- Класичне запитання - як Ви прийшли на телебачення?

- За освітою я акторка, але чоловік не хотів, щоб я працювала за фахом. На той час у нас була дитина, і він вважав, що театральні гастролі - це зайве. У 1957 році при КСТ був організований експериментальний телетеатр, куди я пішла влаштуватись на роботу. Мені пощастило зустріти самого Пащина, і він запропонував мені відразу спробувати працювати помічником режисера. Чомусь він досить скептично ставився до телетеатру, вважав, що театр на ТБ не існуватиме більше 2 років. «Почнете помічником, потім станете асистентом, а там і до режисера доростете».

Починала я в літературно-драматичній редакції, потім пішла в «молодіжку», закінчила режисерські курси й остаточно перекваліфікувалася. Телетеатр незабаром розпався, а я назавжди залишилася на телебаченні.

Наша молодіжна редакція була, як студія в студії, тому що ми займались різноманітними темами - випускали молодіжні ансамблі, пропагували молоді таланти, навіть робили перші в Україні КВК. Починав у нас працювати Віталій Коротич, томик віршів з автографом якого я досі зберігаю. Коротич писав сценарії, і були спеціальні телевізійні версії постановок за його творами.

- Як Ви починали кар'єру режисера спортивної редакції?

- Усі спортивні передачі українського телебачення ведуть свій початок з редакції програм для молоді. Головним режисером «молодіжки» в кінці 50-х років був Олександр Олександрович Липницький. Я тоді працювала його асистентом. Футбол, шахи, філателісти, фігурне катання - ми робили передачі про все, що стосується спорту. А в нашої молодіжної редакції не було відділів - ми займалися усім, і спорт, програми для воїнів, - це ті передачі, над якими доводилось працювати власне мені. Загалом телепередачі, що випускала наша редакція, були різнонаправленими. Мені довелось навіть знімати перший рекламний ролик, що вийшов на УТ.

- А коли вийшла в ефір перша реклама?

- Зараз мені складно пригадати рік виходу. Пам'ятаю, що робили рекламу солодощів. За сценарієм було декілька планів, ми знімали в кафе і на дитячому майданчику. Головними героями ролика були дівчинка та величезний кіт. Котом був артист Валентин Макаров, він працював на студії документальних фільмів. А дівчинку грала дочка нашої молодої ведучої Тамари Щербатюк. А я на цьому проекті працювала режисером. Уже пізніше, у 80-х роках, у нас був створений окремий відділ зйомок реклами.

Ви згадали про передачі для воїнів, що це було?

- Ми з Віктором Нестеренком робили передачі для воїнів. Це були програми про хлопців з України, які служили в Мінську, і про білорусів, яким довелося служити в Києві. З Валентином Щербачовим довелося робити подібні передачі в Ризі. Зараз, коли є сучасна техніка, такі передачі чомусь не роблять.

Також ми робили телезмагання військових училищ - це була важка робота, оскільки доводилось працювати з військовими. Ці змагання нагадували дитячі естафети, тільки з військовою специфікою: змагалися, хто швидше колесо змінить, хто із закритими руками автомат розбере-збере і таке інше.

Була у нас і військово-музична тематика. Ми робили спеціальні передачі - виступи ансамблів військового округу. У нас на ТБ вперше прозвучала всім відома пісня «День Перемоги» у виконанні військового ансамблю Київського військового округу, яка відразу стала народною.

- Розкажіть про створення спортивної редакції.

- У 1978 році була створена редакція спортивних програм. Мене і нашого головного редактора викликав голова Комітету держтелерадіо і повідомив, що організовується головна редакція спортивних програм до Олімпіади-80 у Москві. Мені запропонували перейти режисером у новостворену редакцію, на що я погодилася. Таким чином наша редакція розділилася. Кістяк нової редакції - це Вітя Нестеренко, Маєвський і Валя Щербачов, відомі спортивні коментатори Шарпанський, Липенко та Досаєв. Довгий час я була єдиним режисером. Асистентом режисера працювала Тамара Ринзяєва.

Наша редакція швидко поповнювалася: першим прийшов Валерій Костінов, потім Сергій Савелій, молоді спеціалісти Євген Аржанов, Сергій Дерепа, Сергій Лифарь, Володя Кардаш, Сергій Клопов.

Першими коментаторами футболу були Віктор Нестеренко та Валентин Щербачов, пізніше долучився редактор Олексій Семененко. Іншими видами спорту опікувались Юхим Шарпанський, Фарід Досаєв. Віктор Фесюн став головним редактором. Легкоатлетичними видами спорту займався Євген Аржанов, срібний чемпіон Олімпійських ігор з легкої атлетики. Шарпанський дуже любив баскетбол, гандбол, особливо опікувався жіночою командою. Набагато пізніше прийшов молодий режисер Микола Рябов, якого я навчала.

