Пропонуємо вашій увазі третю публікацію з серії Ігоря Куляса «Лікнеп». Раніше ТК вже друкувала статтю з цього циклу «Лікнеп. Як досягати "недосяжного" балансу думок» (частина 1, частина 2).

Це ще одна доволі «хвороблива» тема. Чомусь багатьом журналістам не подобається проста й очевидна думка: глядача новин не цікавлять, а часто навіть дратують власні висновки й оцінки репортерів та ведучих. А найгірше - суб'єктивні міркування журналіста можуть взагалі вводити мільйони глядачів у оману!

Страхітливий вечір біля «голубого екрану»

Уявіть собі, що сьогодні на календарі 30 жовтня 2009 року. Середньостатистичний глядач сидить собі вдома, нікого не чіпає. Вмикає новини - а там...

«Ворога вже знають на ім'я - це вірус А/H1N1. Його здобич - 11 осіб. Це офіційно. 33 померли...»; «В області, якій грип завдав нищівного удару, прем'єр зібрала керівників...»; «Масово хворіє і помирає передусім молодь»; «Люди налякані і більшість з них майже не виходить з дому без спеціальної марлевої пов'язки. Люди налякані» - це все ТСН на «1+1».

«Во Львове, Тернополе, Ивано-Франковске - острая нехватка противовирусных медикаментов. А то, что есть, дорожает. Некоторых лекарств не купить вообще ни за какие деньги. Но лекарств не хватает и в самом Киеве. После известия о свином гриппе, в аптеках буквально разметают всё, что может помочь предотвратить инфекцию. В остром дефиците - даже повязки. Марлевые повязки - такой вроде бы простой предмет! - в Украине выпускают всего несколько предприятий... Такого резко возросшего спроса на изделие не ожидали ни в аптеках, ни в Минздраве. Запасов не было, склады - пустые... Остается главный вопрос - где брать дефицитные повязки?» - це вже «Подробиці» на «Інтері».

«Каліфорнійський грип косить українців. Через велику кількість захворювань у 9-ти західних регіонах вже введено жорсткий карантин. Втім, темпи поширення епідемії настільки стрімкі, що за своє здоров'я почали побоюватися навіть у Кабінеті міністрів» - це «Репортер» на Новому каналі.

«Продуктивно реагувати влада почала, коли кількість смертей перевищила вже другий десяток. Проте нині вже не важливо, чи це на місцях замовчували факти фатальних епідемій, чи це люди запізно зверталися по допомогу, чи медичні чиновники такі недалекоглядні. На піку епідемії у нас немає своєї вакцини, оперативної діагностики, а в аптеках не вистачило банального вітаміну С»; «Ще раз наголошую, свинячий грип в Україні вражає насамперед молоде працездатне населення. Вік більшості хворих сягає від 20 до 50 років. Друга особливість вірусу - швидке розповсюдження територією. І третє - миттєвий перебіг від початку і до розвитку нетипової пневмонії»; «Не виключено, що вона <епідемія> дуже швидко пошириться на всю Україну, тому очікується значна кількість хворих у короткий проміжок часу із важким перебігом хвороби»; «На Західній Україні лютує каліфорнійський або свинячий грип. Він вбиває насамперед молодих і працездатних. Не щадить вагітних жінок та навіть дітей. Він блискавично поширюється територією і швидко уражає своїх жертв»; «В обласному центрі - паніка... У поліклініках - ажіотаж... Медики кажуть, що працюють з останніх сил. Подекуди захворіла вже ледь не половина персоналу» - це «Факти» на ICTV.

«Худшее подтвердилось. Свиной грипп в Украине. В Тернополе и Львове от него уже умерли 11 человек. Еще 19 в тяжелом состоянии. Из них большинство - беременные женщины»; «Передвижение из области в область ограничат. А тут еще и слухи, якобы в Ивано-Франковске минувшей ночью на улице проводили дезинфекцию воздуха» - а це «События» на «Україні».

