Першою темою в Савіка Шустера став досить суперечливий і скандальний судовий процес Івана Дем'янюка у ФРН. Із юридичного погляду, тут багато дивного. Як відомо, цього українця, обвинуваченого в злочинах, скоєних у нацистських концтаборах, притягають до судових розглядів уже багато років. Але з доказом його провини постійно виникають проблеми. Спочатку стверджували, що він і кат, причетний до жорстокого винищування в'язнів, на кличку Іван Грозний, - це одна й та сама особа. Але це твердження через недоведеність утратило будь-який сенс і сьогодні від нього вже відмовилися. Спочатку заявили, що Дем'янюк служив охоронцем у таборі знищення Треблінка, а тепер уже заявляють, що в таборі Собібор. Свідки стабільно плутаються у свідченнях, що й змусило попередній процес в Ізраїлі закінчити на користь підсудного.

Журналіст Михайло Вінницький, який був присутній у студії Шустера, переконаний, що Дем'янюка позбавили громадянства США і видали за кордон на підставі фальшивки, виготовленої у КДБ. До речі, створення подібних «документів» у СРСР було поставлене на індустріальну основу і дуже допомагало в боротьбі проти політичних опонентів. Реально все обвинувачення в Німеччині проти Дем'янюка будується на підставі есесівської книжки, виданої на ім'я Івана Дем'янюка (не найрідкісніше ім'я та прізвище), і на плутаних свідченнях свідків, що не дають можливості навіть ідентифікувати особу, чи той це Іван Дем'янюк, чи зовсім інший. Тим часом Дем'янюку, якщо він буде визнаний винним, загрожує довічне ув'язнення.

Природно, не могли випустити з уваги цю тему російські ЗМІ. 1-й телеканал, окрім звичайної злорадості з приводу того, що в нацистських злочинах звинувачують українця (а канал «Вести» навіть висловив здивування, що Україна ніяк не реагує на те, що відбувається), звернув увагу на деякі цікаві факти. Зокрема, він дав в ефір інтерв'ю людини, що дивом вижила в трагедії Голокосту, цей чоловік розповів, що безліч охоронців нацистських концтаборів на судах у Німеччині отримали суто символічне покарання, а суди більше нагадували комедію. Адже ось як цікаво: якщо особа, визнана винною, є своїм, німцем, то покарання символічне, а якщо чужим - то на «повну котушку». Звідки такі подвійні стандарти за національною ознакою? Якщо хтось є злочинцем, то яка різниця, якого він роду-племені, й яке громадянство має або мав?

Усе це дуже погано поєднується з ідеалами правосуддя, правової держави та з іншими хорошими речами, про які нам так люблять розповідати представники тієї ж самої демократичної ФРН. У справі Івана Дем'янюка відчувається звинувачувальний ухил, виникає враження, що існує маніакальне бажання будь-якою ціною засудити Дем'янюка. Навряд чи цей судовий процес буде зразком об'єктивності, справедливості та юридичної чистоти. Неминуче виникає питання, чи дійсно американський робітник і колишній військовополонений Іван Дем'янюк скоював інкриміновані йому злочини, чи німецькій Феміді потрібна ритуальна жертва з цілої низки політичних причин? Для Німеччини все це може обернутися ефектом бумеранга. Адже дуже багато нацистських керівних діячів (бригаденфюрери, групенфюрери, обер-групенфюрери СС), які, на відміну від Дем'янюка, очевидно і доказово причетні до знищення тисяч жертв, або понесли дуже легке покарання, несумірне з тягарем злочинів, або уникнули його зовсім. І подібне почало відбуватися після того, як окупанти Західної Німеччини (американці, британці, французи) передали справу переслідування нацистських злочинців до рук інстанцій демократичної (?) ФРН. Так чи була так звана денацифікація у ФРН дійсно принциповим і радикальним викорінюванням нацизму в тілі німецького народу, чи це, швидше, блискуча спецоперація з виведення своїх злочинців із-під удару міжнародного правосуддя? І процесом Дем'янюка з цього питання не викрутишся...

