Коли з’явиться гній?

11 Квітня 2010
14135
11 Квітня 2010
15:06

Коли з’явиться гній?

14135
Варто тільки поглянути на різноманітні книжкові премії та конкурси, які щороку визначають кращі видання року в Україні, щоб переконатися: наша література складається винятково з чемпіонів та переможців, натомість другі й треті сходинки п’єдесталів – напівпорожні, а впертих аутсайдерів взагалі не існує.
Коли з’явиться гній?

Це якась сюрреалістична піраміда з властивостями Чеширського кота: її вершечок завис високо над землею, спираючись на марево і читацькі розчарування. Ще півтора-два роки тому можна було сподіватися, що ця архітектурно-видавнича нісенітниця хоч якось налагодить добрі взаємини з реальністю, й масиви, серіали посередньої української прози дозволять нарешті говорити про структурований ринок, і відтак кращі книжки не з'являтимуться у ролі НЛО, а виростатимуть, як це заведено у доброму господарстві, на угноєному ґрунті. Криза підказала видавцям, що на добривах можна (і навіть треба) найближчим часом економити. Відтак гною у нас немає, одні тільки діаманти. 



Кілька років тому я потрапив до журі одного з літературних конкурсів, у якому дослівно довелося обирати трьох переможців поміж два претендентами. Ситуація анекдотична, надто якщо зважати на сяке-таке зростання ринку української книжки протягом останніх десяти років (до проголошення кризи, звісно). Сьогодні ж я згадую цей епізод із меншою іронією, бо вибір без вибору перетворився на потужний тренд нашого часу, і в культурі його можна відстежити так само, як і в політиці. 



Кому потрібні кращі книжки? На жаль, це запитання - не риторичне. Існує загальне уявлення про те, що всілякі книжкові конкурси-змагання-премії потрібні усім учасникам естафети, й тому їх не може бути забагато. Спробуємо розглянути цю тезу трохи прискіпливіше. 



Мотивація більшості проектів, що продукують власні списки найкращих видань року, незмінна: зацікавити та зорієнтувати читача, стимулювати авторів та видавців, покращити безнадійну медіа-репутацію української книжки.



Жоден з цих пунктів нікому не вдається реалізувати уповні. 



Найважче достукатися до читача, який звик у своєму виборі більше дослухатися порад друзів, ніж свідомо шукати інформацію про новинки та відстежувати кількість здобутих ними нагород. Неуважність (чи навіть недовіра) до повідомлень про оголошення чергових лауреатів зумовлена передусім тим, що кількість різноманітних «кращих книжок» істотно перевищує кількість концепцій та ідей, закладених у той чи інший конкурс. Таких концепцій на весь огром - аж дві штуки. Перша з них полягає в урочистому призначенні кращих книжок, що уможливлює існування діаметрально протилежних оцінок, залежно від амбіцій журі. В результаті книжка Ірена Карпи «Добло і зло» здобулася за підсумками 2008 року і на перемогу в конкурсі «Краща українська книжка» журналу «Кореспондент» (третя премія), і на антипремію «Золота булька» конкурсу «ЛітАкцент року». 



Минулорічний лауреат «Золотої бульки» - роман «Рай.Центр» Люко Дашвар - був серед переможців конкурсу «Коронація слова», а попередній роман цієї авторки «Молоко з кров'ю» переміг у конкурсі «Книга року Бі-Бі-Сі 2008». Невтаємничений читач може й розгубитися від настільки різних оцінок. Тим більше, що формально конкурси «Кореспондента», «ЛітАкценту» та радіо «Бі-Бі-Сі» - близнюки. Кожен із них хоч і має свій імідж у літературному середовищі, але жоден не може похвалитися чіткою, зрозумілою та оригінальною системою формування довгих списків, а критерії відбору та вибору завжди спираються однією ногою на гордість, іншою - на упередження. 



Друга модель, реалізована в рейтингові «Книжка року», полягає у незалежному експертному оцінюванні всього доступного книжкового асортименту. Зрозуміло, що «весь асортимент» - поняття не менш ефемерне, ніж ектоплазма, і навіть такий принцип відбору книжок для «довгих списків» часто-густо закінчується вибором без вибору, коли експерти більше покладаються на власну інтуїцію, ніж на можливість дослідити ринкове дно та його невідомих мешканців. 