Оце таке почув наш глядач того дня по телевізору. Поставте, будь ласка, себе на його місце. Згадайте, що він, попри непрофесіоналізм і численні багаторічні ошукання з боку журналістів, як не дивно, ще продовжує трохи вірити новинам. І не забувайте про те, що телевізор (на відміну від газети чи радіо) чинить на людську свідомість найбільший емоційний вплив. І, нарешті, пригадайте, що процитовані мною «панічні новини» того дня бачили і слухали мільйони (!) українських телеглядачів.

Можливо, тепер буде краще зрозуміло, хто несе головну відповідальність за масове ошукання і залякування українського суспільства не настільки вже страшною хворобою? І хто є головним винуватцем справжньої паніки? На жаль, журналісти! Адже якби вони, висвітлюючи цю тему, не пішли на поводу в політиків, а пам'ятали про стандарти власної професії, нічого цього в ефірі не з'явилось би. І паніки не було б. І людям зекономили б масу нервових клітин, а також часу і грошей, які було витрачено на аптеки!

Гадаю, багатьом глядачам сьогодні хотілося б, щоб журналісти за це перед ними вибачилися. Принаймні, я знаю чимало таких охочих серед друзів і родичів. Утім, Бог з ним, з вибаченням, бодай би сьогодні журналісти так само ретельно розповідали про розслідування «свинячої» фальсифікації, яке нині започаткувала Рада Європи. Про те, що «чутки про пандемію і про смертельну небезпеку для людства були сильно перебільшеними». Цього немає. Більшість каналів нині сором'язливо обходять цю тему мовчанням. Тоді не шкодували найчорніших фарб, сьогодні роблять вигляд, що нічого такого не було...

Стандарт відокремлення фактів від думок

Хочу підкреслено звернути вашу увагу на те, що всі «страхітливі слова», процитовані у попередньому розділі, були думками (висновками, узагальненнями й оцінками) журналістів - ведучих і репортерів новин. Чи мали вони на це професійне право?

Один із ключових стандартів інформаційної журналістики такого права журналісту не дає. У новинах, по-перше, факти повинні бути чітко відокремлені від думок (висновків, оцінок, звинувачень, спростувань тощо). По-друге, кожний факт має підтверджуватися надійним джерелом (про це - у наступній статті), а кожна думка повинна мати чітко позначеного автора. І, нарешті, по-третє, в новинах сам журналіст не має права на висловлення власних думок!

Спробуємо розібратися, чому так. Глядач вмикає новини не для того, щоб довідатися, що з кожного приводу думають журналісти, а щоб знати, що відбувається в світі, в якому він живе. Для цього журналісти повинні щодня розказувати глядачеві про найважливіші події кожного дня.

Розповідь про будь-яку подію складається з повного набору фактів (всім відомі відповіді на запитання що, де, коли і як відбувалося), а також думок безпосередніх учасників події. От саме вони мають право на власну думку з приводу події! Коли йдеться про речі складні або ж про з'ясування можливих причин чи наслідків події, глядача буде цікавити думка компетентних і нейтральних експертів.

І ще інколи (найчастіше це в реконструкції - розповіді про подію, якої журналіст не бачив на власні очі) можуть з'являтися й інші «речники»  очевидці події. Але тут є чітке обмеження: глядача не дуже-то цікавить, що думає з приводу події очевидець, цікаво, що саме бачив або чув цей очевидець, тобто очевидці в інформаційному сюжеті повідомляють суто про факти. А не висловлюють з приводу цих фактів власні думки!

Чи є журналіст учасником подій? Ні, за рідкісними, а отже малозначущими для загального правила, винятками (наприклад, якщо сюжет про нагородження журналіста премією «Телетріумф» - логічно почути коментар переможця, але в сюжеті він виступатиме як учасник події, а автором сюжету має бути його колега). Чи є журналіст експертом у будь-якій галузі чи темі, крім власне журналістики? Ні, не є і не може таким вважатися! Він може виступати експертом хіба що в сюжеті про виробництво новин (теж доволі рідкісна тема для сюжету).

