Пропонуємо вашій увазі другу частину статті «Як чорне може бути білим... а 2 х 2 не дорівнювати 4». Також у серії Ігоря Куляса «Лікнеп» на ТК було опубліковано такі статті: «Лікнеп. Як досягати «недосяжного» балансу думок» (частина 1, частина 2); «Лікнеп. Право на власну думку».

Щоб завершити розгляд стандартів точності і достовірності подачі інформації в новинах, пропоную знову відштовхнутися від «гласу анонімів». У відповідь на попередню статтю пан $ написав таке міркування (мову оригіналу збережено):

«В ситуации, когда от разных официальных органов поступают разные цифры, при этом из того как они об этом сообщают журналистам очевидно что те манипулируют фактами (понятно зачем), плюс из неофициальных но заслуживающих доверия источников идёт третья и четвёртая цифра, и всё это приблизительно, а зрителю нужен максимально быстрый и простой ответ на как он считает простой вопрос - вот каждый журналист и решает для себя сам что и как в этой ситуации дать».

Як на мій погляд, тут дуже точно описано ситуацію в галузі! Зокрема те, що журналісти часто-густо не навчені як слід простих ремісничих прийомів, не вміють грамотно працювати з фактами і думками. Не розуміють суті стандартів точності і достовірності, відтак «каждый журналист и решает для себя сам, что и как в этой ситуации дать». Тож маємо в ефірі те, що я вам показав у попередній статті, та й показував у багатьох інших! Насправді ж професія має свої чіткі закони і свої алгоритми дій у будь-якій ситуації.

Про суть стандарту точності подачі інформації

З точки зору будь-якої нормальної людини, навіть якщо ця людина не має жодного стосунку до журналістики, є очевидним таке: 2 х 2 = 4. 1 = 1. 1 + 1 = 2. («1 + 1» - це не канал, а математична дія :)). Будь-яка абсолютна цифра може бути лише єдиною. Їх не може бути дві різні. Вони можуть бути різними лише в інтерпретації різних людей. Один учасник події вважає, що 2 х 2 = 3, а інший, що 2 х 2 = 10. Як бачимо, обидва вони кажуть неправду, але для новин вони можуть висловлювати власну думку. Журналіст може знати, бути впевненим у тому, що 2 х 2 = таки 4. А може і помилятися, яким би очевидним йому це не здавалося (наприклад, у геометрії Лобачевського 2 х 2 таки не дорівнює 4 :)).

Стандарт точності потребує від журналістів-новинарів подавати в ефір факти, які відповідають реальності. Для цього маємо прагнути робити репортажі безпосередньо з події, а в разі неможливості - відтворювати її перебіг на місці за допомогою прийому реконструкції.

Реконструкція не має нічого спільного з постановкою. Постановка у будь-якому вигляді в новинах є порушенням стандарту точності, та й етичних засад професії (це ошукання глядача). Мінімальні постановки (наприклад, коли журналіст на зйомці просить учасника події щось «зіграти на камеру») сяк-так можуть бути, але вони вже на екрані запросто «викупаються» глядачем, що природно веде до втрати довіри. Завдання теленовинарів усе ж «підглядати» за справжнім життям, а не намагатися це життя зрежисувати.

Натомість ми можемо використовувати в новинах постановку, зроблену іншими людьми, - фрагмент вистави, кінофільму, слідчий експеримент тощо. Але при цьому обов'язково слід недвозначно пояснювати глядачеві, що це за постановка! Пояснювати і в закадровому тексті, й титрами. Не можна видавати чужу постановку за реально зняте життя.

З точки зору стандарту точності, слід максимально точно (дослівно) відтворювати думки тих людей, які є героями нашої розповіді. Ідеально - прямою мовою (синхроном). Більше як виняток - цитатою або переказом. Цитуючи людину, слід триматися думки. Знову-таки, ідеальний варіант - дослівно. Максимум, що можна редагувати, - це грубі мовні помилки, але без втрати чи перекручення змісту сказаного.

Стандарт точності подачі інформації ставить свої вимоги і до картинки - вона повинна неспотворено показувати реальність. З цієї точки зору в новинах є абсолютно чужорідними неприродні ракурси зйомки, фільтри, що спотворюють картинку, і спеціальні ефекти. Все це - з іншого жанру. Інші неприродні для людського ока способи показати реальність (панорама, трансфокатор) можуть використовуватися лише як виняток і з чітко зрозумілою метою. Як авторська думка. Панорама: «цей об'єкт пов'язаний з цим об'єктом». Наїзд/від'їзд: «зіставте різницю в масштабах об'єкту». Панорама і наїзд/від'їзд (як і зйомка з плеча, яка також не є природною для людського ока) можуть «законно» використовуватися з міркувань оперативності: якщо інакше було неможливо встигнути впіймати важливий кадр. Панорама стеження і вимушена підкадровка рухомого об'єкту порушеннями стандарту точності не вважаються, адже вони не порушують логіки сприйняття.

