Сьогодні Верховна Рада України говоритиме про свободу слова. Постанова, що з'явилася 17 листопада, повідомляє про проведення парламентських слухань на тему «Про стан свободи слова у регіональних засобах масової інформації» за участі представників органів державної влади, регіональної преси, неурядових організації та творчих спілок. Про що говоритимуть парламентарі ми побачимо в прямій трансляції на «Першому Національному» та почуємо в ефірі Національної радіокомпанії України. Наразі ж завдяки регіональним експертам «Дня» спробуємо визначити, про що повинні були б говорити в парламенті передусім.

Очевидно, така тема не є випадковою. Про свободу слова чи радше про її «незагоєні рани» згадали напередодні виборів. Тоді як протягом попередніх п'яти років ми попри численні факти порушення журналістських прав, досі нероздержавлені комунальні ЗМІ, примусову (для глядачів) «барбосизацію» телевізійного простору, примітивну диктатуру його власників, проблематичність доступу преси до читача, в решті-решт попри завислу в повітрі «справу Гонгадзе» (і не тільки) вважали свободу слова доконаним фактом.

Своє занепокоєння «ситуацією, яка складається в українському інформаційному просторі і може спричинити згортання завоювань в галузі свободи преси» висловила днями Нацкомісія з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі при Президентові України, яка причину свого занепокоєння пов'язує з активною фазою виборчих президентських перегонів. «Засобами політичної боротьби стають партійна «джинса», договірно-корумповані взаємини політиків та ЗМІ, перешкоджання журналістській діяльності, безпідставне звільнення журналістів, впровадження редакційної цензури і нових форм темників, заборона на критику, економічна залежність, новітні обмеження журналістських прав», - йдеться в заяві.

Видання «Комерсант» повідомляє також про розгляд поправок до законів щодо організації та проведения президентських виборів. Серед іншого автори законопроекту пропонують змінити порядок діяльності ЗМІ в період виборчої кампанії. Якщо кандидату здасться, що теле-, радіо сюжет або газетна стаття є недостовірними, він може вимагати від ЗМІ надати йому безоплатний ефірний час або газетну площу. Тобто політики особисто без наперед визначених законом критеріїв вирішуватимуть, де правда, а де - ні. Зважте, під статтю неправидивих можуть потрапити в тому числі професійно виконані аналітичні публікації. Експерти стверджують, що ця норма є відверто антизаконною, адже рішення щодо достовірності або недостовірності певних суджень повинен виносити виключно суд, а не окремі зацікавлені особи.

Тим часом з наростанням обертів виборчої кампанії головні дійові особи Майдану намагаються поділити «шагреневу шкіру» великою мірою ілюзорної свободи слова. Віктор Ющенко з одного боку, а Юлія Тимошенко - переважно з ефіру «5-го каналу» стверджують, що свобода слова - це виключно їх заслуга. А ми, українці, тут - ні до чого.

Можливість поставити державному чиновнику незручне запитання - це справді досягнення, однак, як свідчить досвід, воно може позбавляти журналістів їх професійного приладдя - камер, мікрофонів. Якщо пощастить. Якщо ні - у відповідь на критичну репліку є шанс отримати навіть тілесні ушкодження - ексклюзивно від нардепа.

Свобода слова - для журналістів, а для чиновників - свобода розпускати руки. Жоден із подібних кричущих випадків не дійшов до свого логічного правового завершення. І йдеться не тільки про «журналістські» справи. Розслідування, що викривають конкретні імена та їх конкретні протизаконні дії так само на етапі свободи слова і завершуються.

На порядку денному у Верховній Раді одним із перших повинно звучати питання якісного наповнення свободи слова, тобто проблема власників. У понеділковому ефірі «Радіо Свободи» головний редактор «Дня» Лариса Івшина наголосила, що за роки незалежності український інформаційний простір так і не був впорядкований. «Як розподілилися ресурси? Чи вони потрапили до рук тих людей, які розуміють, що таке соціально відповідальний бізнес у сфері інформації?.. Ми втратили час, коли потрібно було впорядкувати інформаційну сферу... Наш інформаційний простір - це прохідна кімната. Ми живемо так 18 років. І всі ці вітри - і глобальні, і сусідні, видувають слабкі паростки здорового глузду, національного відродження... Наприклад, коли газета «День» за один тиждень дає на першій шпальті три новини, які ми вважаємо №1 для країни, то для більшості наших ЗМІ вони нічого не значать, бо це не сказано так, як вони звикли: з іншої столиці... Деградація інформаційного простору призвела до «лежачого становища» у свідомості медіа. Вони не розуміють, що є певне «дерево цінностей», на яке треба «нанизувати» будь-які новини, вони цих цінностей не визнають, і тому постійно кажуть: «не формат».