З точки зору загальної логіки інформаційної журналістики, репортер у новинному сюжеті виступає лише як очевидець, як спостерігач за ходом події. А отже - не повинен оцінювати щось чи робити якісь висновки!

З точки зору телебачення як бізнесу - ви робите новини для сотень тисяч або й мільйонів глядачів. Уявіть, скільки серед них не погодяться з кожним вашим висновком чи оцінкою! І що більше таких оцінок і висновків буде у ваших сюжетах (студіях), то більшу частину незгідної з цими висновками й оцінками аудиторії втрачатимуть ваші новини.

Це була аргументація стандарту з точки зору інтересів і очікувань глядача (якого насправді часто дратує, коли журналісти нав'язують йому власні висновки та оцінки). Але є й інші, не менш важливі аргументи. Зважте на те, що будь-які оцінки чи висновки є, безумовно, суб'єктивними. Комусь здалося одне, комусь - інше. Хтось оцінив це як благо, а інший вважає це злом. Хтось вважає, що це «мало», а хтось - що «багато». «Думки з приводу» завжди є різними в різних людей.

Тому, по-перше, якщо журналіст щось оцінює, він автоматично порушує баланс думок! Хто ж у його сюжеті дає відмінні від журналістових оцінки (зокрема, якщо вже сам автор-журналіст каже про «жахливу хворобу», чи дасть він слово тим, хто жахливою цю хворобу не вважає)? По-друге, будь-яка оцінка як така є частковою неправдою! Тому що ніколи і ні в чому нема універсальної шкали оцінок. Для когось ця новина «прекрасна», для іншого - просто «добра», а для ще когось - «так собі». Як виміряти точну оцінку? Ніяк, тому що в кожного - свій вимір! Тому і не треба її виставляти. Хай її виставляють герої вашого сюжету, хай її для себе визначає ваш глядач. А інакше журналіст спотворює для глядача розповідь про реальність. Не вірите? Ось вам пара простеньких прикладів.

11 січня цього року канали розповідають про страйк харківських транспортників. На Новому каналі ведуча каже: «Три години місцева влада вдавала, що нічого не помічає». Їй піддакує авторка сюжету: «Керівництво міста страйкарів майже три години нехтувало». А от у журналіста «України» - принципово протилежна оцінка: «Реакция чиновников не заставила себя ждать». Бачте, одні вважають, що три години на морозі - це довго, а інші - що це дурниця. А глядачі двох каналів уже трохи ошукані журналістами - кожен у свій бік.

Або коли ведуча «України» каже: «Голливуд приходит в себя после известия о смерти юной звезды Бриттани Мерфи». А далі глядач чує, що «актрисе было 32 года». Гадаю, в більшості глядачів виникне серйозне питання: а в якому власне віці закінчується юність? А в радикальніше налаштованих глядачів: а журналісти часом не мають мене за дурня?!

Змішалися докупи коні, люди

А ось серйозніший приклад. Це з випусків новин за 25 вересня 2009 року, коли в Ялті відбувся форум економістів (само собою, всі канали цих економістів визначали оцінкою «провідні» :)). Цитую деякі висновки журналістів.

«Кризис для Украины в этом году не закончится. Таково мнение ведущих экономистов мира, собравшихся в Ялте на конференцию» - песимістично каже ведучий на «Інтері».

«На вопрос, будет ли вторая волна спада в Украине - мнения специалистов расходятся», - не погоджується з ним репортерка у наступному ж сюжеті «Інтера».

«Все буде добре. Це навперейми стверджували під теплим кримським сонцем найкращі світові фахівці з фінансів і економіки. За їхніми оцінками, криза минає. І не тільки у світі а й в Україні» - заспокоїла всіх оптимістично налаштована ведуча СТБ.