Цінність незалежності - не в гаманці

Даремно представник комуністичної партії товариш Соломатін журився через «страждання» «репресованого» гранітного Ілліча на київській Бессарабці і засуджував опонентів за «вандалізм»! Варто було похвалити їх за наслідування комуністів у цій справі. Адже відношення цієї партії у 20-50-ті роки минулого століття до пам'ятників історії та культури можна порівняти лише з «культурною політикою» хана Батия в ХІІІ ст., Демонстративно підіграючи Соломатіну, Мустафа Найєм навів список країн, у тому числі й досить екзотичних, де стоять пам'ятники Леніну. Щоправда, жодна з цих країн не пережила те, що пережила від втілення в життя ідей поволзького генія Україна. Та й невідомо, довідником якого року насправді керувався Найєм.

Узагалі-то не дискусії потрібно вести з комуністами в країні, що встала на дорогу звільнення від комуністичної диктатури. Якби в 1945-1949 рр. американці, британці та французи вели прилюдні дискусії із нацистами, ті б їм переконливо довели необхідність існування нацистської партії (зрозуміло, виходячи з принципів демократії та факту масової народної підтримки цього руху). Вкотре доводиться підкреслювати, що демократія не повинна вироджуватися в абсурд, заохочуючи імплементацію явного зла в суспільний організм.

Це стосується й журналістики. Багато українських телеканалів відгукнулися на 18-річчя референдуму про незалежність України. Але краще б не відгукувалися. Почалася якась свистопляска на тему: а чи потрібна нам була незалежність, а що ми з цього маємо, а чи підтримали б ми цю саму незалежність сьогодні? Наше «вільне» журналістське співтовариство нагадує мені епізод, описаний капітаном іспанської морської піхоти і героєм морської битви при Лепанто Мігелем Сервантесом де Сааведра в «Доні Кіхоті». Там ідальго з Ла-Манчі звільнив в'язнів, і перше, що зробили звільнені, це відразу ж побили свого визволителя.

Національна незалежність є абсолютною самодостатньою цінністю, яку не можна вимірювати кількістю кредитних карток у своєму гаманці. Колись ще на зорі незалежності Леонід Кравчук із відтінком заздрощів розповідав про результати опитування в Польщі (вона тоді переживала важкі часи): коли поляків запитали, чи захищатимуть вони свою країну, якщо їхнє матеріальне становище ще більше погіршає, абсолютна більшість відповіла, що навіть якщо їм доведеться пережити голод, від своєї Речі Посполитої Польської вони не відречуться. «Учіться, Кісо», - сказав би я нашим «вільним» журналістам словами відомого героя Ільфа і Петрова.

Є такий російський письменник, який чи то проживав, чи то ще проживає у нас на Дніпропетровщині, Михайло Лайков, який за багато років спілкування з українцями виніс з нього майже виключно недобрі відчуття, які він описав у журналі «Москва» в статті-памфлеті «Гуляй, Україно!» Автор огляду метнув немало критичних стріл у пана Лайкова, але повинен сказати, що ненависть часто дозволяє побачити те, що закрите від кохання. Отже, поглянемо на себе зі сторони, очима людини, яка щиро нас ненавидить та зневажає і не приховує своїх почуттів: «Можливо, і з українською державністю не виходило від того, що слабка в українців спроможність до відмови від свого, особистого. Побудова держави вимагає жертви, але нинішня державність почалася зовсім не з готовності до жертв, а навпаки, з мрії про різке збільшення особистого багатства в кожного українця». Щоправда, пан Лайков тут умовчує, що саме найчесніших, найпорядніших, безкорисливих і небайдужих українців імперія із залізною послідовністю впродовж століть знищувала в першу чергу. Та й до загонів УПА, фактично смертників, люди йшли явно не з мрією про особисте збагачення. Інша річ, що вдачі нашої керівної верхівки та деякої частини журналістського співтовариства пан Лайков описав досить точно.

