Український прокат 2009 року ознаменований виходом єдиного фільму Made in Ukraine - «Мелодія для шарманки». Режисер Кіра Муратова. Продюсер Олег Кохан. У ролях діти (Роман Бурлака, Оленка Костюк) і дорослі - Рената Литвинова і Олег Табаков. Картина одеської «черниці» (так образно і любовно іноді величають Кіру Георгіївну) вийшла жорстокою і похмурою, гіперреалістичною і антикатарсисною. У чомусь подекуди навіть видатною. Чи, можливо, мені так здалося?

Світлі образи Табакова-Литвинової у повсюдній рекламі картини (на фасадах кінотеатрів) - не що інше, як популярне приманювання аудиторії до твору. Хоча ці розтиражовані медіаобличчя проходять лише по краю сюжетної канви муратовської story. Не сподівайтеся на більше.

Литвинова, з'явившись на кілька хвилин, виконує традиційну манеру тієї самої Литвинової: і, вочевидь, іншої мелодії, крім Земфіриної, їй більше й не потрібно у власній творчості.

А художній керівник МХТ О.Табаков, перш ніж усістися у свій літак поближче до фіналу картини, відповідно, грає... художнього керівника МХТ О.Табакова: це його єдина помітна «роль» від часу сходження на мхатівський престол після О.Єфремова. На жаль.

Тобто обидва грають хоч і в різних регістрах, але однаково фальшиво. Втім, і всі інші мешканці похмурого муратовського світу роблять це підкреслено фальшиво, мало того, разючо фальшиво.

Навіть діти тут тараторять тексти, ніби читають рекламні вивіски на супермаркетах. Ніби їх змусили наслідувати манеру ранньої Литвинової, а це не так уже й складно - особливо дітям, та ще й не зовсім здоровим, згідно із сюжетом.

Загалом, фальшиві всі! Можливо, за винятком кицьки, яку пригортає до грудей змерзлий хлопчик Микита, зіщулившись у кутку супермаркету посеред візків і комірок для сумок.

Реалістична фальш, побутова нарочитість, підкреслена штучність, перебільшена неприродність, зведена міська різноголосиця, неопоетизований побут, а ще розтоптана міськими виродками життєва поезія - ось вони, ці «звуки у всесвіті», які чує і нам ретранслює великий режисер-дослідник усіх можливих есхатологічних сфер нашого буття.

Сказане не варто сприймати буквально - тим паче як якийсь закид авторові. Це не так!

Швидше - в даному випадку - тут щирий комплімент (реверанси - нижче...). Оскільки наша загальна улюблениця, наша одеська самітниця, Кіра Георгіївна тобто, знову у своєму репертуарі. Якщо й можливий концерт на замовлення, то її мелодію навряд чи переплутаєш з якоюсь іншою.

Божевільні старі й нещасні діти - ось він, улюблений мій, із Муратовою навпіл, соціальний контингент!

Двоє діток - Микита і Оленка (Альона) - кинуті долею та обставинами в каламутне місиво повсякденного життя. У пекельний простір «другорядних людей» (а це - улюблений контингент уже самої Кіри Георгіївни).

Маленьких героїв ніхто не чекає в їхньому рідному домі. Навіть напередодні Різдва. Їх узагалі підступно хочуть розлучити, розсортувавши по різних дитбудинках. А вони опираються. І вгодована малеча, прокравшись у приміську електричку, вирушає на пошуки одного з тат, який начебто «пілікає на скрипці» в районі Успенського провулка...

Тільки де ця вулиця і де цей дім? А дідько його знає! Начебто поруч - а діти проминають. Простір незустрічей... І взагалі: наш дім - божевільня (у чому режисерка переконана давно й несамовито). Легко заблукати не тільки в трьох соснах, а й посеред трьох будинків одного Міста. Блукання дітей чимось скидається на пригоди в «Уліссі». За день зустрінуть вони не одне міфологемне створіння, завбачливо замасковане під образи наших сучасників. На яких тільки Сцилли і Харибди не вистачає.

Здавалася б, явно лінійна історія в Муратової (за мотивами твору письменника Зуєва) починає осмислено розгалужуватися, відволікатися, розростатися... То ліворуч, то праворуч, то кудись убік. Режисер ніби кишки намотує на лікоть, супроводжуючи свою дітвору по всіх найтемніших вокзальних закапелках. І даруючи їм усі подробиці зустрічей із пройдисвітами, роззявами, ідіотами, певна річ, бомжами - куди ж без них. Причому кожен образ у цьому диявольському міському карнавалі виписаний Муратовою досить об'ємно. Дехто, як, наприклад, режисер О.Фіалко в ролі самого себе, навіть «бенефісять» кілька хвилин «на пару» з мобільним телефоном.

Окремий етюд, наприклад, камера схову на вокзалі. Це ж ціла трагікомічна новела про братів-близнюків, закинутих на одну полицю на одному вокзалі!

Словом, спочатку очікуване жалісливе плавання сиріт у пошуках загубленого тата морем життя в нашої Муратової мало-помалу - у плині тригодинного докладного фільму - виростає в громіздкий соціальний паноптикум. У босхіанську діораму такого собі Міста, яке, за словами поета, «вже приречене...»