Ну що тут скажеш?! Скільки людей - стільки й думок... Але погодьтеся, що глядачі «Інтера» й СТБ у цій ситуації отримали принципово розбіжну інформацію з надзвичайно важливої теми! І це сталося лише тому, що журналісти грубо порушили професійний стандарт. Тут порушення подвійне. Адже, з одного боку, журналісти дають власні висновки, а з другого - начебто посилаються на «провідних економістів», але при цьому змішують докупи різні думки різних людей.

Як свідчать слова репортерки, яка безпосередньо «провідних економістів» слухала, насправді їхні думки були різними! З точки зору стандартів балансу думок і повноти інформації, належало б навести всі ці різні думки. Але журналісти чомусь дуже люблять узагальнювати. А це порушення і балансу думок, і стандарту відокремлення фактів від думок. Найбільш точно його можна визначити як безпідставне, або ж нічим не виправдане узагальнення.

Можливо, цей «дух колективізму» сидить у журналістах на генетичному рівні. Адже добрих 70 років ми всі жили «єдиною думою». Пригадуєте, як «весь радянський народ, у єдиному пориві, гаряче підтримував (або ж навпаки - рішуче засуджував)...». А може причина в іншому. Чомусь журналістам муляє казати так, як воно є насправді. Наприклад, «експерт Петренко сказав "голене", а експерт Коваленко сказав "стрижене"». Якось воно несолідно звучить, бракує «масовості». Звідси народилася оця надпопулярна серед журналістів форма посилання:

«експерти кажуть»,

«спостерігачі вважають»,

«фахівці стверджують»,

«аналітики застерігають».

Виходить так: журналіст запитує про щось в «одного з експертів» (або ж якихось загадкових «спостерігачів», «фахівців», «аналітиків»). Той журналістові щось відповідає. Далі журналіст, щоби ця думка «добрала якоїсь там додаткової ваги», з легкістю узагальнює це на всіх на світі «експертів» («спостерігачів», «фахівців» і «аналітиків»). А це означає, що журналіст відверто бреше глядачам! Адже експерти запросто можуть не погоджуватися між собою. Саме тому кожна експертна думка в новинах має бути чітко персоніфікованою! Категорично неправильно, запитавшись в одного експерта (або навіть у двох чи трьох), узагальнювати це на всіх експертів з цього питання.

Ще гірший рівень безпідставних узагальнень постійно чуємо в журналістських матеріалах:

«кияни вважають»,

«одесити довго чекали цього дня»,

«українці виступають за/проти»...

Оце вже точно, даруйте, повний «совок». По-перше, тому що геть не обов'язково всі кияни (харків'яни) чи українці (росіяни) щось однаково вважають. Точно не всі! По-друге, може бути навіть навпаки - коли так вважає навіть не більшість згаданих журналістом людей. Імовірний прогноз розподілу думок серед цих людей можуть дати лише фахові соціологи за допомогою серйозного дослідження. А точний розподіл думок може показати лише референдум. Тому журналісти взагалі не мають жодного права на подібні узагальнення!

Журналіст міняє шкіру

Взагалі-то амбіції - річ хороша. Але лише тоді, коли їх застосовують «у мирних цілях».

Часто-густо амбіції журналіста переважають його ж таки здоровий глузд. Дуже вже сильною є спокуса: поспілкувавшись з певним фахівцем, журналіст чомусь починає вважати й себе фахівцем у цій галузі. Тоді в сюжеті з'являються оцінки і висновки, які насправді належать не журналісту, а тому, з ким журналіст спілкувався. При тому ці думки журналіст говорить від свого імені, без посилань на справжнього фахівця.

Але ж зважте на те, що сказана вами чужа думка без зазначення її автора автоматично стає вашою! Отже, по-перше, у ваш текст пролазять вже ваші висновки й оцінки, що є порушенням стандарту. По-друге, а хто вам сказав, що той ваш фахівець не міг помилитися? Але тепер уже відповідати за ці слова вам і вашій редакції!