Найпоширенішим порушенням стандарту точності в українських теленовинах є повна або часткова невідповідність картинки і тексту за кадром. Але про це докладно ми поговоримо в майбутньому - дуже велика тема, яка потребує багатьох пояснень. Зокрема того, як грамотно знімати репортаж, як його монтувати, як робити БЗ тощо.

Ще однією бідою в українських теленовинах є некоректне використання інтершуму. Починаючи з того, що часто-густо інтершуму в сюжетах і БЗ взагалі немає, або він занадто «затиснутий», «забитий» закадровим текстом. І закінчуючи тим, що під картинку підладжують «нерідний» інтершум.

Музика в новинах у репортажній розповіді використовуватися не може! Вона використовується лише в «одежинці» програми («шапка», відбивки). Її можна підкласти під таблицю чи діаграму. А в репортажі - зась! Натомість у репортажі буде на своєму місці та музика, яка реально звучала на місці зйомки в момент зйомки (наприклад, репортаж із концерту), або в використаному постановчому фрагменті (фрагмент фільму, наприклад).

З точки зору стандарту точності, є факти, перевірка яких має бути особливо ретельною. Найперше - коли ми повідомляємо про смерть конкретної людини! З цієї точки зору, для новин є величезним ризиком оперативно подавати в ефір будь-які списки загиблих у значних катастрофах чи при стихійних лихах.

Дуже ретельними слід бути з будь-якими цифрами. А особливо ж - коли кажемо про кількість загиблих, поранених, пропалих без вісти, заручників тощо. На жаль, тут українські теленовини щоразу показують кричущу безвідповідальність і непрофесійність!

Ще один великий клопіт - це назви й імена. Особливо ж - коли вони з'являються в титрах. Тут будь-яка помилка стає надзвичайно наочною. А інколи може призводити до конфліктних ситуацій із героями.

Останнє, на що хочу звернути увагу в цьому («академічному») розділі - це виняткові поняття. Усе, про що журналіст каже з префіксом «най-», потребує найретельнішої перевірки. Тому що не може бути нічого вищого за «найвище» і довшого за «найдовше». До таких понять відноситься також усе, про що ми кажемо «перший», «вперше», «останній», «востаннє».

Безпосередній репортаж і реконструкція події

Безпосередній репортаж із події означає, що журналіст бачив (бачить) подію на власні очі. Отже, основну частину фактів журналіст подає як очевидець події. Хоча це не означає, що всі факти можуть іти в ефір без перевірки чи уточнень. Тому що, по-перше, можна «бачити і не розуміти», - тоді журналіст повинен звертатися до учасників події, компетентних саме з хорошого розуміння конкретного факту. А по-друге, можна «бачити і не бачити». Про що я вже розповідав у попередній «лікнепівській» статті. Усе це знов-таки можна уточнити в учасників події тут же, на місці.

Факти, яких журналіст не бачив на власні очі, слід перевіряти більш ретельно. Бі-бі-сі, наприклад, багато років вимагав від своїх репортерів перевірки таких фактів мінімум у трьох компетентних джерелах. Хоча декілька років тому знизив норму до двох компетентних джерел (тому що стандарт точності тут конфліктує зі стандартом оперативності). У нас журналісти в подібній ситуації часто не перевіряють факту в жодному джерелі, а віддають перевагу власним домислам.

Тепер про іншу ситуацію. Коли журналіст розповідає про подію, на якій він не був присутній. Найчастіше журналіст опиняється в такій ситуації, коли йдеться про різноманітні надзвичайні пригоди - стихійне лихо, катастрофа, кримінальний злочин тощо. Тоді доводиться перебіг події реконструювати. Якщо ви це робите, - дотримуйтеся фактів. «Допитуючи» учасників події та її очевидців, - з'ясовуйте факти, а не здогадки. Мені здається, що в двох історіях, розказаних у попередній статті, найбільш деструктивну роль зіграло елементарне невміння журналістів відділяти одне від іншого.

Тут велику роль грає якість запитань, які журналіст ставить різним людям. Спробуймо проаналізувати.

Ось перша, ключова відмінність між учасником події та її очевидцем. Учасник події - зацікавлена особа, причому не лише в тому, щоби показати себе в кращому світлі, а можливо і в тому, щоб викривити саму суть події (й інтереси тут можуть бути різні). Тим не менш, навіть знаючи про це, ми цілком можемо починати зі з'ясування версії з точки зору цього учасника. Відтак, до учасника перше питання формулюється дуже просто: розкажіть, як це було. Слухаючи відповідь, важливо, по-перше, намагатися уявляти собі історію в картинці. По-друге, фіксувати будь-яку невідповідність дрібних фактів, запропонованих вам співбесідником, тим фактам, які вам уже достовірно точно відомі, тим фактам, які звучали інакше в інших розповідях, та елементарним хронологічним чи географічним невідповідностям. Далі ви ставите уточнюючі запитання. Для уточнення хронології й географії просіть співбесідника показати, де і як були розташовані дієві особи й об'єкти події, що і за чим відбувалося. Для уточнення невідповідностей - запитуйте: «Такий-то каже, що перший постріл пролунав з вікна, а ви кажете - з дверей. Як ви поясните цю розбіжність?». Ваше завдання в цьому спілкуванні полягає саме в тому, щоб відділити справжні факти від помилкових інтерпретацій або ж від того, що вам подають в якості факту, щоби спотворити на свою (чи чиюсь) користь картину події.

