Сумним видовищем виявилася розмова Святослава Цеголка, журналіста «5 каналу», і екс-президента України Віктора Ющенка. Очікував побачити людину, яка щось проаналізувала, від чогось відмовилася, в чомусь розкаюється, відчуває й свою особисту провину за ту ситуацію, в якій опинилася країна. Нічого подібного. Усе ті ж-таки незрозуміло-величні фрази, високопарні заяви, мудрі просторікування на предмет того, що бути незалежним і багатим краще, ніж залежним і бідним. І ні тіні жалю за багато в чому втраченими Україною п'ятьма роками, за колосальними втраченими можливостями, за унікальним історичним шансом, яким не скористалися. І жодних докорів сумління щодо долі людей, яких сьогодні викидають на вулицю, третирують, звільняють за те, що повірили Віктору Ющенку та пішли за ним.

Утім, екс-президент одразу став жвавішим, щойно мова зайшла про Юлію Тимошенко. Слід сказати, що мова навіть не зайшла, а пан Ющенко її завів без усіляких провокацій із боку Святослава Цеголка, звинувативши Тимошенко в пакеті з нинішнім Президентом у бажанні здати нашу газотранспортну систему «Газпрому». Дивно, навіщо ж тоді Тимошенко ініціювала ухвалений Верховною Радою «на ура» (понад 400 голосів «за») закон, що забороняє під будь-яким приводом змінювати статус української ГТС?

Аби ми не розслаблялися, В. А. Ющенко пообіцяв повернутися в українську політику... Вражаюче, однак, самовладання. Хоча найкраще, що міг би зробити екс-президент, - це не заважати українському народу вилізати з тієї досить глибокої ями, в якій він опинився не без участі свого «батька і вчителя». Потішив Віктор Андрійович нову владу тим, що «не квапиться в опозицію». Навіщо ж квапитися? Дивись, щось іще від неї, влади, перепаде. Щоправда, дуже сумнівно, щоб хтось додумався підписувати колишнім «месією» універсали й меморандуми. Усе, на що був здатен В. А. Ющенко, він уже зробив. А тепер може лише розколювати опозицію й баламутити патріотичну громадськість. Дійсно, унікальна особистість, геть позбавлена критичності по відношенню до себе. Правда, нічим не краща й нинішня опозиція. Стан у її лавах дуже нагадує ситуацію УНР з її отаманщиною та постійним з'ясуванням стосунків між лідерами.

Чи з'явиться в нас коли-небудь дійсно велика людська особистість на президентській посаді? Віктор Андрійович (цього разу вже в студії Шустера) пообіцяв, що з'їзд «Нашої Україні» «очистить партію від людей, які принесли розчарування». Чи здогадується екс-глава держави, хто був найбільшим розчаруванням українців в 2005-2010 рр.?

Украй неприємне враження залишилося від новинних сюжетів «СТБ». Група студентів біля центрального входу до Київського національного університету ім. Тараса Шевченка напередодні приїзду до вишу віце-прем'єра Семиноженка та міністра Табачника роздавала листівки явно некомпліментарного для керівника відомства змісту. Студенти, мабуть, наївно вважали, що живуть у досі вільній, демократичній країні, де є чинною 34-а стаття Конституції України: «Кожному гарантується право на свободу мислення і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб - на свій вибір». Вони помилилися. Їх у найкращих традиціях КДБ часів Ю. В. Андропова атакували «люди в штатському», забрали листівки, а деяких силоміць відвезли до дільниці. Отже в Україні відроджується інститут дисидентства, а незабаром, мабуть, з'являться й політичні в'язні?