Гра у «кращі книжки» залишається розвагою фахівців



Відтак кількісне зростання конкурсів, що вшановують кращі книжки, не зможе виконувати просту навігаційну функцію доти, поки читач не розумітиме, наскільки все це його стосується. А не розумітиме він цього доти, поки гра у «кращі книжки» залишатиметься розвагою фахівців, а не суто ринковим інструментом. Українська специфіка полягає в тому, що на сьогоднішній день комерційна доля книжки практично ніяк не залежить від здобутих нею відзнак і премій. Саме з цієї причини деякі видавці взагалі ігнорують участь у книжкових конкурсах. Ба навіть поширена у всьому світі практика, коли на обкладинках подають інформацію про відзнаки, здобуті цими книжками у престижних конкурсах, запроваджується у нас доволі мляво. 



Надія на те, що завдяки «кращим книжкам» можна хоч якось стимулювати увагу ЗМІ до видавничої царини, - ще один зворушливий міф, який живиться сам собою. В кращому разі медіа цікавляться урочистими церемоніями нагородження, світськими шоу та іншими статусними посиденьками, і якщо у книжкових сутінках спалахне такий вогник - на нього, справді, глипнуть об'єктиви кількох камер. І на цьому - все. Глибші взаємини між книжкою й телекамерою - болісні й безплідні для обох. 



Так, дуже добре, що ідея вшановувати авторів та видавців навідує останнім часом і окремі книжкові мережі, й заморських меценатів, і навіть далекі від літературного середовища бізнес-структури. Шкода тільки, що про споживчу цінність цих премій думають в останню чергу. 



І головна причина такого становища - все та ж таки відсутність гною, яка не дозволяє навіть мріяти про низку спеціалізованих, жанрових відзнак. У відборі претендентів на ту чи іншу «кращу книжку», журі більшості конкурсів добровільно-примусово вовтузяться зі спільними для всіх «рейтингами очікувань», а це - новинки двох-трьох десятків знаних авторів, які мігрують з одного топу в інший, обмінюються переможними місцями, ба навіть здатні опускатися на дно й претендувати на першість. Скажімо, якщо вже згадуваний безкомпромісний «ЛітАкцент» розглядав у якості претендента на антипремію нову книжку Олеся Ульяненка «Там, де південь», то це ніяк не зашкодить їй здобутися на титул «кращої» в інших конкурсах. Якщо новий роман видає письменник масштабу Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Сергія Жадана, Василя Шкляра чи Юрія Винничука - це автоматично означає, що журі більшості конкурсів можуть розслабитися й почекати наступного, менш врожайного року. Якщо Галина Пагутяк потрапляє у п'ятірку «Книжки року Бі-Бі-Сі 2009», отримує Шевченківську премію, то й у інших списках вона з'явиться.



Так, ідеться про справді помітні, вартісні книжки. Це стосується й Іздрика, дружно відзначеного кількома преміями за збірку «Таке», і Олеся Ільченка та його «Міста з химерами». І якщо Юрій Винничук протягом минулого року був причетний до видання трьох книжок, то його шанси залишитися без відзнак - нульові. Цей родинний затишок і спокій, можливість вільно передбачати циркуляцію імен-текстів у списках «кращих книжок» - цілком справедливий, але водночас немилосердний до кожного конкретного читача, якого це хаотичне перетасовування колоди здебільшого розчаровує, бо однак всі книгарні закохані в Дена Брауна, а ґран-прі поважних конкурсів-рейтингів здобуває як не фоліант, виданий Інститутом українознавства, то цеглина з монографією про ікони Наддніпрянщини. 



Михайло Бриних, для «Радіо Свобода»

 

Фото - www.radiosvoboda.org

 

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Михайло Бриних, «Радіо Свобода»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
14135
Коментарі
2
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Вместе с Ґеоргием Ґонгадзе
5368 дн. тому
я написав книжку в стилі "нудоти" сартра, але її ніхто не хоче. куди мені звернутися?
О.К.
5368 дн. тому
щодо "Літакценту", то концепція там геніально-проста, давно-давно вигадана таблоїдами: береться реально популярне ім'я і паплюжиться, таким чином увага до паплюжника гарантована; інакше б про той конкурс ніхто, окрім його журі, ніколи не довідався. натомість, що ВВС, що "Кореспондент" - це самостійні бренди, мають власні імена і кожен свою репутацію
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду