Чого очікувати від змін в українському інформаційному просторі протягом найближчих п'яти років, якими будуть ці трансформації - питання принципове не лише для медійників, а й для всього українського суспільства. Саме тому ми звернулися до експертів «Дня», аби вони спрогнозували, що відбуватиметься з пресою в широкому розумінні цього слова за президентства Юлії Тимошенко або Віктора Януковича. Бо хоча Україна не є президентською республікою (принаймні поки що), вплив глави держави на інформаційну політику є дуже відчутним. Отже, ми поцікавилися думкою експертів, чи стане «інформаційний бронежилет» України більш тривким і стійким до негативних руйнівних впливів, чи не чекає на Україну наступ на свободу слова (яка, як стверджує Віктор Ющенко, була саме його завоюванням, яке він, утім, не підтвердив розкриттям справи Гонгадзе), чи запровадять нарешті суспільне мовлення... Але найпринциповішим, на наш погляд, є інше, значно глобальніше питання. Ніхто не заперечуватиме, що протягом останніх п'яти років українські медіа, хоча й фрагментарно, хоча й від дати до дати, але все ж звернули увагу на теми, пов'язані з історичною пам'яттю. Так само незаперечним є те, що головним імпульсом для цієї уваги є не відчуття відповідальності перед суспільством з боку преси, а політика Віктора Ющенка. А тепер запитання: чи збережуть цю «інерцію самоідентифікації», задану попередніми роками, українські ЗМІ? Чи усвідомили вони свій обов'язок перед українцями звертатися до історії, незалежно від того, хто є президентом чи прем'єром? Чи, як висловився нижче Тарас Петрів, виросли українські ЗМІ зі «штанців меншовартості»? Ми переконані, що це питання для ЗМІ є не менш важливим, аніж здобута свобода слова, яка, як показує досвід, часто використовується зовсім не за призначенням.

Тарас Петрів, голова Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі:

- Від президента країни завжди залежать загальні підходи та цінності щодо розвитку інформаційного простору та всіх демократичних завоювань. Президент є гарантом Конституції, яка у свою чергу декларує свободу слова. Але тут є один нюанс. Стан свободи слова та свободи преси тісно пов'язаний зі станом журналістського середовища. І саме від цього залежатиме чи зуміють самі журналісти та громадянське суспільство відстояти ці цінності. На мою думку, саме це є найважливішим фактором, коли ми говоримо про наступні п'ять років у житті країни. Будь-який майбутній президент, якщо він почне «закручувати гайки», наразиться на дуже жорстку опозицію як самих журналістів, так і суспільства. За останні п'ять років суспільство звикло до досить широкого розуміння демократії. Виросло також інше покоління журналістів, які вже не погодяться працювати за темниками чи цензурою.

Що ж до питання суспільного мовлення, то воно найбільше залежить від політичної волі, ефективного менеджменту і взагалі від урядових рішень. В Україні суспільне мовлення можна запустити буквально протягом трьох-шести місяців, а зараз відбувається штучне стримування цього процесу. І таким чином ми наражаємося на небезпеку, адже відсутній справжній камертон для медіа. Громадське мовлення є показником високих журналістських стандартів, певною планкою. Комітет, який я очолюю, та й усі медіаексперти закликали всіх кандидатів на посаду президента чітко означити свою позицію щодо суспільного мовлення. Добре, що всі вони заявили, що підтримують цю ідею, але дуже прикро, що жоден із них не означив чіткі механізми і термін, протягом якого він готовий запровадити суспільне мовлення. Насправді це є ще одним свідченням того, що в програмах усіх кандидатів порожня риторика переважає над конкретними механізмами.

Справа Гонгадзе - це дуже глибока рана у свідомості українського суспільства, і за це передусім відповідає політикум. На жаль, рівень політичної культури в Україні говорить про те, що ця справа тягтиметься далі, будуть придумуватися різні зачіпки і на чисту воду цю ситуацію найближчим часом вивести не вдасться.

