Учора глядачі «5-го каналу» не побачили політичного ток-шоу «Я так думаю з Анною Безулик». Ведуча ще минулого тижня попрощалася з прихильниками своєї програми, пояснивши в ефірі причину: закінчення контракту між виробником ток-шоу «Українською медійною групою» і «5-м». (Спочатку була домовленість про 45 випусків, а показали 41 живий ефір, хоча часові рамки контракту витримані). Чи можлива поява на нинішньому українському ТБ програми, де б реально оцінювали дії влади, - про це та інші проблеми вітчизняної телеіндустрії ми говоримо з Анною Безулик.

Про імітацію діалогу

- Аню, «Я так думаю...» серед політичних ток-шоу в час виборчої кампанії експерти визнали як найоб'єктивніше. Творці програм, що, м'яко кажучи, грішили заангажованістю, серед виправдальних аргументів називали відсутність експертів, які б «грали» не на користь когось із політиків, а давали об'єктивні оцінки. Яким чином вам удавалося знаходити людей, які б не викривлювали дійсність?

- Принцип існування політичного ток-шоу - відсутність «потрібних» людей. «5-й канал» собі цього не дозволяв. Так само й «Українська медійна група» та її акціонер Борис Фуксман - людина, яка сповідує принцип: «Із селища можна виносити все, не можна виносити церкву». Тобто є речі, яких принципово не можна зачіпати. Журналістам треба давати можливість самореалізовуватися. Ми мали повну свободу. Якщо і обговорювали якісь випуски програми, то лише постфактум.

Якщо є бажання робити якісні політичні програми, треба лише одне - добре знати експертне середовище. І якщо ми обговорювали Конституцію, наприклад, у нас був Сергій Головатий, але не як представник політичної сили, а як людина, що писала Основний закон. Прагнення робити вибір на користь фахових експертних оцінок, а не банального протистояння «стінки на стінку» Партії регіонів і БЮТ, або інших - дали нам змогу вийти на високі рейтингові показники.

- Як ви оцінюєте роботу колег-конкурентів із ток-шоу інших каналів? І чи потрібні глядачеві такі політичні проекти, як нинішні?

- Я принципово не обговорюю колег. Хоча можу процитувати Юлію Мостову: маємо свободу не слова, а брехні.

Від початку програма «Я так думаю», яка починалася на «Плюсах», була суспільно-політичною. Ми обговорювали і легковажні питання: прогнози, мюзикли і навіть дієти. Звичайно, у 2004 році актуалізувалися політичні проблеми, і в суспільства з'явився запит на обговорення політики. Уже близько двох років маємо зовсім іншу ситуацію: те, що ми бачимо у нібито дискусійному середовищі, насправді, на моє переконання, є імітацією дискусії. Діалогу влади і суспільства - а заради нього і мали б працювати політичні ток-шоу - немає. Те, що відбувається в політичному ефірі, не набагато відрізняється від реклами мийних засобів. Тільки рекламуються ідеї штабістів політичних партій. Тому ми вирішили відмовитися від суто політичної тематики. Наша творча група має різносторонні знання, потрібні, аби зосередитися, в першу чергу, на суспільному шоу.

«Потрібні квоти на суспільну відповідальність»

- Ви вважаєте, за нинішньої політичної ситуації якийсь із каналів може зацікавитися вашою об'єктивною програмою?

- Я не збираюся шукати канал і зі своєю програмою поневірятися по світах. Підхід інший: ти шукаєш собі можливість реалізації. Я навіть не впевнена, що надалі це буде телебачення.

Стосовно влади і телебачення. Можна спробувати в Україні вибудувати російську схему. Але у нас вона не спрацює. Тому що Україна - багатополюсна країна за бізнес- і політичними інтересами. Вона різноорієнтована, і тому завжди треба буде шукати компроміс. В інформаційному мовленні також.

- Якщо немає дієвих опозиції і громадянського суспільства, натомість є лояльні до нової влади телеканали групи Пінчука, маємо канал «донецьких» «Україна», віднедавна підпорядкований «біло-блакитному» Кабміну Перший Національний, і люди довіряють тому, про що говорять з екрана телевізора, - хто буде чинити опір беззаконню влади і стосовно телебачення також?

- Якщо Президент не зважає на Верховну Раду - це проблема Верховної Ради. Шкода, але наші парламентарії не здатні у легітимний спосіб прийняти рішення і здійснювати надане їм Конституцією право на народовладдя, на створення коаліції і на формування Кабміну. І виправити все може лише голосування думаючих людей, що повинні пам'ятати хоча б подієву історію останніх 10 років, на наступних парламентських виборах. Великі надії, як в усьому цивілізованому світі, у першу чергу, на громадянське суспільство.

- Зважаючи на настрої нової влади, експерти почали говорити про ймовірність зняття для телемовників квот на частку української мови в ефірі. На вашу думку, якщо такі плани реалізують, це зашкодить утвердженню державної мови зокрема і державності в цілому?

- На телебаченні треба вводити квоти на суспільну відповідальність. Формальне запровадження мовних квот інколи не те що не сприяє впровадженню державної мови, а дискредитує її. Треба говорити про моделі й схеми, які регулюють медіаринок. В Україні не створено умови, коли б телеканалам економічно вигідніше було виробляти власну україномовну продукцію, аніж купувати російську. Тут потрібно запроваджувати вагомі пільги і преференції. Пам'ятаєте, один маленький податок у 2004 році трохи не вирішив долю української книги як такої. Його зняття дало позитивні зміни. Так і в телеіндустрії. Треба надати преференції освітнім, дитячим програмам. Наприклад, ще в Радянському Союзі існувала певна рознарядка дублів для фільмів. Коли знімали картини про тварин чи дітей, кількість дублів відчутно збільшувалася. Тобто виробництво дитячої продукції затратніше. Сьогодні дитячі проекти телеканалам фінансово не вигідні. І ті, хто рахує свої гроші, просто якнайдешевше купують старі закордонні мультфільми і називають їх дитячими програмами.

