Приємні для частини вітчизняного політикуму інавгураційні турботи не могли не викликати телевізійного резонансу. Причому йшлося не лише про головного винуватця торжества, а й про тих, кого готують на місце Юлії Тимошенко, як тільки його вдасться звільнити. У чоловічий день, 23 лютого (оскільки в питання його історичної, військової та політичної змістовності краще не заглиблюватися задля уникнення конфузу та комедії), програма «Шустер-Live» зустрілася з Сергієм Тігіпком. У питаннях економіки та фінансів фігурант почував себе впевнено, навіть невразливо. Проте як тільки журналісти задали запитання про державну мову, Сергій Леонідович постарався його витончено відфутболити, заявивши, що це слід передати на рівень місцевих влад.

На практиці це означає ні що інше, як спробу обійти Конституцію України, коли кожна районна, міська та обласна ради самостійно вирішуватимуть, чи визнаватимуть на певній території українську мову де-факто державною, чи ні. Чудове, як декому здається, рішення - і українська мова реально позбавлена державного статусу, і Конституцію змінювати не потрібно, судорожно шукаючи 300 депутатських голосів. А так добре: ухвалили закон - і Конституцію геть. Немов пройшли між крапельок: і радикалів у деяких регіонах ублажили, і патріотів не спровокували.

Щоправда, таке «соломонове» рішення величезною мірою посприяє розколу, роз'єднанню країни, розділенню на дві лінгвістичні зони, що в не настільки віддаленому майбутньому спричинить і політично-правове оформлення. Не важко спрогнозувати, що кожна з цих зон прагнутиме до досягнення певної мовної «чистоти», а це призведе до взаємного відторгнення. Зрозуміло, що в якихось регіонах поширеніша російська мова, в якихось - українська, але подібна ситуація робить об'єднуючу роль української мови ще більш незамінною. Лінгвістичне розділення країни є прологом до розділення політичного.

Політична «полуничка» для Кремля

Московський НТВ присвятив цілий сюжет свого кореспондента в Україні Айрата Шевалієва настільки цінованій у наших сусідів політичній «полуничці». Бойовий соратник Олега Тягнибока, львівська лінгвістка Ірина Фаріон в оточенні телекамер відвідала один із міських дитячих садочків, де з витонченістю, властивою в національному питанні ВО «Свобода», взялася за конкретне «патріотичне» виховання малят. Судячи з виразу обличчя вченої пані, настрій у неї був огидний, світ не радував, тож діточкам дісталося.

Пані Фаріон з'ясувала, як малят називають у сім'ї, якщо Михайлик або Михась, то все «о'кей», а якщо Міша, то це явно «москальські підступи» і варто б такій дитині відправлятися на північний схід.

Зрозуміло, для публіки певного штибу лінгвістичні «наїзди» пані Фаріон стали справжнім святом душі і іменинами серця. «Верховний інквізитор» усіх «педофілів», пристрасний борець проти «фашизму» і мій землячок нардеп Вадим Колесніченко негайно затаврував, звинуватив і закликав до відповіді, миттєво узагальнивши пані Фаріон мало не до масового явища. З радісним збудженням землячок ділився громадянським гнівом із російським телебаченням.

Цей своєрідний та невимушений дует Фаріон - Колесніченко (як і багато інших дуетів у політико-медійному просторі) нагадав мені знамениту забаву народів Півночі: «боротьба двох нанайців». Дві людини в національних костюмах - «кухлянках» - б'ють, молотять, дубасять один одного. А потім раптом «кухлянки» скидаються і під ними виявляється одна-єдина людина. Втім, ретельне виконання паном Колесніченком і паном Шевалієвим їхніх обов'язків ніскільки не виправдовують доцента Львівського університету І. Фаріон. Як каже древня мудрість, якщо Господь хоче покарати людину, він спочатку позбавляє її розуму. Якщо вже вчену пані так охопило лінгвістично-патріотичне свербіння, то просвітницьку роботу слід вести серед батьків, а не малят. І робити це потрібно дуже тактовно, делікатно і доброзичливо, перебуваючи в гарному, позитивному настрої, а не зриваючи власну злість і якісь комплекси на невинних дітях.

І. Фаріон, продемонструвавши волаючу неінтелігентність, агресивність та невихованість, завдала великої шкоди українській справі. На жаль, «Свободі» явно не вистачає вміння мислити глибоко, масштабно, недріб'язково, а часто і вміння мислити взагалі... Це ахіллесова п'ята «Свободи». Стараннями пані Фаріон укотре дуже мерзенно дискредитували українську ідею. Інколи за реальними результатами її роботи «Свобода» підозріло нагадує добре відомі в західній Україні «спецбоївки» МДБ СРСР. А витівка пані Фаріон показала, чому найближчими роками «конторі» Олега Тягнибока не світить перейти геополітичний «Збруч». Можна замислитися: ці люди просто дурні чи провокатори? Замість серйозної, повсякденної, копіткої роботи з відновлення українського мовного середовища, влаштовують якісь істеричні нальоти з неадекватною поведінкою...

Львівська лінгвістка якось розповідала на радіо, як жінку, яка російською мовою попросила показати їй дорогу, пані Фаріон відправила в протилежному напрямі. При цьому пані Фаріон пишалася собою, немов партизанка, яка кинула гранату у ворожий штаб. Хоча йшлося про дрібну, принизливу для самої «героїні» капость... Якщо так триватиме й далі, то «Свобода» стане живим утіленням злих луб'янських карикатур на українських націоналістів. А, може, в «Свободі» саме цього й прагнуть?