Нарешті, мене щиро дивує самовпевненість деяких журналістів, які часто творять такі собі «псевдоаналітичні» сюжети, в яких сам же журналіст виступає в ролі експерта. Улюблені теми - політика, фінансові ринки, нерухомість, медицина тощо. Тобто будь-яка тематика, де однозначності немає за визначенням. Такий «аналітичний» сюжет зазвичай будується на власних далекоглядних міркуваннях журналіста, лише вряди-годи доповнених коротеньким синхроном реального експерта!

Журналіст бере на себе сміливість давати глядачам якісь «цінні поради»! Як-от за кого голосувати на найближчих виборах, купувати долари чи євро, брати чи не брати кредит на квартиру, як лікуватися від певної хвороби тощо. Цікаво, чи сам журналіст при цьому не боїться брати на себе відповідальність перед глядачами, які можуть (не приведи Господи!) і дослухатися до його «цінних порад»?! Варто мати на увазі: навіть якщо ви спеціалізуєтеся на певній тематиці, це не дає вам права вважати себе експертом.

І ще є «корисні поради», які звучать у новинах лише задля «красивості». Наприклад: «Якщо у вас є своя лопата - мерщій на розкопки! Історію Криму доведеться переписати. Археологи знайшли в Білогірському районі скіфську фортецю...». Якщо дослухатися до цієї «поради» ведучої ТСН, можна запросто загриміти за ґрати років на п'ять, бо «чорна археологія» державою не вітається. Або інша ведуча робить власні «експертні» висновки і завершує їх «цінною порадою»: «Здорожчав навіть найдешевший продукт харчування - каша. А все через молоко, що підскочить в ціні відсотків на 10. Ті, хто вживає не цей цнотливий продукт, а спиртне, теж готуйтесь: витрачатимете на задоволення на чверть більше. Словом, ноги в руки і хутко проводити маркетологічне дослідження, де дешевше!». От спасибі, я лише цього спонукання чекав! Уже біжу!

Хто це сказав?

Новини - продукт колективний. На створення кожного сюжету, а тим більш - на створення цілого випуску новин працює велика кількість людей. Десятки, а подеколи й сотні. Отже, як слід сприймати висновки-оцінки з вуст ведучого або репортера новин? Як думку й особисту позицію саме цього журналіста? Чи всіх тих журналістів, які працювали саме над цим матеріалом, з операторами включно? Чи редактора, який керував цим процесом і контролював його? Чи шеф-редактора, який керує цими новинами? Чи всієї редакції, всього каналу? А може навіть і цілого власника саме цього каналу?!

Бачте, однозначної відповіді на ці запитання нема. А з огляду на просте міркування, що будь-яка думка повинна мати чітко позначеного автора, поява будь-якого журналістського коментаря в новинах є нонсенсом. Адже авторство такої думки жодним чином не визначається!

Цю ситуацію погіршують ще дві обставини, приховані від глядача, але добре зрозумілі для професіонала. По-перше, в більшості українських інформаційних редакцій на ТБ і технологічно, і концептуально порушено «природний» розподіл повноважень. Певно, так склалося історично, бо в радянській журналістиці редактор, як найближчий до журналіста цензор, був царем і богом. Сьогодні найчастіше завеликі повноваження і вплив на зміст ефірного продукту мають «позаекранні» люди (редактори), повноваження ведучого і репортера є урізаними. У більшості ньюзрумів редактор може доволі безцеремонно втручатися в тексти сюжетів або підводок. І при цьому нав'язувати журналістам у тексти власні думки. Це я говорю навіть не про цензуру, а про усталену практику. В цій ситуації журналіста (ведучого або репортера), по-перше, можна переконати аргументами редактора, що «так, мовляв, правильно». А по-друге, він може миритися з цим редакторським свавіллям, бо не хоче конфліктувати і ризикувати «теплим місцем». Це стало особливо актуально в останні роки, коли «менеджери-оптимізатори» витіснили з інформаційних редакцій доволі самостійних у діях профі, натомість наводнили редакції людьми, згодними за свою копійку погоджуватися з редактором будь у чому.