Може, наша так звана опозиція відволічеться від дрібної, шкурницької гризні й нарешті проявить себе гідно? Порушить питання про цей інцидент у парламенті? Хотілося б вірити, що на момент виходу статті ми почуємо запитання опозиції й відповіді влади. Дуже схоже на те, що Україну штовхають на шлях формування «керованої демократії» за методологією, вже випробуваною в сусідній державі. Мабуть, слід створювати структури громадянського самозахисту від політичних репресій, від яких нині не застрахований ніхто. Але саме яскраво демонстроване прагнення залякати зухвалими антиконституційними діями, змусити замовкнути опонентів, розтоптати основні права людини й громадянина не обіцяє нам усім нічого доброго. А це означає, що треба мобілізовуватися, якщо не хочемо опинитися в епосі В. В. Щербицького й генерала КДБ Федорчука... Або Україна - демократична держава, й тоді жодних нападів на людей, які висловлюють свою думку, з боку «мистецтвознавців у штатському» не повинно бути, або треба припинити вважати Україну демократичною країною. Третього не дано. Хотілося б почути думку з цього приводу наших колишніх (сподіваюся!) в'язнів совісті, учасників правозахисного руху 60-х, 70-х, 80-х років минулого століття.

Мовний «велосипед»

Побував у студії «5 каналу» й віце прем'єр-міністр, який відповідає за соціально-гуманітарну сферу, академік Семиноженко. Дуже ратував за добровільність у використанні державної мови. Але уся річ у тому, що будь-яка державна мова є обов'язковою для всіх громадян країни й у цьому сенсі примусовою. Якщо ж українська є необов'язковою, факультативною, отже, де-факто вона втратила свій державний статус. Чи можна вибирати французьку мову в Франції? Її там не можна не вибрати, там без неї кроку не ступиш. Суцільне примушення. Таке ж таки «неподобство» в Італії, Німеччині, Португалії, Греції й так далі. А у нас усі намагаються вигадати якийсь російськомовний «велосипед». Принаймні в сфері освіти, зокрема, під час складання єдиного державного іспиту українська фактично вже не державна, оскільки як державну можна використовувати й інші мови. І тут треба не грати в піддавки з несумлінними учнями й політиками-провокаторами, а систематично покращувати викладання української мови в школах національних меншин.

А політичне загравання за рахунок єдності країни не треба називати турботою про рівність прав, оскільки вона неможлива без рівності обов'язків, зокрема, й по відношенню до мови держави Україна. Переважна більшість молодих і не дуже молодих людей уже давно вивчили б українську й не мали з нею жодних проблем, якби не безконечне політичне зловживання цією темою, постійні обіцянки позбавити необхідності володіти українською. Як розпочалася ця історія з виборчою кампанією Л. Д. Кучми 1994 року, так і триває досі.

«Збирач земель руських» у гостях у Савіка

А в Шустера 25 березня відбувся дебют колишньої заступниці мера Києва Черновецького Ірени Кільчицької, яка тепер буде постійною телезасідателькою в Савіка. Обговорювали газові переговори делегації вітчизняного Кабміну в Москві та досить скромні досягнення на цій зустрічі. Пані Кільчицька говорила емоційно, але в основному на рівні банальної ерудиції. Колишня права рука пана Черновецького жодним чином не підсилила інтелектуальний потенціал «Шустер - LIVE». Зокрема, дуже легковажно відреагувала тусовка Шустера на провокаційні пропозиції діяча Російської держдуми Євгенія Федорова про вступ України до складу союзної держави Росії й Білорусі. Гості Шустера почали порівнювати подібні державні фантоми з Європейським Союзом.

Фундаментальні відмінності між Європейським Союзом і будь-якими блоками, що створюються Москвою, потребують окремого розгляду. Колись В. С. Черномирдін сказав, що хоч би яку партію створювали в Російській Федерації, все одно виходить КПРС. Хоч би які міждержавні об'єднання пропонували з Москви, все одно виходить СРСР із усіма його «принадами». Мета пропозиції Федорова - відсікти Україну від Європи й повільно, але надійно розчинити в російському «казані», залишивши українцям на згадку про минулу незалежність гімн, герб, прапор і вишиванки. А всі питання, аж до найдрібніших, як завжди, вирішуватимуться в Кремлі. Це не випадково, що такі пропозиції (абсолютно непристойні для будь-якої держави, що поважає себе) так голосно лунають саме сьогодні - Україну запрошують до чергового Переяслава.