Коли ж ви спілкуєтеся з очевидцем, вам важливо з самого початку обмежити його у висуванні будь-яких версій. Отже, перше запитання до очевидця: що ви бачили (чули)? Далі важливо короткими уточнюючими запитаннями тримати співбесідника в рамках «репортажної» розповіді, рішуче перешкоджаючи йому будувати будь-які здогадки чи версії. Для цього годяться надзвичайно прості й чіткі запитання на кшталт: «Де ви стояли в цей момент?», «Як ви могли з цього місця бачити те, що відбувалося за рогом?» тощо. Тут ваше завдання - відкинути будь-які версії, міркування й оцінки співбесідника, а з'ясувати і «перевірити на міцність» лише факти.

Зважаючи на фахово зумовлену закритість органів слідства (а також рятувальників чи місцевих чиновників) і на природне бажання слідчого якомога більшу частину інформації (ідеально - всю інформацію взагалі) сховати за таємницею слідства, до них не варто звертатися з загальними запитаннями. Обмежтеся лише тими, без яких ніяк: «Які є версії події?», «Кого ви підозрюєте в цьому?». Всі інші питання повинні бути спрямовані на підтвердження/спростування тих фактів/версій, які вам вдалося зібрати самотужки, спілкуючись із учасниками події та її очевидцями, а з часом - і з експертами.

Не завдання журналіста виносити вердикти! Навіть стосовно реальності певного факту. Не забувайте, що, по-перше, ви не є в цьому випадку учасником/очевидцем події, отже від початку нічого про це не знаєте, до того ж - нічого не бачили на власні очі. По-друге, ви не є фаховим експертом. Навіть до слідчого вам далеко. І не лише тому, що слідчий має набагато більші законні повноваження допитуючи тих же співбесідників. І не тому, що у слідчого набагато легший доступ до матеріальних свідчень події (місце події, речові докази, висновки різноманітних експертиз тощо). А ще й тому, що його робота базується на хорошому фаховому знанні великої кількості прецедентів (які він вивчав у вузі і які він розплутував у власній практиці). Тому погодьтеся для себе внутрішньо, що вам доведеться оперувати розбіжними даними. Будуть навіть ситуації, коли учасники, очевидці і слідчі казатимуть геть різні фактичні речі. Ваше завдання - подати глядачеві всі ці факти такими, якими їх отримали ви, не викривляючи їх власними висновками чи оцінками. І тим більше, не замовчуючи якісь із них. Ми так їх і подаємо: «Кілерів було двоє - каже учасник події. Очевидець бачив лише одного. Слідчий відмовляється це коментувати».

В житті факти можуть бути залежними від сприйняття. Людина зі зростом 180 сантиметрів назве «низькою» іншу людину 170-сантиметрового зросту, а людина 160-сантиметрового зросту назве їх обох «високими». Такий контекст журналісту завжди слід не лише враховувати, а й озвучувати в сюжеті.

Але зверніть увагу, що факти, пов'язані з цифрами (розмір, кількість тощо), є в підсумку цілком вимірюваними. Тому завданням журналіста буде щоразу шукати способи якнайточнішого «вимірювання» для подолання суб'єктивізму оцінок. Одна справа - сказати, що учасників пікету було «багато» або «мало», інша - що їх було «близько ста людей». Звісно, для цього вам необхідно знайти компетентні джерела інформації.

Як і в усій тележурналістиці, найціннішим способом донесення таких (залежних від суб'єктивного сприйняття) фактів буде пряма мова (синхрон). Якщо йдеться про прості факти, синхронами слід давати лише найбільш важливі й найбільш суперечливі моменти. Інші факти можна набагато лаконічніше переказувати власними словами, узагальнюючи сказане різними сторонами (звісно, якщо кілька людей сказали однаково). Якщо йдеться про версії - тут уже краще надавати перевагу синхронам, адже версія - це вже не набір фактів, а їх інтерпретація, отже версія є лише думкою конкретної людини або групи людей.

Повірте, що більше фактів із різних джерел вам вдасться зібрати, то чіткішою ставатиме картина. Адже на кожному етапі комусь із ваших героїв доведеться змінювати свої «покази» щодо конкретного факту. Про що ви обов'язково нагадуватимете в бекґраунді.

Про суть стандарту достовірності подачі інформації

Якщо

ТОЧНІСТЬ = ВІДПОВІДНІСТЬ РЕАЛЬНОСТІ,

то

ДОСТОВІРНІСТЬ = ПЕРЕВІРЕНІСТЬ І ПІДТВЕРДЖЕНІСТЬ.

