На початку цього місяця на 34-му році життя помер мій хороший товариш, керівник відділу розслідувань журналу «Український тиждень» Василь Васютин. Не буду вдаватися до штампів на кшталт «смерть забирає кращих», хоча Василь справді був чудовою людиною. Його передчасна смерть знову примусила задуматися про ризики нелегкої журналістської професії.

Завдяки сучасним кінофільмам, художнім творам та, ніде правди діти, самим журналістам у суспільстві склалася, як на мене, хибна думка про те, що професія репортера вельми ризикована. Насправді ризики потрапити під важкий кулак «героя» негативної публікації відчувалися хіба що у буремних дев'яностих роках. Сьогодні ж на журналіста може напасти вуличний грабіжник, якому начхати, у представника якої професії він забирає гаманець. Ось тільки галасу після нападу саме на журналіста його колеги здіймають більше: мовляв, постраждав черговий правдолюб під час виконання професійних обов'язків...

Проте у журналістській професії справді присутній великий ризик. Почнемо з того, що всі світові видання, так вже склалося, подають 60 відсотків так званої негативної інформації. А якщо журналіст «сидить» на негативних темах - пише на кримінальну тематику, аналізує політичні «дерибани», вивчає корупційні схеми, він щодня як губка всмоктує в себе негатив. Нормальна людина, якщо їй не подобається чергова «чорнуха», може відкласти газету, вимкнути телевізор. Журналіст мусить не лише все це уважно вивчати, а й пропустити через себе. З роками у кожного репортера накопичується стільки негативу, що навіть уві сні він починає спілкуватися з далеко не кращими представниками суспільства.

Через це постійне накопичення негативу, зазначив якось керівник Агентства журналістських розслідувань (Санкт-Петербург),відомий російський журналіст Андрій Константинов, журналісти стають схожими на оперативників карного розшуку, які також щодня стикаються з різною наволоччю. Журналістика для них, як розшук для оперів, стає не професією, а стилем життя.

Постійне накопичення негативу не може не позначитися на психіці здорової людини. Це і є головним ризиком журналістського ремесла. І що робити, аби не згоріти на роботі, як сірник? Як позбуватися негативу? У кожного виробляється своя метода. Одні з роками черствіють душею настільки, що «свіжий» труп для них асоціюється лише з можливістю написати кілька рядків на першій сторінці газети. У таких репортерів навіть починає пробиватися відповідний «чорний гумор», притаманний працівникам моргів та міліціонерам.

Чимало журналістів намагаються позбутися негативу вічним як світ методом - випити й забути. Та негатив чатує на журналіста щодня, і прихильники цього способу розслаблятися починають все частіше зазирати до чарки. А робота журналіста потребує щоденної копіткої праці, яку не здатна виконувати людина з важкою від перепою головою. І у розквіті творчих сил такі журналісти змушені покидати свої видання, бо стають «професійними каліками».

У деяких журналістів, помітив, починає реально «їхати дах». Таким через рік-два роботи над «брудними» темами починає здаватися, що за ними стежать всі вітчизняні силові структури, до яких з часом додається американське ЦРУ. А там вже й до інопланетян недалеко... Через постійні підозри у прослуховуванні телефонів та намагання позбутися «хвостів» на вулицях (а позбутися того, чого не існує, неможливо) ці журналісти з часом стають «професійними каліками», яким доводиться лікуватися.

Особливо вразливим, помітив по собі, журналіст стає з появою дітей. Раніше, коли не мав сина, якось більш-менш спокійно читав у міліцейських прес-релізах, що десь у люк впала та втопилася маленька дитина. Тепер, опрацьовуючи таку інформацію, бачу перед собою очі свого маленького синочка...

Наковтавшись на роботі негативу, журналіст пізно увечері (робочий день не нормований) приходить додому не завжди у доброму гуморі. Й починає зривати роздратування на близьких. Тому серед журналістів, як і серед міліціонерів, представників інших професій, які щодня потерпають від «людського фактора», така велика кількість розлучень. Далеко не кожен витримає біля себе людину, яка навіть екскурсії рідним містом проводить специфічно. Приїхали якось до мене родичі. Показую їм улюблене місце й кажу: «У цьому кафе розстріляли такого-то «авторитета»... А тут, де хрестик стоїть на дорозі, «замочили» такого-то бандита...».

Щоб не стати похмурою істотою, від якої «шарахаються» навіть близькі, варто знайти свій метод захисту від негативу. Який? Як на мене, найкраще закохатися, що, говорячи словами Кіплінга, «п'янить більше від вина». Тоді уві сні тобі снитимуться не «свіжі» трупи, судові процеси, «колядники» й «посівальники», а красива жінка, один поцілунок якої (нехай уві сні) здатен примусити забути про будь-який негатив. Тоді можна вважати, що переборов «професійну хворобу». Її прояви щовечора залишатимеш у своєму робочому кабінеті. Хоча... У цьому кабінеті репортер проводить більшу частину свого життя.

Омар Узарашвілі, газета «Високий замок»

Фото - «Високий замок»