По-друге, ведучі. Знову-таки тенденція останніх років, коли чимало каналів зробили колосальний крок назад (по суті, в минуле століття!) і знову посадили на ведення новин звичайних дикторів. Які жодним чином не впливають на зміст студійних текстів, а просто виразно читають в ефірі те, що їм дадуть. Більше того, навіть там, де новини ведуть професійні журналісти, доволі часто їхні повноваження щодо впливу на зміст підводок істотно обмежено. На такий неприродний компроміс ці журналісти теж ідуть з різних причин - або за ті ж таки гроші, або ж через саму можливість бути в ефірі. «Править балом» у такій ситуації знову-таки редактор, який за кадром, а ведучий-журналіст значною мірою перетворюється на диктора. Який може хіба що правити текст з точки зору стилістики мови.

Так от, чиї ж тоді висновки й оцінки ми чуємо в ефірі новин? І чи мають право на життя ці висновки й оцінки без чіткої авторизації?! Мені здається, відповідь тут однозначна.

А так же ж хочеться висловитися! І все на світі оцінити...

Усі ми люди. І, звісно, маємо своє ставлення до будь-чого і свою думку з будь-якого приводу. З цього виникає один із небезпечних внутрішніх ворогів журналіста під назвою упередженість. Ця упередженість часто веде до порушення балансу і повноти журналістських матеріалів (коли навіть і несвідомо журналіст починає «підганяти» матеріал під власне ставлення, власне бачення теми). І це ж веде до порушень стандарту відокремлення фактів від думок.

Що ж робити? А якщо вам так уже хочеться висловлювати власну думку, то робіть собі власну авторську програму (в інформації така програма може реалізовуватися в різних жанрах - ток-шоу, журналістське розслідування, спецрепортаж, нарис, документальна драма тощо), де ви матимете повне право висловлювати власні міркування з будь-якого приводу.

Звісно, це непросто. Адже для цього треба знайти хорошу ідею, переконати керівництво каналу, що ваша програма матиме рейтинги, знайти і переконати спонсорів. Зрозуміло, що для всього цього треба мати достатній професійний авторитет. Не лише в себе на каналі, але і серед глядачів. Цей авторитет, до речі, заробляється роками і роками сумлінної роботи в новинах. Але, звісно, роботи якісної. Бо якщо глядача ваші матеріали в новинах дратували непрофесіоналізмом, він вашу авторську програму дивитися не буде. І з малими рейтингами ваша програма довго не проіснує. Тому спочатку покажіть себе хорошим спостерігачем і розповідачем на новинах - й у вас буде шанс стати автором власної програми.

В авторській програмі стандарт відокремлення фактів від думок накладає на журналіста лише два, але дуже важливих обмеження. Розкриття будь-якої теми тут так само складається з повідомлення підтверджених джерелами фактів, авторизованих думок різних людей (учасників подій, експертів), але, на відміну від новин, може доповнюватися вашими власними думками (насамперед, оцінками або висновками). Важливо ці ваші думки чітко авторизувати! І чітко відокремлювати від фактів і від думок інших учасників програми.

На практиці це досягається за допомогою дуже простих слів: «на мою думку», «я вважаю», «я погоджуюся» або «я не погоджуюся». Глядач вашої програми повинен щоразу чітко розуміти, кому саме належить кожна озвучена думка! На жаль, в українській авторській журналістиці це не було з самого початку заведено в правило, в традицію. Тож переважна більшість авторів програм говорять не власні авторизовані думки, а якісь безособові «істини в останній інстанції». Погодьтеся, є відмінність між двома варіантами подачі думки:

«Політик А діяв у цій ситуації проти блага народу» або

«На моє переконання, політик А діяв у цій ситуації проти блага народу».