Давайте доповнимо нашу простеньку схему з попередньої статті:

І так далі... У цій схемі факти 4 (1) - 4 (3) - це три різних версії одного й того самого факту. Але от очевидці події побачили цей факт по-різному. Хтось із них - ближче до істини, хтось - далі. Хтось звертав на цей факт спеціальну увагу, а хтось не звертав, але домислив (пам'ятаймо, що при цьому людина може бути цілком переконана, що саме так воно й було). Якщо ми не маємо змоги перевірити цей факт в інших, більш надійних джерелах, - тоді ми так його й подаємо до найближчого випуску: всі зібрані нами версії цього факту, кожна з посиланням на своє джерело. Але такий факт мусимо в подальшому продовжити перевіряти, поки не зробимо все можливе для його повного уточнення! Звісно ж, для цього не можна кидати тему наступного дня, як це зазвичай роблять «ліниві ньюзруми», покладаючись на те, що про розвиток подій і про з'ясування нових фактів їм завтра підкажуть інформагентства або прес-релізи.

У наведених мною в попередній статті прикладах (вибух у луганській лікарні і стрілянина на київській Окружній) є цілком очевидним, що журналісти різних каналів:

- по-перше, зверталися до різних людей (і не завжди досить компетентних для відповідей на конкретні запитання),

- по-друге, ставили цим людям запитання не завжди коректно й ефективно з точки зору з'ясування точного фактажу,

- по-третє, задовольнялися першою ж «версією» кожного факту, замість уточнювати цей факт з інших джерел,

- по-четверте, в більшості випадків не посилалися на тих конкретних людей, які давали їм ці факти.

Саме з усього цього в кожному факті й виникала класична плутанина «в трьох соснах».

Ускладнило ситуацію ще одне грубе порушення журналістами простого, але дуже важливого правила при подачі даних, що динамічно змінюються: подаючи дані про кількість загиблих, поранених, порятованих і зниклих без вісти, обов'язково слід до кожної цифри зазначати точний час її отримання редакцією. Наприклад: «на 17-ту годину було відомо про трьох загиблих». Річ у тім, що між підготовкою репортажу і випуском завжди є час, ба навіть у прямому включенні репортер каже про факти, про які він довідався хай навіть 5-10 хвилин тому, а в подібних ситуаціях кожна така цифра може змінитися, і дуже істотно, навіть за лічені хвилини!

Журналіст - не гуру, не експерт. Він не знає нічого з чергової конкретної історії, про яку йому треба розповісти людям. Завдання журналіста саме в тому й полягає, щоб знайти тих людей, які про цю історію знають компетентно. А це означає дуже просту річ: журналіст будь-які фактичні дані (крім того, що побачив на місці події на власні очі) в кожній історії почув від інших людей. А це означає, що він мусить підтвердити для своєї аудиторії точність цих даних. На жаль, як свідчать наведені мною численні приклади, українські тележурналісти часто цього не розуміють. Кажуть фактичні дані «від себе». І бачите, до чого це призводить?! Навіть порівнюючи сказане про кожний факт на різних «видатних і провідних» телеканалах, неможливо довідатися, що і скільки було насправді!

Отже, в підсумку суть стандарту достовірності дуже проста і полягає в трьох позиціях:

1) журналіст повинен добре знати джерело кожного факту, який він повідомляє аудиторії,

2) журналіст повинен бути впевнений у компетентності й добросовісності кожного такого джерела,

3) журналіст повинен повідомити аудиторії, з якого джерела він узяв кожен із фактів, про які він повідомляє у своєму матеріалі.

Якої довіри заслуговують «джерела, що заслуговують на довіру»

Це один із численних журналістських штампів на означення тих, хто повідомляє інформацію, але бажає при цьому залишитися невідомим. Ще є «з неофіційних джерел», «з компетентних джерел» тощо. Інколи чую в новинах навіть таке «джерела повідомляють». Хто вони такі, ці загадкові «джерела»?!

Прискіпливий аналіз численних історій у викладі різних редакцій дає підстави для припущення, що подібні означення журналісти вживають у таких випадках:

- журналістові щось здалося, але сказати від себе не може, йому здається, що так звучатиме не дуже переконливо,

- журналіст свідомо вигадав щось, що проґавив під час зйомки і без чого не може скласти репортаж, і «заплутує сліди» перед редактором, відтак - і перед глядачами,

- журналістові про щось повідомили в «курилці» (в маршрутці) або він прочитав щось на форумі в інтернеті, тобто це чутки «чистої води», але звучить цікаво/сенсаційно, треба якось подати,

- і лише в рідкісних випадках ця інформація є цілком достовірною, а людина, що її повідомила, справді попросила журналіста не розголошувати свого імені.

Якщо поставитися до цього нашого ремісничого інструменту - тобто анонімних посилань - професійно, то стане зрозуміло, що ми можемо його використовувати лише у виняткових випадках! Тобто насправді анонімне посилання в новинах мало би з'являтися набагато рідше, ніж ми його чуємо сьогодні.