Ми робили великі спортивні телепередачі. Найчастіше це були зустрічі зі спортсменами, спортивними командами. Це були великі проекти у прямому ефірі, пізніше наші зустрічі зі спортсменами різних видів спорту стали виходити в запису. До студії ми запрошували відомих футболістів, баскетбольні, гандбольні команди, особливо після перемог або просто вдалої гри. Спеціально до Олімпіади-80 робили серію інтерв'ю з видатними українськими спортсменами.

Коли з'явилась можливість працювати в кольорі, я, ані хвилини не вагаючись, погодилася працювати на першій кольоровій ПТС. Спорт - це експресія і пристрасть, а колір допомагає передавати атмосферу.

- Чи робили Ви спортивні передачі про і для дітей?

- Так, ми робили багато спортивних передач для дітей. Вранці по суботах була цікава передача «Ранкова гімнастика», нею керував Фарід Досаєв. На фотографії, де я з м'ячем - підготовка до передачі «Весела естафета». Це змагання школярів. Коли ми робили ці передачі, відеозапису ще не було, і в ефір йшло все наживо. Знімати дітей - шалено складно. Режисерові потрібно вчасно показати реакцію дітей: хто першим добіг до фінішу, як вони міняються та ін. Режисерові, який сидить за пультом, потрібно мати швидку реакцію, тому я працювала сама, щоб усе було зроблено вчасно і швидко.

Потім у нас була телевізійна школа плавання. Вона була і залишилась унікальною. Автором був Фарід Досаєв, який разом із Марією Федорівною Гавриш, нашою знаменитою чемпіонкою з плавання, та з Анатолієм Івановичем Кудряшовим, завідувачем кафедри плавання Київського інституту фізкультури, розробили спеціальну систему навчання. Після виходу цього циклу наша редакція отримала таку кількість листів, що ми змушені були повторити її. Це була чудова ідея навчати спорту по телебаченню.

- Ви відомі, як жінка-режисер, яка відповідала за вихід футбольних матчів в ефірі УТ. Розкажіть про це.

- Майже всі матчі були складними, особливо з московським «Спартаком», коли вирішувалося, хто поїде на чемпіонат. На таких матчах відчувалось велике протистояння. Траплялося навіть, що відпрацювавши перший тайм, тільки тоді відчувала, яке було напруження.

Футбол - динамічна гра, ти не знаєш, що станеться, потрібно бути максимально сконцентрованою. Треба бути зібраною і готовою до будь-яких ситуацій. На футболі я зазвичай працювала з помічником режисера, який набирав рахунок гри. Звичайно, за моїх часів без адміністратора за пультом працювати було складно, а на деяких трансляціях просто неможливо. Наприклад, якщо тривала трансляція футболу, хокею, або інших динамічних видів спорту, то рахунок показували накладанням, адже неможливо зробити перерву на показ рахунку - гра не зупиняється. Також на трансляціях велике значення має кваліфікація телеоператора, тому що в будь-якому разі ми дивимося очима телеоператора. Вчасно розвернутись, дати потрібний план - у цьому мені пощастило, адже працювала зі справжніми спеціалістами - Федоровим, Жуковим та іншими. Пам'ятаю, що кілька разів зустрічалися з Лобановським і з усією футбольною командою, коли вони стали чемпіонами СРСР і виграли кубок УЄФА.

- Чи можете Ви пригадати кумедні ситуації прямого ефіру?

- Деякі ситуації передбачити неможливо. Пригадую, був такий інцидент: лучники зі Львова перемогли в змаганнях на першість України, і ми запросили їх на передачу разом з тренером, який вказував, кому що говорити. Я кажу - дозвольте, я сама з ними поговорю, як себе вести і що говорити. І ось почалася передача. А це прямий ефір і потрібно вкластися у час. Хлопці нормально виступили, а коли дійшла черга до тренера, то він встав, сперся на лук (а це великий спортивний лук), і всім стало зрозуміло, що зараз тренер скаже щось важливе. А він постояв-постояв, поблимав очима і каже: «ну, от і все», - і сів. Менш за все я такого очікувала, він же всіх вчив, як говорити.

Деякий час у нас працював редактором Володимир Васильович Маєвський. Це дуже талановита людина, він писав чудові вірші, ми дуже його любили. Йшла передача, я не пам'ятаю, з якого виду спорту, і він каже в мікрофон у студію: «... а потім ви встаєте і голосно відставляєте стільці», - пожартував. Він узагалі був великим жартівником. І учасники передачі, коли вона закінчилась, встають і починають голосно рухати (сувати) стільцями.

Пам'ятаю, в «молодіжці» робила передачу, пов'язану з Київським національним авіаційним університетом. У передачі брав участь Герой Радянського Союзу Олег Костянтинович Антонов. І от я бігаю по студії, бо потрібно розсадити гостей, все перевірити з операторами. Через деякий час помічаю, що головний гість відсутній. Я так розгубилась, що сказала: «Ну, де цей дядечко із зірочкою?» А він, виявляється, за мною весь час ходив, і був у мене за спиною.

- Розкажіть про те, як росла і розширювалася спортивна редакція.