Головним експертом із питання референдуму 1 грудня 1991 р. у Шустера визначили чомусь лідера кримських комуністів Леоніда Грача, який назвав референдум про незалежність маніпулятивним (де вже нам до висот демократії червонопрапорних товаришів, невсипущі «органи» яких знаходили людину, яка написала на бюлетені лайку на адресу КПРС де-небудь у Тулі, аж на Камчатці). Кримський вождь дуже оплакував СРСР. По-людськи його зрозуміти можна, до 1991 року Леонід Грач лише видерся на жадане крісло 1-го секретаря Кримського обкому, а тут на тобі - розвал СРСР! І крах усіх надій. Звичайно, Леонід Іванович і сьогодні не останній шматок доїдає і не в маршрутах їздить, але це хіба ж порівняти з тією владою і тим «авторитетом». А зараз що? Будь-який «очкарик» може тобі найнахабнішим чином заперечити, на слові зловити, а всілякі журналюги описати в найнепрезентабельнішому вигляді. Наприклад, так, як це зробила присутня в студії Соня Кошкіна, яка яскравими барвами змалювала відпочинок пролетарського революціонера Л.І. Грача в буржуазно-розтлінному Монако, про що Леонід Іванович їй з образою і нагадав, не забувши згадати й про свою безмежну великодушність, що не дозволила йому затягати громадянку Кошкіну по судах. «Але хіба цього відпочинку в Монако не було?» - лагідно запитала Соня. Леонід Іванович не став розвивати нехорошу монакську тему, вважаючи за краще сховатися в риторичних «кущах»: в Україні росіянам забороняють розмовляти російською мовою (судячи з мови, що звучала в студії Шустера, там були суцільно неросіяни, на яких ця заборона не поширюється).

Велику частину життя ваш оглядач прожив під владою комуністів. Можна було звикнутися. Але й досі приголомшує їхнє вміння впевнено і переконано говорити на біле, що це чорне, а на чорне - що це біле. Феноменальна партія. Феноменальна ідеологія. Свого часу Сталін називав таке людське почуття як вдячність - «собачою хворобою». Мабуть, у них і совість проходить за тим самим розрядом. Утім, Ленін із ним, із Грачом! Він мені ще в Криму набрид разом із телерадіокомпанією «Крим», де комуністичний вождь - завсідник. Злило інше - те, що Мустафа Найом ототожнював речі нетотожні, порівнюючи Майдан 2004 року та московський ГКЧП-1991.

Слава Богу, на екрані з'явилася красуня Василіса Фролова, яка жадає футбольного Євро-2012. Сподіватимемося, що вона його разом із нами отримає. Адже став же президентом США Барак Обама, якого хотіла попередниця Василіси, красуня пані Вольнова.

У цей час ще одна краса блищала на «Інтері» в програмі Є. Кисельова - Юлія Володимирівна, прем'єр наш. Виступала палко, пристрасно, пронизливо. Хотілося їй вірити, але не дуже виходило. Вона абсолютно даремно згадала про свої подвиги в боротьбі із земельною мафією, оскільки в пам'яті відразу ж почали спливати прізвища лендлордів із БЮТ. Виступ пані Тимошенко був красивим і типово передвиборним. Вона лаяла... владу. Але якщо Кабінет Міністрів - це не влада, якщо прем'єр - це не влада, то де ж тоді вона, рідна, в чиїх руках перебуває?

Є. Кисельов, вислухавши революційний спіч діви-войовниці про проклятих олігархів, із московською прямотою запитав: «Саджатимете?» В одній цій фразі вся самобутність російської цивілізації: «Саджатимуть - один режим, ні - інший». З чарівною посмішкою Юлія Володимирівна відповіла: «Обов'язково! Якщо будуть підстави». Фраза викликала шквал оплесків у студії. Народ жадає ще не крові, але справедливості. Всі ж бачать, що країну розтаскують, а винних немає.

Якщо на ТРК «Україна» до кінця програми маразм припинився, то в паралельному вимірі - на «Інтері» - він «винирнув». На тлі інших, дуже вільних від усього на світі, кореспондентка «Комсомольськой правды» Оксана Богданова, яка явно переповнилася жовтизною свого друкарського органу та московськими звичками, полізла в особистий гардероб Юлії Володимирівни, хоча і з її дозволу, почавши розстібати плаття й шукати там «лейбли» престижних і дорогих світових фірм. Богданову непокоїла вартість одягу Ю.В. Чи варто говорити, що осад від цієї сцени залишився вкрай неприємний? Безцеремонність - не краща прикраса журналістської професії, і негоже журналістці уподібнюватися наглядачці жіночої в'язниці, яка обшукує своїх піднаглядних. Утім, Юлія Володимирівна давно вже навчилася з усього мати користь.

Ігор Лосєв, газета «День»

Фото -  «День»