Найперше - коли журналіст повідомляє про певний факт, посилаючись на конкретну компетентну людину, - саме ця людина несе відповідальність за точність факту перед глядачами (а інколи й перед судом). Журналіст у цьому випадку відповідає лише за точність передачі сказаного іншою людиною. І за пошук справді компетентного знавця конкретного факту. Якщо ж журналіст подає факт із посиланням на аноніма, - він уже відповідає за точність самого факту! І він, і його редакція. Відчуваєте відмінність?!

Для того, щоб у певному випадку взяти на себе таку серйозну відповідальність, мають бути не менш серйозні підстави. Я переконаний, що ці підстави такі:

- цей факт має надзвичайну важливість для суспільства,

- журналіст абсолютно переконаний у надійності джерела цього факту.

Майте на увазі, що надійність джерела означає не лише його безумовну компетентність у питанні (тобто факт він знає не випадково, володіє ним за фахом, за посадою чи за участю у події). Це легко з'ясувати й перевірити. Важче інше: особисто ви повинні повністю довіряти цій людині, що означає, як на мій погляд, певну «перевірку часом». Покладатися на повідомлення людини, з якою ви познайомилися під час зйомки, - погодьтеся, занадто ризиковано.

Не забувайте, що різні люди можуть на умовах анонімності повідомляти вам неточну інформацію. Наприклад, людина помиляється (що властиво :)), але щира у цій своїй помилці. А буває таке (так-так, буває!), що людина цілком свідомо бреше нам, але робить це доволі артистично. У цьому випадку, взявши на себе (і на свою редакцію) всю відповідальність за точність інформації, ви дозволяєте цій людині вирішувати власні проблеми чужими руками... Вашими! Вам подобається бути сліпим знаряддям у чиїйсь грі?!

І ще одне: посилання на анонімне джерело, за законами професії, повинно означати не те, що журналісту щось здалося або захотілося сказати від себе, а виключно те, що надійне джерело аргументовано боїться втратити роботу, здоров'я чи життя. І якщо ви вже повідомляєте цю інформацію з таким посиланням, - то ви ще й несете персональну відповідальність перед цією людиною за її подальшу анонімність. Розкриття якої може цій людині дорого коштувати. Ви готові брати на себе і таку відповідальність? Тоді можете скористатися своїм правом не розкривати власних джерел інформації.

Є і зворотний бік анонімного посилання - це довіра вашої аудиторії. Цю довіру важко завойовувати, а легко втратити. Якщо ви зловживатимете посиланнями на анонімні джерела, глядачі почнуть втрачати до вас довіру. Підсвідома думка: «Щось цей журналіст занадто часто не каже мені, де він про все дізнається, щось тут не так»! І з цієї точки зору, подібні посилання у ваших матеріалах повинні бути великим винятком, а не правилом, як це часто є сьогодні.

Посилатися на анонімні джерела найкраще з зазначенням їх компетентності - найчастіше для цього досить сказати, де працює ця людина: «джерело в мерії», «джерело в Міністерстві оборони», «один зі співробітників цієї компанії» тощо. У виняткових випадках, коли ця людина настільки боїться ідентифікації, що просить вас не повідомляти навіть місце роботи, найкращим, як на мою думку, посиланням буде «офіційне джерело». Тобто це не чутки, не плітки, цю інформацію вам повідомила не бабуся біля під'їзду чи таксист (які знають усе на світі), а офіційна особа. В моєму розумінні, посилання «з неофіційних джерел», яким часто грішать журналісти, - свідчить про несерйозність інформації. Посилання ж «з компетентних джерел» виглядає так, начебто всі інші джерела редакції є некомпетентними!

Достовірна подача суб'єктивних думок людей

Хочу звернути вашу увагу на те, що навіть така «вперта річ», як факти, не уникає суб'єктивізму. Що вже тоді казати про повністю суб'єктивні думки! Тож кожна суб'єктивна думка не є і не може бути «універсальною істиною». Це означає, що кожна суб'єктивна думка подається в новинах лише з чітким зазначенням її автора! Коли в повсякденному житті хтось каже вам якусь суб'єктивну думку, ви автоматично пов'язуєте її з цією людиною. Коли хтось каже вам: «Пан Такий-то вважає, що...», - ви вже пов'язуєте цю думку не з тим, хто вам її повідомив, а з отим паном Таким-то. Але ніколи не буває такого, що важливу для вас думку вам повідомлять так: «Хтось вважає, що...». А якби так сказали, - ви б моментально запитали: «Хто? Хто так вважає?». Щоб для себе зібрати докупи суб'єктивну думку та її автора. Автор нам потрібен для розуміння «цінності» думки або для того, щоб згодом розпитати в нього докладніше.

Цікаво, чому весь цей простий психологічний механізм не спрацьовує в роботі журналістів-новинарів, яким сам Бог велів бути дуже ретельними, повідомляючи певні думки мільйонам? Звідки журналісти взяли моду повідомляти цим мільйонам суб'єктивні думки, не зазначаючи автора? Я не знаю. Але так чомусь є в українських теленовинах. В усіх і щодня. Це думки самих журналістів? Але ж у новинах таких не повинно бути взагалі. І я вже пояснював чому - в статті «Право на власну думку». Там викладено з десяток серйозних аргументів, із якими пани аноніми так і не зібралися як слід посперечатися. А тисячі журналістів так і не зуміли знайти вагомих контраргументів у очних дискусіях на моїх тренінгах.