- Із задоволенням пригадую 80-ті роки, коли наша редакція поповнювалась молодими талановитими спеціалістами. З молодим Костіновим ми придумали знімати програму «Старт» не в студії, а на вулиці, поблизу Голосіївського парку. Це була перша спроба на радянському ТБ випуску спортивної передачі поза студією.

Пам'ятаю, як вчила молодого редактора Сергія Савелія поводитися в кадрі під час зйомок спортивного нарису. Хоча спершу він дуже хвилювався в ефірі, але відчувалося велике бажання працювати. Згодом він став завідувачем відділу.

- Кого з визначних режисерів Ви можете пригадати?

- Мені пощастило працювати з чудовими режисерами, професіоналами, які ніколи не шкодували часу на навчання молодих спеціалістів. Зокрема з художнім керівником та головним режисером Михайлом Казневським. Я допомагала йому на серії передач у музичній редакції. Щось у ньому було від Вертинського. Передати його вишукану вимову неможливо. Його манера вимови та поводження зі співробітниками перетворювали роботу на свято.

Не можу не згадати відомих Перова, Пилявського, також Чубасова і Липницького. Олександр Липницький починав у дитячій редакції, потім став головним режисером «молодіжки», а згодом головним режисером КСТ. Отже, найбільше мені довелось працювати саме з ним. Це завжди було цікаво і повчально.

Не можу не згадати Едуарда Володимировича Головню - завжди закоханого у спорт. Він був першим режисером, що здійснював футбольну трансляцію. Також він придумав спортивну передачу «Старт» і її назву. Ця передача виходила близько 20 років.

Я взагалі була надзвичайно вимоглива - і до себе, і до знімальної групи. Коли монтували матеріал, я обов'язково все контролювала. Ніколи не допускала до ефіру коментатора, якщо не бачила на власні очі у чому він одягнений, як сидить краватка. Це були часи, коли далеко не все можна було пускати в ефір. Згадую, приїхав московський танцювальний ансамбль, гарні хлопці й дівчата, у яких брючні комбінезони були сценічними костюмами. Зрозуміло, московський колектив, який вже виступав по ЦТ, жодних питань не викликав. І я випустила їх номер в ефір. А Охмакевич, голова Держтелерадіо, з яким у мене, до речі, були досить добрі стосунки, прийшов до нас на нараду і каже: «Що це таке! Тепер ми будемо придивлятись до Вас, чи можна Вам довіряти?! Ви випустили в ефір групу в брючних комбінезонах!!!». Я йому пояснила, що це такі сценічні костюми.

А взагалі, до нас, на Хрещатик, 26, вартовий не пускав дівчат у штанах! У нього була інструкція - дівчатам в брюках не можна! Були й інші заборони: не показувати бородатих або з довгим волоссям. Якось до нас у студію прийшов відомий баскетболіст, чемпіон СРСР, у якого були розкішні довгі кучері. І йому запропонували зробити стрижку, лише тоді він зможе виступати в ефірі. Звичайно, він відмовився.

Багато хто із запрошених спортсменів не володіли українською мовою. А з ЦК компартії вимагали виходити в ефір виключно українською мовою. Виникала ситуація, що гість думає не про те, що сказати, а як саме це сказати, і в результаті виглядає на екрані невпевнено, не може справити належного враження, не викликає довіри глядача.

- Напевно, були і цікаві зустрічі?

- Так, зустрічей було багато. Коли я працювала в літературно-драматичній редакції асистентом режисера, ми показували багато вистав. Проводили репетиції і наживо виходили в ефір. Також було правило, за яким театри, що приїжджали з гастролями до Києва, в останній день виходили з виставою з нашої студії. Таким чином, у мене була можливість спілкуватися з відомими театральними режисерами та акторами. Добре пам'ятаю, як я зайшла в студію, а там МХАТівці сиділи. При моїй появі вони встали і не дозволяли собі сісти. Це справило враження.

У нас часто в ефірі були цікаві люди. І головний редактор часто просив мене підійти до гостя в студію, поговорити з ним, налаштувати на ефір.

Пригадую молодого Миколу Сличенка з театру «Ромен», від якого шаленіли всі жінки. Танцював і співав Сличенко насправді приголомшливо. Він справляв велике враження емоційністю виконання.

- Ви не шкодуєте, що стали працювати в спортивній редакції?

- Я завжди любила спорт. У 1947 році була учасницею параду фізкультурників у Москві. Коли вступала на акторський факультет, то думала, якщо не поступлю, то піду до інституту фізкультури.

За один раз усього не розкажеш, адже телебаченню я віддала 32 роки, а це, погодьтеся, - ціле життя. Моєю долею стала робота у спортивній редакції. Перед моїми очима пройшов цілий калейдоскоп відомих спортсменів, режисерів, коментаторів і взагалі цікавих людей. Усі ці обличчя назавжди залишаться у моїй пам'яті як найкращий спогад.

Завідувачка музейного сектору НТКУ Юлія Максимчук

Інтерв`ю та фото опубліковано на сайті Першого національного