ЗМІ повинні стати рушійною силою багатьох суспільних процесів і дуже шкода, що часто українські медіа залишаються осторонь великої справи модернізації країни й зокрема того, що стосується наших національних цінностей та історичної пам'яті. Саме ЗМІ повинні виявляти ініціативу та пропонувати споживачеві якісний продукт про минувшину. Бо насправді усвідомлення історії та модернізація країни - це нерозривні процеси, але функцію соціального «прогресивізму» медіа повинні брати на себе самі. Ми завжди говоримо про те, що президент має бути лідером нації, але насправді багато що залежить від команди, з якою він працює, яка реалізовуватиме той чи інший національний курс. Але одне я можу сказати напевне: хоч хто б став українським президентом, він у жодному разі не може відійти від лінії спрямування країни на самоідентифікацію. Бо я вважаю, що наше суспільство вже виросло зі штанців меншовартості, воно розвивається еволюційним шляхом, а от політики, на жаль, відстають від цього процесу. Суспільство набуває рис громадянського, а політичний безлад навіть не дає нам змоги це побачити. Це відчуття дають мені два зрізи. По-перше, я багато працюю з молодіжним середовищем. Люди, яким сьогодні до 25 років, інакше дивляться на світ, інакше бачать Україну, вони вже не хочуть виїздити закордон, вони хочуть тут будувати Україну. І друге середовище - це так званий третій сектор, тобто громадянське суспільство. Воно ще не показало себе на повну силу, але основні новітні рухи та організації говорять про те, що українець стає все більш свідомим громадянином.

Юрій Макаров, журналіст, телеведучий:

- Мені здається, що нашу безмежну волю трохи прикрутять. Принаймні будуть такі спроби. Йтиметься про інтереси конкретних олігархів (як це було до 2004 року включно) або це буде мотивовано якоюсь надідеєю.

Журналістської спільноти в Україні не існує і я неодноразово в цьому переконувався. Немає усвідомлення своєї професії з боку журналістів як суспільно значимої місії. Утім, як і будь-якої іншої професії в українському суспільстві. Авторитет журналістів у суспільстві низенький. Крім того, журналіст сьогодні коштує недорого... Тому про теми відродження історичної пам'яті ЗМІ забудуть, якщо їм, як у попередній період, ніхто про це, скажімо так, не нагадуватиме. Ті, хто порушував ці теми як данина моді або з чиєїсь вказівки, із полегшенням цю тему полишать. Звісно, це не стосується тих медіа, які не можуть про це не говорити.

Про діяльність УПА мало б уже бути знято кілометри документальних фільмів і випущено полиці книжок, при чому книжок саме популярних, не «Літопис УПА» (хоча це, звичайно, складна та корисна справа, яку складно переоцінити), але це має бути саме популярна література, яка б розповідала, що УПА - це феномен не виключно 3-4 областей України, а загальноукраїнська історія, і що це був опір, як нещодавно сказала Оксана Забужко, неодооцінений український resistance (з англ. - опір. - Прим. «Дня»). Не кожна європейська країна мала свій рух опору, а Україна мала. У такому випадку якби ця тема активно звучала завдяки масовим каналам, публікації на кшталт «они стреляли нам в спину», які досі друкують деякі українські видання, були б неможливими, бо це б суперечило тому, що знають українці. А сьогодні українці не знають нічого. І в цьому, зокрема, є вина ЗМІ. То хто ж нам лікар?

Олег Санжаревський, кандидат історичних наук, доцент:

- Хоч хто б став наступним президентом України, він однозначно буде впливати на інформаційну політику у державі, тільки вплив буде різним. Якщо перемогу на виборах отримає Юлія Тимошенко, вона впливатиме більш жорстко особистою присутністю в інформаційному просторі. Якщо президентом буде Віктор Янукович, вплив здійснюватиметься через його оточення. Адже в оточенні Януковича є люди, причетні до засобів масової інформації.

Але за жодного іншого президента не можна буде говорити про реалізацію в Україні проекту суспільного мовлення, оскільки за обома стоять олігархічні групи, яким це не вигідно.

Щодо свободи слова, то в нинішньому вигляді вона збережеться, оскільки різні олігархічні групи в Україні володіють різними медіа, проте переходу роботи наших ЗМІ на новий якісний рівень не варто очікувати. Не відбудеться кардинальних змін і в питанні інформаційної безпеки. Можливо, машина державного механізму і працюватиме більш чітко й злагоджено, ніж за Президента Ющенка, але особливої ефективності від цього очікувати не слід, оскільки у нас відсутнє єдине розуміння національного інтересу у цій сфері, як і в будь-якій іншій.