Це місто і цей світ - під лінзами Муратової - замкнуті в основному на двох трагічних просторах-полюсах: на вокзалі й на супермаркеті... Таки й справді «все наше життя» - або в дорозі, або в магазині (у черзі за їдлом). І поміж цим - лише скороминущі різдвяні зустрічі наших героїв-дітей з усією іншою нерадістю життя: в казино (самі злодії!), в музеї (екзальтована камарилья!). Або в Трамваї «Розпач» (заспокойтеся, і без вас знаю точну назву п'єси Т.Уїльямса), який трясе їх півгодини з київського вокзалу відразу на одеську платформу. Це, очевидно, не топографічний кретинізм окремих творців. А така-от загальна картина світу, діорама того самого пекельного Міста (байдуже, Одеса це чи Київ - хіба не однаково?), яке вишкірило свої ікла проти всього зворушливого, дитячого, чистого... І панує там виключно жлобська безсердечність. І чому вже точно немає місця в цьому муратовському вимірі - то це сердечності. Тому пронизливому стану, який іще деколи проблискував тонами давно згаслого Срібного віку в її ж недавньому «Настроювачі». І Алла Демидова разом із Георгієм Делієвим неначе срібною пудрою присипали одеський кримінальний казус, додавши йому нотки всепрощенського гуманізму... Пам'ятаєте, мабуть, як героїня Алли Сергіївни (Демидової) - дивачка Ганна Сергіївна - трясеться вже у своєму трамвайчику «Розпач» (у фіналі стрічки) і не вірить самій собі: не могла ця людина, цей настроювач, так ошукати; ну не може бути зовсім уже жахливих виродків у її вигаданому світі...

Може! Ще й як може.

Тому що черговий світ - теж муратовський, немов її франшиза, - вже точно ніким не придуманий. І ніяк він не вистражданий ні старими кабіріями, ні сентиментальними бланш дюбуа. З певного ракурсу цей світ - такий і є! Як у даній «Мелодії». І вже жоден Настроювач не налаштує обірваних струн на нашій зведеній Шарманці життя-буття. І хрипить вона, повискуючи, інколи й ричить, добуваючи зі свого роздовбаного черева мелодії виключно фальшиві, які ріжуть наш слух...

Чого скалите око? А самі в якому світі живете? Що чуєте навколо? Чи не ту ж таки шарманку?

І не варто було б шукати ні нам (упродовж трьох годин перегляду), ні цим діткам (протягом усієї їхньої безглуздої подорожі Містом) мелодій співчуття і співучасті. Чого немає, того немає. Спільнота людей (а швидше «людиноподібних», цитуючи Теффі) у цьому світі, у цьому місті виродилася в камарилью фриків або бомжів.

Уже навіть у маркеті муратовські герої не можуть поцупити по-людськи якусь пляшку, а все розігрують щось... Усі фальшивлять!

Ніхто-ніхто за час дитячої «уліссівської» подорожі не зігріє, не нагодує малят із синіми обідками під очима. І в чужих вікнах вони побачать лише чужі фальшиві свята. Яка фальшива печеня на святковому столі... І нікуди ж бігти!

У кращому разі потрапиш в обійми тієї ж таки литвиновської фурії, яка знічев'я і нудьги перефарбувала «соски», а потім надумала використовувати дитину як живу іграшку, а Табаков і радий старатися для цієї божевільної!

А в гіршому - тільки те, що у фіналі... Закоцюбне бідне дитя від морозу і голоду на чужому горищі недобудованого «новоукраїнського» будинку. І ніхто не сплакне над трупиком, не заридає ніхто. Лише гикавка чергового ідіота - над холодним тілом - видасться страшною антитезою... катарсису, стану настільки очікуваного, наскільки неможливого - саме в цьому кіно... В цьому, укотре повторюся, фальшивому, але, на жаль, реальному світі, де живуть не тільки ж герої орденоносної, а й...

Жорстоко, одначе, Кіро Георгіївно.

Та чи не в цьому ваш концепт? І чи не цю мелодію хотіла виконати нам одеська трудівниця і розумниця? Як знати, як знати...

На мій же творчий погляд, муратовський реалізм у даній роботі має на меті поетику досить несподівану, дуже некомфортну (особливо для деяких «знавців», які стадом слонів утікали з прем'єрного залу, не маючи сили витримати тригодинну муку), але дуже правильну - за суттю своєю.

Адже «Мелодія» - це, власне, певний маніфест антигламуру в нашому сучасному вульгарному ТБмувізованому немовби байраківському немовби кіно. І виключно через заданий антикатарсис, через ту ж таки навмисну й перебільшену фальшивість режисер і б'є тих, хто досидів у залі до фіналу, - просто-таки голоблею по головах... Клин клином вибиває. І по-своєму в чомусь досягає певного катарсису. Нехай не відразу, нехай наступного дня після перегляду. Та все одно... не відпускає фільм - подекуди нерівний, часто затягнутий, іноді зайво детальний - та все-таки, повторюся, видатний у суті своїй та поетиці. І в тій-таки мелодії, яка звучить відверто фальшиво, але, як на сьогодні, - доречно. І час від часу так і кортить роздовбати ту шарманку, а потім запитати режисера: «Ну що ж це знову все таке безпросвітне в Місті нашому, люба Кіро Георгіївно?! І де ж вони, ці добрі люди? Адже є такі! Ну от бодай... ми разом із вами?».

P.S. Усвідомлюючи одиничність випадку проникнення у вітчизняний прокат-2009 фільму Made in Ukraine, «ДТ» свідомо не хотілося б ставити крапку в розмові про чергову нестандартну картину нашого видатного режисера. Наприкінці року або на початку року наступного, сподіваємося, читачі і критики продовжать цю «мелодію» - на різні голоси.

«Дзеркало тижня»