеколи нам вдавалося коригувати в бік ще більшої оперативності. Коли подія була дуже важливою і відбувалася впритул до випуску, на зйомку їхали наймайстерніші оператори, наприклад, Вася Сікачинський або Паша Муравйов, які вміли знімати монтажно. Бували випадки, коли відзняту ними касету бігом доправляли до студійної апаратної, і ця картинка йшла в ефір взагалі без монтажу. Впевнений, що таке бувало й на інших каналах, просто наводжу це як приклад із власної практики, з того, що сам особисто організовував як шеф- і випусковий редактор.

Пізніше, працюючи як кризовий менеджер на деяких телеканалах, або ж проводячи в якості тренера не одну школу новин на «Інтерньюзі» та на «Інтершколі», за допомогою журналістів-«школярів» я мав нагоду переконатися, що можна досягати більшої оперативності, аніж це вдавалося робити свого часу на «Репортері». Якщо репортаж робиться технологічно, на його монтаж вистачає лічених хвилин, тож відповідь на питання, чи буде у випуску готовий сюжет про подію, залежить лише від того, чи встигне знімальна група повернутися на базу хоча би за 5-10 хвилин до кінця випуску! Якщо встигає - у випуску є готовий сюжет. Секрети тут прості, але про це поговоримо згодом.

Тепер про інше. Згадуючи знову-таки луганську трагедію, можна сміливо стверджувати, що великі українські канали того дня не показали своєї оперативності ні в чому. Про подію не було повідомлено вранці чи вдень. У основних своїх випусках канали не спромоглися зробити повноцінні й усебічні репортажі про неї. Все було фрагментарне, неповне плюс неточне. З усього масиву фактів і коментарів, що їх зібрали разом усі канали, здається, все одно не можна було зібрати повноцінну картину. І, нарешті, головне. Канали мали цілий божий день (з 9-ї ранку до вечора!), і ніхто не спромігся за весь цей час зробити бодай спробу журналістського розслідування! Хоча що там казати, - такої спроби більшість каналів не зробила й у наступні дні. Простіше було слухняно висвітлювати заяви чиновників і політиків.

Загалом же, луганська подія є дуже наочним («хрестоматійним») прикладом для ілюстрації стандарту оперативності новин. В ідеалі в цій ситуації, як мінімум, перші прямі включення з місця події (бодай телефонні) вже мали бути в ранкових випусках новин, перші репортажні сюжети - в денних, а у вечірніх випусках уже мали бути, крім повноцінних розширених репортажів, ще й журналістські розслідування, як мінімум, причин трагедії. Як максимум - канали мали до того ж давати розвиток подій в екстрених випусках із прямими включеннями, а в основних своїх вечірніх випусках крім причин з'ясовувати вже й можливі наслідки надзвичайної пригоди. Але це все - в ідеалі. Поки що до цього примарного ідеалу українським теленовинам далеко... Гірше інше: протягом останніх років наші теленовини, таке враження, впевнено крокують не до цього ідеалу, а в зворотному напрямку.

«Оптимізація» й «економія» як суто український ворог оперативності новин

На початках новітнього українського телебачення зазвичай не було технічної можливості дати в прямому ефірі картинку з місця події. Не було мобільних ПТС-ок, супутникового зв'язку й оптиковолокна. В дефіциті були камери й монтажки. В середині 90-х, коли лише починалися справжні ТСН, справжні «Вікна» і справжні «Подробности» (яких уже давно «справжніх» нема), навіть мобільні телефони ще були екзотикою! Але журналісти й менеджери тоді прагнули робити класні, цікаві, оперативні новини. Так, припускалися багатьох помилок, набивали собі ґулі, але робили це не тому що халтурили, а тому що багато чого бракувало, багато чого ще не вміли і не знали.

Пригадую 1997 рік, коли я працював на ТСНі, або 1999-й на «Репортері», коли команда щодня видавала в ефір основний випуск як востаннє. І хоч усі були втомлені, як марафонці після фінішу, не розбігалися по домівках, а збиралися в ньюзрумі й разом дивилися, що дають конкуренти. Раділи, як малі діти, коли в чомусь (в оперативності, в ексклюзивності, у винахідливості) вдавалося конкурентів випередити, і щиро засмучувалися, коли, навпаки, конкуренти в чомусь виявлялися сильнішими. А потім «штурмили», як завтра бути першими! Попри те, що багато чого для роботи бракувало.

Сьогодні, чесно кажучи, є вже все. Будь-яке, найдорожче й найфантастичніше, «космічне» і «суперцифрове» «залізяччя». Є купа вже суто українського професійного досвіду й умінь, напрацьованих роками. Але немає чогось більшого - бажання менеджерів і журналістів робити класне професійне телебачення. За яке не було б соромно перед людьми.