Згадавши про цей стандарт, я можу порадити вам провести маленький експеримент. Візьміть свій текст із власними думками і додайте посилання на джерело кожної думки. І все встане на свої місця! Гадаю, що жоден більш-менш професійний редактор не пропустить в ефір сюжет із посиланнями: «на мою особисту думку», «я вважаю», «мені здається» тощо. Більше того, гадаю, ви самі не дасте цей сюжет на «вичитку» редакторові, натомість тоді ви побачите всі слабкі місця свого сюжету. Побачите, що вам слід уточнити і перевірити, а про що спитатися думки інших людей - учасників події, експертів. Так, на це знадобляться час і зусилля, але результатом буде сюжет, за який вам буде не соромно перед людьми!

Ціна думки аноніма

Є факти. Про них журналіст довідується з компетентних щодо кожного факту джерел. Тут може бути ситуація, коли виправданим стане анонімне посилання.

А є думки. Отут жодної анонімності бути не може. Погодьтеся, якось дивно би звучало: «Джерело, що побажало залишитися невідомим, вважає, що Петро Петрович вкрав бюджетний мільйон»!

Коли маємо справу з думками - не може бути й жодних невиправданих узагальнень! Кожна суб'єктивна думка є завжди індивідуальною. Тому жодної критики не витримують такі популярні в українських теленовинах посилання, як:

Експерти кажуть...

Спостерігачі зазначають...

Фахівці вважають...

Науковці стверджують...

Депутати підтримують...

Урядовці повідомляють...

Група американських (британських, австралійських) учених довела...

Аналітики, наближені до опозиції, переконані...

Кияни не в захваті...

Одесити вітають...

Всі ці «посилання» означають неправду. Якщо ви запитали в одного-двох експертів (або в трьох-чотирьох киян), - це точно не означає, що так само думають усі експерти (або ж усі кияни)! Скільки людей - стільки й думок. Тому будьте чесними перед глядачем. Кажіть як є: «Експерт Іваненко вважає...», «Двоє з опитаних нами експертів сказали...», або ж «Троє з опитаних нами киян підтримують...». У другому випадку слід назвати обох експертів, а в третьому - дати синхрони всіх трьох киян.

«Діамантові копальні» інтернету

Для того, щоб знайти діамант, необхідно перемити чимало тон породи під назвою кімберліт. Інтернет - це диво світу - дуже схожий на діамантову копальню, коли ми говоримо про інформаційну журналістику. Тут можна знайти будь-яку інформацію на світі, але точність і достовірність її буде, м'яко кажучи, невеликою.

Якщо педантично дотримувати стандартів інформаційної журналістики - жодний факт чи думка, взяті з інтернету, не мають права на місце в ефірі теленовин без власної перевірки редакцією. Чому? Тому що ніколи немає жодних гарантій точності цієї інформації, за яку перед глядачами відповідає редакція! А не інтернет.

По-перше, тому, що інтернет - це як великий паркан, де хто завгодно може написати що завгодно. Переважна більшість інтернет-видань живе за принципом «ньюзхантерства» (в народі - «копі-пейст»). Одна й та сама інформація, зовсім не обов'язково правдива сама по собі, обходить сотні й тисячі інтернет-видань, по дорозі доповнюючись ефектом «зіпсованого телефону» і фантазіями чергового «ньюзхантера». Адже всі вони не несуть за точність своїх публікацій жодної відповідальності, на відміну від офіційних мас-медіа.

Ви можете мені заперечити, що є серйозні інтернет-видання. Так, є. Ось, наприклад, «Детектор медіа» :). Але гарантій точності немає, тому що інтернет - дуже динамічна річ. У своїй роботі я мав безліч нагод у цьому переконатися. Нагадаю вам лише один класичний приклад - те, що сталося 16 квітня 2003 року. Веб-сторінка телекомпанії CNN того дня «поховала» віце-президента США Діка Чейні, колишніх президентів Рональда Рейгана і Джеральда Форда, Папу Римського, Фіделя Кастро і Нельсона Манделу! Протягом 20 хвилин на інтернет-сторінці телекомпанії висіли некрологи цим знаменитим людям. Так сталося через збій комп'ютерної програми, яка викинула з архівів на першу сторінку робочі заготовки (які компанія має «про всяк випадок», щоб у разі смерті політика спрацювати оперативно). Але уявіть собі, що ви бачите це на сайті CNN (надзвичайно авторитетне джерело інформації, чи не так?!) і видаєте в ефір із посиланням на CNN. Далі, погодьтеся, то вже проблеми CNN, як вони вибачаються перед «завчасно похованими» політиками і перед своєю власною аудиторією. А перед вашою аудиторією за точність кожного повідомлення несе відповідальність ваша редакція!