До речі, коли до мене в Києві звертаються російською мовою з проханням показати дорогу, завжди детально і ѓрунтовно все пояснюю українською мовою. І не було ще випадку, аби мене не зрозуміли. Більше того, дивляться з повагою (особливо носії специфічної московської вимови), мовляв, ось у Києві люди говорять по-українському, як воно й має бути в ідеалі. А за Львів прикро. Ще в брежнєвські часи їздив туди як до української Мекки. Він був для мене символом європейської України та української Європи. Там уперше заговорив українською мовою, що роблю й до цих пір. Люблю місто Льва, а ще більше - львів'ян. За патріотизм, за любов до України, за церемонну львівську ввічливість, за благородство й вихованість. І навіть пані Фаріон не змінить мого ставлення до цього прекрасного міста. До речі, треба буде найближчим часом відвідати. Давно не був. Сумую.

Очевидно, що побутове хамство - не засіб боротьби за українську мову. Проте який подарунок кремлівській пропаганді! Ну, чим би займався в Україні Айрат Шевалієв, коли б не пані Фаріон і їй подібні? А, може, на постійній основі закріпити Айрата Шевалієва за ВО «Свобода», аби об'єднати, як то кажуть, споживачів і виробників інформації? Аби інформаційний продукт відразу ж надходив на ОРТ, РТР, НТВ, ТvСi, «Вести» тощо? А що? ВО «Свобода» діє, Москва показує. Всі при ділі.

Що далі?

А на «5 каналі» у Ганни Безулик у день інавгурації четвертого президента України відбувалося колективне ворожіння на кавовій гущі: куди піде В.Ф. Янукович і куди він поведе Україну? Присутні, пригадавши забуте радянське мистецтво читання між рядків, аналізували сумлінно прочитані новоспеченим главою держави тексти, з усіх боків оцінювали зроблені ним заяви, висловлювали припущення і глибокі прозріння.

Одностайне неприйняття в студії викликало «помазання на царство» предстоятелем Російської православної церкви (ця церква до 1943 року називалася саме так - «российская», називати її «русской» запропонував при відтворенні Й.В. Сталін) Кирилом (у миру Гундяєвим) новообраного керівника України. Багато учасників обговорення намагалися знайти в перших президентських кроках В.Ф. Януковича позитив і добрі передвістя... Відомий економіст Володимир Лановий звернув увагу на те, що Європа, вочевидь, вирішила нас винагородити за хорошу поведінку - «Майданів» не влаштовували - і вперше заявила про перспективи вступу України до Європейського Союзу. Думки були висловлені найполярніші: від віри в щасливе перетворення країни, до нового закручування гайок, обмежень у роботі ЗМІ і наступу на громадянські свободи. Лариса Івшина висловила побоювання щодо подальшого посилення неприємних тенденцій сьогоднішнього дня: апартеїду розумного читача, глядача, ворожості до інтелекту в наших ЗМІ, ще виразнішої ставки на загальнодоступну примітивність. Вечір був сповнений, як казав класик, «сумнівів і тяжких роздумів». Що далі? Куди тепер? Особливо сумно було від невідомості. Соціолог Ірина Бекешкіна описала ситуацію так: «Real politik В.Ф. Януковича нам невідома. Що він робитиме з Україною - ми не знаємо, суцільна невизначеність...»

А якщо й сам Віктор Федорович поки що не знає? Адже ми не забули, як «помаранчеві» вожді, які не дуже вірили у свою перемогу, наступного дня після отримання влади судорожно почали вирішувати, що і як робити, що називається, «з коліс»...

Наступного дня після інавгурації принципове обговорення статус-кво відбулося в Савіка Шустера. Привернув увагу вже напівзабутий політичний «однополчанин» соціаліста О. Мороза товариш Рудьковський (колишній міністр транспорту), який з'явився в студії. Він погрожував новим «Майданом» і Тимошенко, і Януковичу. Звичайно, «революційність» соціалістичного функціонера ніким усерйоз не сприймалася, хіба що маси героїчно підуть на Майдан за нев'янучим Сан Саничем Морозом, що важко уявити, навіть маючи найбурхливішу фантазію.

А московський гість Євгеній Кисельов меланхолійно допитував першого заступника голови Адміністрації Президента Ірину Акімову у «Великій політиці» на «Інтері». Вона настільки ж флегматично відповідала. Драйву не було. І річ не в якихось зовнішніх ефектах, а у відсутності внутрішньої драматургії проблем. Адже можна було б вийти на справді гострі питання: як вилізти з боргової ями, чи можна Україні вступати в митний союз із Росією тощо. Відчувалося якесь психологічне поствиборне похмілля...

Шустер спробував за допомогою телемостів із Донецьком та Львовом оживити ситуацію, але все звелося до звичайної для цієї студії експлуатації міжрегіональних протиріч. А Кисельов усе допитувався, хто ж стане новим прем'єром? Не спішіть, панове, ви спочатку вирішіть питання зі старим!

У телевізійно-політичному просторі України повисла атмосфера тривожного очікування...

Ігор Лосєв, газета «День»