Чому я роблю цей «ліричний відступ» у «лікнепівській» статті? Та тому що «внутрішня політика» каналів протягом останніх років нещадно б'є по якості новин, спрямована на свідоме чи вимушене ігнорування стандартів. У тому числі й оперативності. Зусилля численних менеджерів-«оптимізаторів» були спрямовані на значне здешевлення виробництва новин, при цьому втрати в якості ними ігнорувалися. Стосовно оперативності тут було зроблено кілька критично неправильних речей.

По-перше, на багатьох каналах було ліквідовано денні випуски новин - саме ті випуски, які дають «заряд оперативності» новинній службі в цілому. Адже саме ці випуски дають змогу оперативно - короткими репортажами, БЗ і прямими включеннями - розповідати про ранкові й денні події, які щойно закінчилися, ще тривають або ось-ось почнуться. Як колишній телеменеджер, можу сказати: саме денний випуск, якщо робити його «без дурників», тримає редакцію в гарному тонусі і добре структурує інформаційний день.

Тед Кевіну (менеджер, що вибудовував новинну службу CNN, а пізніше започаткував «Школу новин» на «Інтерньюзі») каже: «Єдине, що я прагнув підтримувати, - це висока енергія самої програми на екрані, а висока енергія закладається в програму з самого початку. Якщо я раптом о 9-й вечора бачив, що все працює як добре відлагоджений механізм, усе відредаговано, все монтується, всі знають, що, чому і як відбувається, і все це ось-ось з'явиться на екрані у пригладженому вигляді, - я перевертав програму догори дном, від початку до кінця, щоб знову надати їй додаткового поштовху енергії».

Зі свого менеджерського досвіду скажу, що без денного випуску, який робиться «з коліс» і «в останню секунду», дуже важко додавати цих «додаткових поштовхів енергії». Людська природа по суті своїй лінива. І справді, як каже закон Мерфі, «будь-яка робота займе весь відведений на неї час». Тому і виходять у вечірній ефір такі слабкі репортажі про ранкові події. Немає драйву оперативності!

Ще більшою «знахідкою» «оптимізаторів» виявилися ранкові новини. Тут на великих наших каналах одні «винайшли», а інші почали «переймати досвід» глобального здешевлення. Який? А такий, що на деяких каналах ранкові новини просто знищили як клас, а от на деяких наших «флагманських» каналах ранкові новини тепер... записують звечора! Тут у мене, чесно кажучи, немає коментарів. Адже ці «записи» з новинами взагалі не мають нічого спільного.

Є й інший напрямок активності «оптимізаторів», що напряму б'є по стандарту оперативності. Протягом останніх років на багатьох каналах «економії задля» було істотно скорочено кореспондентські мережі. Це при тому, що насправді і в кращі часи найбільші канали не мали ідеальних кормереж. Не тому, що хтось погано працював. Навпаки, як колишній шеф-редактор я, наприклад, можу лише добрими словами пригадати самовіддану, творчу і якісну роботу Олександра Боля, який з нічого розбудовував кормережу на Новому каналі (а взагалі, здається, вибудував такі мережі на чотирьох (!) загальнонаціональних каналах). І можу запросто назвати кількадесят відмінних, талановитих, професійних кореспондентів різних каналів у різних містах України. І ще кількох інших класних регіональних редакторів.

Але пригадаймо, що жоден із загальнонаціональних каналів не мав і не має власних кореспондентів хоча б у всіх обласних центрах України! А життя ж, як відомо, не закінчується в облцентрах. Вважається, що за райцентри і села може «відповідати» той самий обласний власкор. Дуже класно, особливо ж якщо враховувати, що буває й таке, що до якогось райцентру «з області» їхати з сотню кілометрів по вбитих дорогах. Плюс Київ не дає грошей на бензин (бо ж «менеджери економлять»). Про яку оперативність тут може йтися?!

Або уявімо собі таку ситуацію: хай навіть не таке вже велике місто, не «мільйонник», а так 300-400 тисяч жителів. Люди живуть, народжуються, вмирають, працюють, відпочивають, виходять на мітинги. Тут є своя власна «Санта-Барбара» в облраді і в міськраді, строката міська «інфраструктура» (ЖКГ, міський транспорт, дороги, лікарні, школи, дитсадки тощо). Є «свій міський» кримінал, «своя міська» екологія, є промислові підприємства, купа мала бізнесів, аеропорт, вокзал. Є примхи погоди, є аварії й катастрофи etc, etc, etc. За всім цим лихом від телеканалу «наглядають» АЖ (!) дві людини - репортер із оператором. Як ви гадаєте, чи в людських силах за всім стежити, щоб оперативно повідомити свою редакцію про всі важливі події в цьому місті? Відповідь, по-моєму, цілком очевидна. Я вже мовчу про те, що не всі власкори є насправді класними і професійними. А з часів початку «оптимізації», якраз навпаки, чимало класних і професійних замінили на гірших, але «дешевших».