Якщо говорити про історичну пам'ять і ті болючі теми з української історії, які почали порушуватися в суспільстві за президентства Ющенка, не думаю, що вони зовсім зникнуть із ефірів та шпальт газет. Адже серед українців існує суспільний запит на ці теми. А Україна все-таки відносно демократична країна, тому політики зважатимуть на наступні вибори й відповідно говоритимуть на ті теми, які цікавлять суспільство. Звичайно тема, наприклад Голодомору, може набути дещо іншого звучання, зокрема, менший акцент робитиметься на трагічності подій. Але політики й преса їх не забудуть.

Вадим Кастеллі, режисер, автор документального фільму «НАТО: свій чи чужий?»:

- Гадаю, ми достатньо просунулися до свободи слова, щоб «закручування гайок» не відбулося. Думаю, що неприємностей варто очікувати швидше з точки зору економіки чи зовнішньої політики. Але будь-який кандидат навряд чи вживатиме рішучих кроків для суверенізації інформаційного простору України і через свої психологічні особливості, і через об'єктивні складності цієї проблеми.

Що ж до студій з української історії, то ця лінія продовжуватиметься за будь-якої влади. А що ж до теми євроатлантичної, то ЗМІ і зараз її не обговорюють. Вона взагалі виникає в Україні виключно виходячи з внутрішньополітичних контекстів, тому її обговорення великою мірою залежатиме від потрібного владі контексту всередині країни. В Україні загалом інформаційні приводи більшою мірою пов'язані з внутрішньополітичною мотивацією, ніж у решті європейських країн. Політика як впливала, так і впливатиме на ці теми. Окрім того, найближчими роками політичний штиль нас не очікує, протистояння триватиме, у ньому використовуватимуться найрізноманітніші теми, в тому числі й ті, які, здавалося б, повинні бути суто інформаційними. Тому єдине, за що я в цілому не боюся, - це за свободу слова хоча б тому, що протиборство сил не даватиме жодній із них встановити диктатуру над інформаційним простором.

Іван Мащенко, експерт із питань телебачення та радіомовлення, дослідник історії українського ТБ:

- Хоч хто б став наступним президентом України, питання громадського мовлення навряд чи буде вирішене найближчим часом. Загалом від президента це питання залежить мало. Суть його не в ідеологічності, а у фінансуванні. Тим більше гроші потрібні немалі.

Щодо стану свободи слова, то цей процес значною мірою незворотний. Суспільство, привчене вільно висловлюватися в різних формах, навряд чи погодиться зробити крок назад. Той етап, який у Росії був визначальним і який дозволив згорнути свободу слова, в Україні вже подоланий, і повернення до тих часів немає. А от справа Гонгадзе навряд чи буде розв'язана. Якби на це була політична чи інша воля, вона була б уже давно вирішена. Як на мене, чим більш віддалена вона від нас у часі, тим менше шансів, що вона буде розв'язана.

Присутність питань історичної пам'яті в інформаційному просторі напряму залежить від того, хто буде президентом. Не секрет, що великою мірою ця тема зачіпає Росію. Тому, гадаю, ця риторика буде значно скорочуватися, адже про прагнення налагодити співпрацю з Росією заявили обидва кандидати.

Вадим Олексюк, головний редактор газети «Подільський кур'єр», Хмельницький:

- Хоч хто б із двох претендентів на президентське крісло в Україні посів його, в контексті свободи слова ймовірні певні утиски. Прояви таких закидів були як із боку Тимошенко, яка прозоро натякала на висвітлення діяльності уряду тільки у позитивному ключі, так і з боку Януковича, який разом із оточенням складно сприймає об'єктивні судження. Варто зазначити, що й під час президентства Ющенка не було свободи слова у чистому вигляді. Згадаймо хоча б прикрий інцидент, пов'язаний із сином президента, і реакцію на це глави держави. Однак Ющенко обмежився образами на адресу журналіста, інших проявів адміністративного тиску ні на видання, ні на автора публікації не було. Гадаю, що у випадку з Тимошенко чи Януковичем наслідки для ЗМІ можуть бути непередбачуваними.

Для мене свобода слова - це не стільки можливість висловлювати те, що на думці, скільки відповідальність за все написане й сказане. У такому випадку значна міра відповідальності за розвиток свободи слова лежить саме на представниках ЗМІ. Гадаю, що одним із головних досягнень помаранчевої революції стала солідарність між журналістами, які спроможні об'єднуватися, захищаючи свої права чи гідність. Таких прикладів останнім часом все більше.