Ще гірше, що при цьому автори програм часто починали змішувати докупи факти з думками - власними і чужими. Прості посилання ігнорувалися і все зліплювалося до різнокольорового пластилінового клубка. Це я кажу не про талановитих політтехнологів, типу В'ячеслава Піховшека або Дмитра Джангірова, які у своїх «авторських програмах» цілком свідомо маніпулювали фактами і думками. Я кажу про багатьох безумовно талановитих журналістів, які робили або і роблять авторські програми на українському ТБ.

Отже, підсумую: власні думки - лише в авторській програмі. І там вони теж мають бути авторизованими і чітко відокремленими від фактів і думок інших людей.

Де чатують на нас несподівані оцінки?

Оцінки в журналістському тексті можуть виникати і несвідомо, навіть тоді, коли журналіст знає стандарт, який ми розглядаємо. Як це буває?

Найперше: є велика купа слів-визначень, безумовну суб'єктивну оціночність яких приховано під їхньою повсякденністю. Справді, певно кожен з нас мало не щодня каже такі слова, як «проблема», «скандальний», «безпрецедентний» або ж «знаменитий», «популярний», не кажучи вже про «актуальність» чи геть прості слова, такі як «багато», «мало». І хоча ці слова є звичними до вжитку, журналісти повинні їх оминати. Тому що, погодьтеся: «проблемою» є лише те, що хтось називає «проблемою». Так само і «скандалом». Зважте на те, що якась моя проблема для вас проблемою не буде за жодних обставин. І навпаки. Тому я би не радив журналістам братися визначати, що є, а що не є «проблемою». Що вважати «актуальним». А кого «знаменитим». Оцінювати ж чи чогось «багато» чи «мало» кожна людина буде для себе. І ці оцінки будуть різними. Тому краще не кажіть такого мільйонам людей з екрана!

По-друге, складні речення. Коли ми пов'язуємо два окремих факти в єдине речення, та ще й починаємо користуватися словами на кшталт «незважаючи на», «отже», «тому», «але», «хоча» тощо, ми майже автоматично отримуємо думку, близьку до певного висновку (зіставлення, протиставлення, встановлення причинно-наслідкового зв'язку між різними фактами). А зовсім не обов'язково ці два повідомлених нами факти перебувають у якомусь причинно-наслідковому зв'язку.

«У школі вона вчилася на трійки, незважаючи на те, що батько її був професором». Начебто два факти. Начебто якось пов'язані між собою, обидва ж стосуються однієї людини. А висновок може геть не відповідати дійсності. Наприклад, ті трійки були лише тому, що вона дуже сильно хворіла і пропускала багато занять.

По-третє, синонімічні ряди. Часто-густо вони приховують у собі небезпеку оцінки. Ось, наприклад, той, кого ми називаємо «шпигуном». Зрозуміло, що він поганий, бо «не наш». А «наш» - це «розвідник». Насправді ж, обидва вони виконують однакову роботу. Просто мають різних хазяїв. З точки зору нашого стандарту, в подібних синонімічних рядах слід вибирати найнейтральніше слово, таке, яке має найменше оціночне «навантаження». З цього погляду, слід добре думати, вживаючи такі слова, як «бойовики», «зачистка», «терористи» тощо.

Втім, є синоніми, які містять у собі доволі приховану оцінку. Так, часто в журналістських текстах я чую слово «призводить», яке має на увазі однозначно негативні наслідки. А журналісти, не знаючи того, полюбляють його за більшу «українськість». Звідси не лише оцінка, але й часто звучить повна нісенітниця: «Цей гол може призвести до перемоги нашої збірної». Принагідно: навіть таке вже, здавалося б, нейтральне слово, як «наш», також може містити таку собі оціночку. Наприклад, якщо журналіст каже в тексті «наш президент», вже добра половина його глядачів може не погодитися, сказавши, що «це не мій президент, я за нього не голосував»!