А ще: в зв'язку з «оптимізацією» кількість корпунктів скоротили й один власкор, наприклад, може відповідати не за одне таке, а й за два таких міста, поїздіть-но з Тернополя до Рівного і назад, щоби за всім встигнути!

І я вже мовчу про те, що чимало власкорів є корумпованими на місцевому рівні! А що ви думали? Будь-які міська влада і бізнеси, звісно, завжди докладають надлюдських зусиль, щоб «батогом чи пряником», але ж «приручити» власкорів «столичних» каналів. Такий корумпований власкор часто передає на базу спотворену інформацію, пропонуючи теми, вигідні місцевим «божкам», і замовчуючи невигідні для них теми.

Усі ці причини - об'єктивні й суб'єктивні - призводять до доволі поширеної практики, коли не власкор повідомляє редакцію про важливу подію в його місті, а редакція ставить йому завдання, прочитавши про подію деінде - в кращому разі в «Інтерфаксі» чи в УНІАНі, в гіршому - в газеті-тижневику чи на форумі в інтернеті. Уявляєте собі, якою височенною тут є оперативність подачі інформації?!

Мабуть, усі ці причини, плюс нетехнологічність роботи ньюзрумів у цілому, і призводять до того, що країна або так нічого й не дізнається про важливі події, або ж довідується про них «у свинячий голос». І якщо такі зразки оперативності українських теленовин ми бачимо в історіях надзвичайної ваги, таких, як вибух у лікарні чи повінь у кількох областях, - годі вже казати про менш драматичні, хоч і не менш важливі події!

У наступних статтях говоритимемо про останній стандарт інформаційної журналістики - вичерпність подачі інформації. Потім - про речі технологічні і практичні. Тож далі буде...

Відповіді на коментарі

Космополит // 02.04.2010 19:52:20

А я смотрю новости на российском НТВ. Потому что они совсем не соответствуют критериям И.Куляса - человека, страшно далекого от народа и практики.

Пане Космополіте, зверну Вашу увагу на те, що НТВ (як і інші центральні російські канали) показують не новини, а принципово інший продукт під назвою пропаганда. Згоден, вони роблять дуже високоякісну пропаганду, обслуговуючи тоталітарну кремлівську владу, створюючи в «маси» зручну для цієї влади «суспільну думку». Мабуть, ви так досі й не помітили, що я тут на «Детектор медіа» пишу про принципи зовсім іншої професії, яка називається «новинна тележурналістика». Вона робиться не для влади, а для інформування нормальних людей про події. Створення громадської думки й інформування - це принципово різні речі. Пропаганда і журналістика - це принципово різні речі. (Хоча ззовні вони схожі, що завжди дає змогу владі і бізнесам спекулювати на цьому, видаючи пропаганду за новини.). Відтак, звісно, новини на НТВ ніяк не можуть відповідати критеріям якості інформаційної журналістики. Колись давно відповідали. Але це вже історія...

ВП // 02.04.2010 13:01:50

...Ось новина УНІАНУ, яку кілька тижнів тиражують на різних сайтах: "Заступник начальника главку з питань надзвичайних ситуацій КМДА Іван Гаврилюк раніше заявляв, що в Києві, у разі паводку через весняного танення снігу, рівень води перевищить критичну межу на 2,5 метра". Що таке - "критична межа"? Потонуть всі кияни меншого зросту?

Шикарний приклад! З Вашого дозволу, я візьму його на озброєння для тренінгів, окей?

Ігор Куляс - медіатренер; з 1989 року пройшов на українському телебаченні шлях від репортера до шеф-редактора новин. Протягом 1999-2002 років був шеф-редактором телекомпанії «Новий канал» («Репортер»). Стажувався на BBC, Reuters, ITV, CBC. Працював кризовим менеджером у 20 регіональних та загальнонаціональних телекомпаніях.

Нині є тренером-консультантом МГО «Інтерньюз-Україна» з телевізійного виробництва. Створив власну методику оцінки новинних програм. Протягом останніх чотирьох років сотні тележурналістів з усієї України пройшли в Ігоря Куляса та його партнера Олександра Макаренка тренінги в рамках «Школи новин Internews».

У рамках проекту громадської організації Internews Network «У-Медіа» Ігор Куляс здійснює «Моніторинг дотримання журналістських стандартів та підвищення медіаграмотності широкого кола українських громадян», який «Детектор медіа» реалізує спільно з Інститутом масової інформації.

Критерії оцінки якості новин пояснено тут (частина 1, 2, 3).

Фото - www.taday.ru