Незважаючи на певні здобутки у галузі ЗМІ, ми не тільки багато ще не встигли, але й багато втратили. Зокрема, вважаю найнебезпечнішим програш у інформаційній війні з Росією, яка потрапляє в саме серце українських проблем. Це означає, що Росія має цілеспрямовану, продуману, чітко окреслену інформаційну стратегію. Україна ж має повну розбалансованість у цьому напрямку. Відсутність чітко визначеної інформаційної політики держави загрожує не тільки втратою свободи слова, а й національної незалежності.

Якщо в контексті 2017 року та виведення Чорноморського флоту інформаційно Україна буде загравати з росіянами, аби не дратувати їх проявами національної свідомості на тлі відтворення історичної правди та справедливості, ми ризикуємо чимало втратити. Гадаю, що і Тимошенко, а тим паче Янукович, свідомо «заморозять» відроджені Ющенком теми Голодомору, репресій та УПА. Тому головне завдання українських ЗМІ - не залицятися ні до Росії, ні до Європи чи Америки, а запропонувати і виробити єдину інформаційну політику для того, щоб об'єднати країну.

Василь Назарчук, голова обласної організації Національної спілки журналістів України в Івано-Франківську:

- Питання, що вимагають вирішення на державному рівні, - це перш за все реформування комунальної преси. Його давно вже загнали в глухий кут. Голова комітету Верховної Ради з питань свободи слова на одній із нарад висловила щире здивування, що така проблема взагалі існує. А що це означає? Абсолютну відсутність діалогу там, де він просто необхідний. ВРУ навряд чи тут зарадить. Словом, на волю комунальну пресу держава відпускати не збирається, тішачи час від часу незначними послабленнями чи покращеннями.

За прем'єрства Януковича, коли Табачник був віце-прем'єром із гуманітарних питань, він не одноразово дуже недвозначно висловлювався з приводу національних питань. Тому у випадку перемоги Віктора Януковича навряд чи тема української історичної спадщини буде ним розвиватися. А якщо згадати про те, що телевізійні канали майже усі приватні, то картина вимальовується взагалі невтішна. У випадку ж із перемогою Юлії Тимошенко, я вважаю, згортання теми не відбудеться повністю. Так як зараз, звичайно, розглядатися вона не буде, проте важливості не втратить і тим більше не зазнає протидії з боку влади. Хоча й за президентства Ющенка сторіччя з дня народження Степана Бандери на державному рівні було фактично проігноровано, так само, як і відкриття минулоріч меморіального комплексу в Івано-Франківську, присвяченого Степану Бандері.

Михайло Савчак, голова обласної організації Національної спілки журналістів України в Луцьку:

- Очевидно, що майбутній президент не буде таким лібералом, як чинний, проте хоч хто б там був, він не повинен втручатися в діяльність редакцій ЗМІ, щоб в жодному разі не відновилися темники і подібні речі, які вже засуджені в нашій державі.

Ми будемо молитися на того президента, який подарує українській пресі принаймні незалежність від влади. Це у випадку прийняття закону про роздержавлення ЗМІ, про захист професійної діяльності журналістів, інші базові закони, що так і припадають пилом у Верховній Раді.

Щодо суспільного мовлення, то Юлія Володимирівна під час однієї з передвиборних прес-конференцій заявляла, що збирається докласти зусиль для створення в Україні суспільного теле- і радіомовлення. Але особисто я не впевнений, що це їй вдасться і що про це не забудеться у вихрі інших питань.

Як професійний журналіст і як пересічний громадянин я не вірю, що в справі Гонгадзе взагалі колись буде поставлено крапку. Найгірше, що цю карту розігрують у тому числі і в передвиборчих перегонах. Мені просто жаль рідних Гонгадзе, яким стільки часу роз'ятрюють рани. Не вірю, що колись ми дізнаємося, що сталося з Георгієм насправді і хто в цьому винен.

Наше суспільство має знати «неперефарбовану» правду про історичне минуле. Те що Ющенко порушував ці питання, робить йому шану. Як буде далі, мені сказати складно, проте встановлення істини в історичних контекстах не повинно пропагуватися лише президентом, великою мірою ця місія лежить також на журналістах та науковцях, а також на самому суспільстві.