Зважте й на те, що інтернет є надзвичайно ефективним засобом роботи фальсифікаторів-політтехнологів. Ось невеликий, але доволі яскравий приклад такої «політтехнологічної розробки». Пригадайте події в Естонії у квітні 2007 року, коли виникли заворушення з приводу рішення влади перенести монумент Воїну-визволителю в столиці країни. Під час сутички загинув один із захисників монументу. На третій день цих подій (28 квітня) я прочитав на інтернет-сторінці російських «Новых известий» отаке повідомлення:

«В ЭСТОНИИ УБИТ ВТОРОЙ ДЕМОНСТРАНТ

В Эстонии убит один из задержанных в ходе беспорядков, которые происходили в Таллине в последние две ночи, сообщает телеканал "Россия". Как передаёт корреспондент телеканала из Таллина, в интернете появилось письмо, распространяемое участниками организации "Ночной дозор" в защиту памятника советским солдатам.

"Одному из членов организации удалось ночью позвонить своему другу. Он сказал, что около 100 человек содержатся в Морском терминале, у всех связаны руки, слышатся крики, вопли, людей избивает полиция дубинками и ногами. И прямо у них на глазах до смерти забили молодого человека", - сказала корреспондент».

Спробуймо розібратися, «звідки вітер дме». Для цього досить простежити весь ланцюжок посилань, або, іншими словами, - через які джерела інформація про смерть людини дійшла до нас (читачів цього матеріалу). Дивіться:

Веб-сторінка газети «Новые известия»

газета «Новые известия»

телеканал «Россия»

кореспондент телеканалу «Россия» в Таллінні

«лист в інтернеті»

організація «Ночной дозор»

«один із» членів організації «Ночной дозор»

«друг».

У вас є питання до правдивості й точності, достовірності інформації про смерть другого демонстранта? У мене вже немає.

Раджу вам не полегшувати життя політтехнологам, повідомляючи будь-що своїм глядачам із інтернету без перевірки. Хай інтернет буде для вас лише джерелом для пошуку тем, які ви перевірите самотужки в компетентних джерелах. І вже з посиланням на ці джерела подасте у своїх сюжетах і випусках. Зокрема, в наведеній історії два телефонних дзвінка - до поліції й до організації «Ночной дозор» - швидко навели б лад! Як воно й сталося того ж дня у більш професійних виданнях, яким, до речі, й один із ватажків «Ночного дозору» спростував інформацію про смерть ще однієї людини.

Відповідь на коментарі.

 Чи нівелює дотримання стандартів результат роботи різних журналістів?

«Якщо все робити з дотриманням стандартів інформаційної журналістики - всі сюжети будуть однаковими». Ця теза дуже хвилює багатьох журналістів. І це є цілком природним. От тільки причина цих хвилювань різна.

Одних хвилює, що дотримання стандартів «за ті ж гроші» додасть їм роботи і потребуватиме від них справжнього професіоналізму, якого бракує. Звісно, навіщо якісь там стандарти, якщо значно легше робити свою халтурку без обмежень і без напрягу. Яка різниця, що там одержує глядач? Мені здається, що прикладом таких «уболівальників» може бути пан Космополіт, який мені вже вдруге пише тут у коментах категоричну думку:

«Космополит // 01.03.2010 15:34:07

Если бы все журналисты выполняли бы требования Куляса - новости на всех каналах были бы одинаковыми».

При цьому пан Космополіт взагалі не дослухається до моїх аргументів, які я з цього приводу вже наводив раніше. Гадаю, сам пан Космополіт добре розуміє, що за власною категоричністю він приховує лише самовиправдання.

А інших журналістів хвилює думка, що стандарти можуть звести творчість журналіста до однакових кліше. І тоді репортажі на різних каналах про одну подію будуть однаковими. Гарна ілюстрація таких побоювань - коментар пана Duupo:

«Duupo // 01.03.2010 14:09:54

Взагалі 8 різних історій це нормально. Ненормально коли всі 8 розказують одну. Шось Куляс путає принципи».

У мене є декілька відповідей на це запитання. Але перш ніж їх тут викласти, я готовий погодитися з двома думками в останніх коментарях:

«Таша // 02.03.2010 13:20:29

Не дивно, що 8 каналів розповідають про одну подію по-різному... Дивно, що вони усі розповідають про одну новину. На 46 мільйонів людей - тільки пару топових новин і то з печерських схилів чи кримінального дна (а тепер це взагалі синоніми). Тому дивитися українські канали - усе одно, що заглядати у каналізацію... картинка змінюється, але огидна і одноманітна».

«маркетолог // 01.03.2010 16:11:54

а я згодна з автором. коли некомпетентність прикривають креативом, прагненням унікальності, й під цим флЬОром подають цілковиту дурню... і при цьому зверхність, наче все в світі знають».

Це гарні часткові відповіді на згадане запитання. Попри критичну кількість порушень стандартів, випуски новин сьогодні є до одноманітності схожими, - тому що ньюзрум у нас лінивий, тележурналісти слухняно йдуть у кільватері політиків, прес-релізів і інформагенцій, а не шукають власних тем.