«Збирач земель руських», Євгеній Федоров, глашатай «єдиної держави» від Карпат до Сахаліну, не змигнувши оком, запропонував українським колегам зустрітися й у теплій, дружній і навіть братській атмосфері обговорити перспективи ліквідації української держави. Дещо приголомшених учасників «Шустер - LIVE» спробував заспокоїти віце-прем'єр В. Семиноженко, сказавши, що Є. Федоров мав на увазі не «єдину державу», а «союз держав». «Не вмер Данило, так болячка задавила», адже СРСР теж формально числився «союзом радянських соціалістичних республік - держав», а США буквально переводиться як «сполучені держави Америки». Словом, плани російського керівництва щодо України вимальовуються дедалі чіткіше: провокація-маніпуляція-агітація; і все за допомогою поблажливого телебачення.

Шустер негайно кинувся забезпечувати голосування своєї студії. І вона не підвела - 47% за «єдину державу», тобто за ліквідацію незалежної України. Пан Шустер постійно акцентує увагу громадськості на тому, що його аудиторія начебто точно відображає настрої всіх регіонів країни. Але ж який конфуз: на початку року надзвичайно авторитетна як в Україні, так і за її межами соціологічна фундація «Київський міжнародний інститут соціології» проводила дослідження громадської думки й отримала... 22% прибічників «єдиної держави», що теж непристойно багато, але це не 47%. Такого колосального розриву не може бути за визначенням. А з цього випливає, що аудиторія «Шустер - LIVE» не є репрезентативною. Вона швидше маніпулятивна. Сам Савік ображено заявив: «Ви можете називати мене маніпулятором...» Не лише можемо, а й будемо, оскільки маємо для цього всі підстави.

Хоча це вже навіть не маніпуляція, а звичайна антидержавна провокація. А присутній у студії такий собі Кирило Дмитрієв пообіцяв у разі вступу України до митного союзу Росії, Білорусі й Казахстану від 400 дол. до 4000 дол. прибутку на кожну українську сім'ю. І чого це Лукашенко в цьому митному союзі вже бунтує, вигоди своєю не розуміє? «Фішка» пана Дмитрієва - це чергова «наживка», розрахована на малограмотних, жадібних і безвідповідальних людей. Так, живі традиції «МММ» і незабутнього Льоні Голубкова, міцна в Москві віра, що в Україні дурні не перевелися й не переведуться. А думець Федоров із безневинним виразом обличчя продовжував повторювати з екрану для кожного нормального громадянина України пропозиції.

Цього ж таки дня, абсолютно випадково, за годину до «Шустер - LIVE» на російському телеканалі НТВ відбулася передача під знаковою назвою: «Хамство - наш останній аргумент». Московський ведучий Антон Хреков поставив запитання учасникам і глядачам: «У чому природа російського хамства?» Зокрема, було показано фільм про те, як у Єгипті на курорті Хургада російські туристки тероризують місцевий обслуговуючий персонал своєю бравою поведінкою, грубістю й матом. Самокритичність робить честь нашим сусідам. Звісно, депутат Держдуми Євгеній Федоров був бездоганно ввічливим із погляду форми, стилістики та естетики. Але суть заявленого від цього не змінюється. Воно просякнуте зоологічним презирством до українців як до нації, до нашої держави та нашого права самим визначати свою долю. Це те класичне хамство, природу якого намагалися визначити на каналі НТВ.

Між іншим, на НТВ російські журналісти стіною стали на захист національної репутації, доводячи, що поляки, німці, французи нічим не кращі. Але особливо старалася співачка Лоліта Мілявська, мовляв, важке життя у російської людини, їй можна вибачити. А журналістка Гордєєва розповіла, що була свідком того, як російські туристи, що розважалися, привели до європейського музею... коня під звуки гімну Російської Федерації. Востаннє так само розважався римський імператор Калігула...

Чи потрібні коментарі щодо цієї історичної паралелі?

Ігор Лосєв, газета «День»