Ще треба говорити про впровадження «цифри», яка б урізноманітнила телевізійний простір і урівняла б у можливостях кабельних мовників і тих, хто орендує державне покриття, залишене ще з радянських часів. І найголовніше: вітчизняному телебаченню потрібен, у першу чергу, український контент. Ви часто бачите на екрані сюжети про своє життя - українською чи російською?! Ось це жахливо. Вся освічена Україна, блискуче каже Лариса Івшина, фактично перебуває в інформаційному гетто. Відсутні проекти, які б формували суспільні цінності, тобто суспільно відповідальні.

- Ви - представник авторського телебачення, зразків якого на вітчизняному екрані все менше і менше. Чому?

- Медіа-власникам потрібне стандартизоване наповнення і перевірені формати. Коли запровадять «цифру», кожному каналу важливо буде, аби його чітко ідентифікували. Канали будуть змістовно позиціонуватися, і їм потрібні будуть обличчя, які впізнають. І тоді мовники вийдуть на певне авторство. Авторські проекти не відновляться в повному обсязі, ні. Але чому зараз телебачення їх позбавилося? Бо це ризиковано і неефективно. Значно дешевше купити закордонний формат, обкатати його на фокус-групі й зрозуміти, який успіх він матиме. Сьогодні ніхто не хоче розбудовувати стратегічний бізнес, бо може статися, що завтра вже не ти будеш його власником.

- Якщо медіа-власники добровільно не беруть на себе суспільної відповідальності, то їх треба зобов'язати зробити це законодавчо.

- Так, але ми маємо «дику» демократію. За гроші «диких» капіталістів пишуть і приймають закони вигідні їм, а не суспільству. Хоча я вірю в інстинкт самозбереження політиків, які хотітимуть мати владу в цій країні (ніякій іншій країні вони не потрібні). Цей інстинкт самозбереження має укорінити переконання, що інформаційна безпека держави є ключовою.

«Захистити журналістів можуть лише профспілки»

- Ви одна з небагатьох, хто в суді відстоював журналістські права. Що найголовніше в цьому досвіді?

- Публічне з'ясування стосунків - для мене це особиста катастрофа. Але абсолютно принциповим було відстоювання своїх прав. На каналі «1+1» після 2004 року ми дуже ретельно прописували редакційний статут. Нацрада окремим каналам навіть надсилала попередження про необхідність його прийняття. Не будемо забувати, що дехто з вітчизняних медійників на цьому навіть зробив собі політичну кар'єру. Для Олеся Терещенка, мене, усіх, хто долучився до написання такого статуту, було принциповим з'ясувати, чи здатен цей документ захистити наші права. Виявилося - ні, статут не спрацював. Із Нацради ми отримали офіційного листа про те, що цей регулюючий орган переживає з приводу ситуації, що склалася на каналі, але не має важелів на неї вплинути. Окремо ще було роз'яснення про те, що стосунки журналістів і власників чи акціонерів каналу регулює винятково трудове законодавство (а діє воно у нас ще з радянських часів). Тобто наш найголовніший висновок - журналістів можуть захистити лише заможні, добре організовані, потужні профспілки.

А щодо суду - всі розуміли, що ніхто з нас не прагне працювати на каналі, ми всі вже мали роботу, зобов'язання перед іншими людьми, власне, все ж розпочалося з наших заяв про звільнення. Тому - мирова угода, яка відбулася, - це найбільш можливе досягнення справедливості, попри те, яких дивних форм у наших реаліях воно набуває.

- Чи означає це, що ви в жодному разі не з'явитесь на «Плюсах»?

- Чи може нинішній канал «1+1» стати місцем можливої реалізації? А якщо раптом там почнуть відбудовуватися колишні «Плюси»? Спробуйте самі відповісти, чи захочу я працювати на такому каналі.

Досьє «УМ»

Анна Безулик народилася у Києві 1971 року. З червоним дипломом у 1993 році закінчила механіко-математичний факультет КДУ ім. Т. Шевченка. З 1992-го - працювала на дер­жавному телебаченні. 1997-2008 рр. - обличчя «плюсів». У квітні 2002 р. на каналі «1+1» вийшла перша програма «Я так думаю». 2009-2010рр. - автор і ведуча ток-шоу «Я так думаю з Анною Безулик» на «5-му каналі». Заслужений журналіст України (1999 р.), нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня (2007 р.). Принципово безпартійна. Має 14-річну доньку Олександру.

А тим часом...

З ефіру «5-го каналу» зникли і «5 копійок» - об'єктивне рейтингове іронічно-політичне ток-шоу, що виходило з 2004 року. Автор і ведучий Роман Чайка не коментує ситуації, лише ретранслює офіційне пояснення керівництва: не затверджено бюджет програми. За оцінками експертів, відмова «5-го каналу» від програм, в яких об'єктивно показують політичні реалії в Україні, - якщо не пряма вказівка нової «біло-блакитної» влади, то упереджувальні дії власника медіаресурсу, який у такий спосіб показує готовність стати новим другом колишніх опонентів.

Валентина Самченко, газета «Україна молода»