Доволі часто оцінки по-шпигунськи пробираються в журналістський текст зі слів тих людей, з якими ми спілкуємося, працюючи над темою. Хороший приклад - кримінальна тематика. Дуже легко журналіст, услід за правоохоронцями, починає вживати слова «зловмисники», «злодії», «молодики» тощо у власному тексті. А це неправильно. Журналіст підозрюваного, навіть якщо він зізнався, ба навіть якщо його вже засудили за цей злочин, жодним чином не може визначати словом «злодій». Він є, залежно від етапу справи, просто «підозрюваним», «обвинуваченим», «підсудним» або, зрештою, «засудженим». Зважте, що ці слова будуть фактично точними і не міститимуть зайвої оцінки.

За деревами й лісу не видко

Нарешті, останній аргумент проти використання журналістами в новинах власних думок. Доволі часто за цими висновками й оцінками втрачається справжній сенс інформації! Не вірите? Ось вам приклади.

«Рекетири в білих халатах. В Кривому Розі правоохоронці розворушили справжнє осине гніздо. У звичайному муніципальному пологовому будинку жінкам та їхнім родичам доводилося платити буквально за кожний крок - за шпиталізацію, за нагляд, за ліки та маніпуляції. Тому, хто казав, що грошей на це немає, вказували на двері. Проте, все це - дрібниця, порівняно з махінаціями із препаратами з реанімації новонароджених. Про цю моторошну аферу лікарів запитаємо в нашого кореспондента».

Тут ведуча ТСН так уже захопилася яскравими образами, власними висновками й оцінками, що з цієї 30-секундної підводки, даруйте, взагалі не зрозуміло, про що йдеться! Ну, крім того, що «з медициною у нас біда». Отже, 30 секунд дорогоцінного ефірного часу витрачено суто на емоції ведучої. Справжньої інформації майже нема. «Щось сталося в пологовому в Кривому Розі» і «правоохоронці викрили якусь аферу медиків» - оце, власне кажучи, й уся інформація. Насправді ж, ідеться про те, що криворізькі лікарі вимагали від породіль великі гроші за препарати, вже оплачені державою. І - найголовніше в цій новині, чого не прозвучало взагалі у підводці, - правоохоронці підозрюють, що такі дії лікарів спричинили загибель 17 немовлят! Ось про це точно неможливо здогадатися з емоційного тексту ведучої.

Підсумок

Стандарт відокремлення фактів від думок передбачає таке:

1) факти завжди варто подавати окремо від коментарів;

2) різні коментарі завжди варто подавати окремо один від одного;

3) кожен коментар треба чітко авторизувати;

4) узагальнення припустимі лише в межах чітко визначеної компактної референтної групи (яку журналіст може повністю опитати) або на підставі даних якісного соціологічного дослідження;

5) журналіст у новинах не має права висловлювати власні думки;

6) журналіст у авторській програмі повинен зазначати авторство кожної власної думки і чітко відокремлювати її від фактів і думок інших людей.

У наступній статті говоритимемо про стандарти точності і достовірності подачі інформації. Отже, далі буде...

Ігор Куляс - медіатренер; з 1989 року пройшов на українському телебаченні шлях від репортера до шеф-редактора новин. Протягом 1999-2002 років був шеф-редактором телекомпанії «Новий канал» («Репортер»). Стажувався на BBC, Reuters, ITV, CBC. Працював кризовим менеджером у 20 регіональних та загальнонаціональних телекомпаніях.

Нині є тренером-консультантом МГО «Інтерньюз-Україна» з телевізійного виробництва. Створив власну методику оцінки новинних програм. Протягом останніх чотирьох років сотні тележурналістів з усієї України пройшли в Ігоря Куляса та його партнера Олександра Макаренка тренінги в рамках «Школи новин Internews».

У рамках проекту громадської організації Internews Network «У-Медіа» Ігор Куляс здійснює «Моніторинг дотримання журналістських стандартів та підвищення медіаграмотності широкого кола українських громадян», який «Детектор медіа» реалізує спільно з Інститутом масової інформації.

Критерії оцінки якості новин пояснено тут (частина 1, 2, 3).