«Творчі» відмінності починаються там, де їх бути насправді не мало б узагалі, тобто у фактах. Там, де журналісту бракує фактів, - включається «креатив». О, тут уже, звісно, доля і кількість жертв вибуху, або кілерів, або полонених моряків, або хворих на грип на всіх каналах буде різною. Тому що просто вигаданою! І ось цю вигадку, продиктовану власними лінощами й непрофесіоналізмом, журналісти чомусь звикли називати своєю «свободою творчості». І спробуй-но скажи їм щось про стандарти перевірки фактів або про обмеження на власні міркування в новинах! Тут уже починається або те, про що вперто повторює пан Космополіт, або - ще гірше! - стара пісня про обмеження професійної свободи.

Про останнє я пропоную поговорити згодом, а зараз спеціально для пана Космополіта повторю вже вкотре одну просту думку. Для того, щоб повноцінно розповісти про подію, слід зібрати обов'язкові факти, без яких розповідь про цю подію буде неповноцінною. Слід зібрати думки учасників події, всіх сторін конфлікту, без них розповідь про подію буде неповноцінною. Слід грамотно відзняти і розкадрувати всі ключові моменти події і всі основні об'єкти, пов'язані з подією. Це - мінімальний набір для повноцінної розповіді про подію. Звісно, цей мінімальний набір буде схожим у різних знімальних груп. Лише тому, що цей мінімальний набір ідентифікує саме цю подію, чим вона відрізняється від усіх інших подій. І цей мінімальний набір дає саме про цю подію мінімально повне уявлення.

А індивідуальність кожної знімальної групи виявляється в іншому. У тому, хто зумів побачити більш яскраві деталі. Хто зумів взяти більш яскраві й цікаві синхрони. Хто знайшов більш цікавий спосіб обіграти в стендапі місце події чи об'єкти, пов'язані з нею. Хто знайшов для зйомки більш цікаві точки і ракурси. Хто зумів упіймати в камеру найяскравіші фрагменти дії. Хто зміг більш якісно використати інтершум. Хто, зрештою, зумів знайти цікавий «сюжетний хід» у своєму репортажі. Ось цими «родзинками» репортаж однієї знімальної групи може категорично відрізнятися від репортажу іншої знімальної групи. В цьому і полягає професіоналізм, майстерність, а подеколи й справжній талант журналіста. А не в тому, щоби чорне назвати білим, Чернівці - Черкасами, а двох загиблих - трьома пораненими!

Але основа і свобода творчості - в хорошій ремісничій виучці. Не можна навчитися добре танцювати, коли ви ще не навчилися ходити. Добре володіючи професійними прийомами і навичками, журналіст отримує свободу для творчої самореалізації. Тоді його сюжет уже не сплутаєш із сюжетом його колеги про цю ж саму подію.

І останнє. Я змушений розчарувати пана $, який пише: «По поводу цифр в луганской больнице. Если вчитаться в цитаты и взять контекст (хотя бы по одному предложению до и после выдернутых слов), то станет понятно, что каналы просто говорят о разных вещах, а не путаются в цифрах, как вы это представили».

Я не виходив за межі контекстів у жодному випадку, тим більше, що і контекстів там ніяких особливих немає - кожний такий факт чітко «ідентифіковано» каналами і від будь-якого (можливого) контексту вони не залежать. Я порівнював лише і саме те, як різні канали повідомляли про однакові факти. Якщо не вірите, скажіть куди, і я вам персонально надішлю всі ці тексти повністю. Просто щоб ви переконалися.

Таку жахливу плутанину в цифрах і фактах наші «провідні» канали, на жаль, демонструють щодня! Повірте, я за цим досить ретельно стежу вже багато років. Інколи цей «фактологічний шторм» стихає, інколи - розбурхується. Звісно, справжня біда починається при висвітленні каналами надзвичайних пригод. На питання, чому так відбувається, і на інші ваші, пане $, зауваження, гадаю, я зміг відповісти у цій статті? Якщо ні - готовий аргументувати далі...

Ігор Куляс - медіатренер; з 1989 року пройшов на українському телебаченні шлях від репортера до шеф-редактора новин. Протягом 1999 - 2002 років був шеф-редактором телекомпанії «Новий канал» («Репортер»). Стажувався на BBC, Reuters, ITV, CBC. Працював кризовим менеджером у 20 регіональних та загальнонаціональних телекомпаніях.

Нині є тренером-консультантом МГО «Інтерньюз-Україна» з телевізійного виробництва. Створив власну методику оцінки новинних програм. Протягом останніх чотирьох років сотні тележурналістів з усієї України пройшли в Ігоря Куляса та його партнера Олександра Макаренка тренінги в рамках «Школи новин Internews».

У рамках проекту громадської організації Internews Network «У-Медіа» Ігор Куляс здійснює «Моніторинг дотримання журналістських стандартів та підвищення медіаграмотності широкого кола українських громадян», який «Детектор медіа» реалізує спільно з Інститутом масової інформації.

Критерії оцінки якості новин пояснено тут (частина 1, 2, 3).

Ілюстрація -www.elementy.ru