Саме тому телеканал «Інтер» безперешкодно може дозволити собі в День пам'яті жертв Голоморів у вечірньому праймі прокрутити «Квартал 95» і скосити на цьому свій рейтинг. Саме так в Україні втілюється на практиці здобута під час болісних демократичних перетворень свобода слова.

Мабуть, немає жодної демократичної цінності, яку б в нашій країні згадували так часто як свободу слова. Часто, але малопродуктивно. Свобода слова як здатність і вміння адекватно та вчасно реагувати на потреби та проблеми країни, виявляти їх, описувати та знешкоджувати. Такою могла би бути одна з формул, яка була б прийнятною і навіть життєво необхідною для України. Публіцистична творчість Джеймса Мейса - чи це не свобода слова у найвищій інстанції? А Гарет Джонс - чи це не втілення свободи слова? А згаданий в тому ж ефірі на «Радіо Свобода» Ларисою Мудрак Сергій Набока? І нарешті: хіба можна говорити про свободу слова, не маючи сильної, дієвої, ефективної журналістики, а маючи тільки право говорити що завгодно і як завгодно?

«День» пропонує своїм читачам регіональний огляд із думками журналістів та експертів, у яких ми поцікавилися, наскільки вільними почуваються місцеві ЗМІ в Україні.

Володимир Притула, керівник Громадського комітету з моніторингу свободи слова в Криму, Сімферополь:

- Сьогодні рівень свободи слова в Україні й в Криму в тому числі значно вищий, ніж у 2002 - 2003 роках. Це результат того, що люди відчули і зрозуміли цінність свободи слова як гарантії всіх інших свобод і демократії загалом. Велику роль у цьому зіграла діяльність нашого громадського комітету, який надає журналістам правову та методичну допомогу, проводить професійні навчання, видає щорічник «Біла книга», в якому фіксуються всі випадки порушення свободи слова в Криму.

Якщо говорити про доступ журналістів до інформації, то слід зазначити, що чим вищий орган влади, тим він доступніший та прозоріший. Наприклад, Верховна Рада та Рада міністрів Криму працюють досить прозоро. Найскладніше отримати інформацію в селищних та сільських радах, і причина цього - низький професійний рівень і політизація чиновників, які бояться відкритості, і бояться витоку інформації до їхніх політичних опонентів.

Інша проблема криється в тому, що певною мірою все суспільство, а головним чином правоохоронні органі, ще не стали на бік журналістів і не забезпечують правові аспекти свободи слова в суспільстві. І в інших країнах трапляються напади на журналістів, перешкоджання виконання ними своїх професійних обов'язків, однак там одразу проводиться слідство, справу розглядає суд, винні відразу ж піддаються покаранню. У нас же багато років справи про напади на журналістів залишаються недоведеними до кінця. Так і залишився нерозслідуваним випадок 2005 року з підпалом будинку Лілі Буджурової. В 2008 році в Сімферополі стався напад представників однієї із політичних сил прямо на студію (!) ДТРК «Крим», у результаті чого було зірвано прямий ефір, потрапила під загрозу безпека посла і міжнародного діяча Мішеля Дюре та учасників передачі. Було відкрито карну справу за статтею про перешкоджання журналістам у виконанні їїніх професійних обов'язків, але вона так і залишилась не розслідуваною, хоч зробити це було не важко, адже злочин був не просто знятий на відео, а навіть транслювався частково в прямому ефірі, докази були зафіксовані. Цей видок досі залишається приводом для реагування з боку Генеральної прокуратури. Таке враження, що наш Карний кодекс - це збірка дитячих пустощів! Залишились також не доведеними до кінця справи про напад на знімальну групу Чорноморської ТРК в 2007 році, і вочевидь це сприяло тому, що вже кілька місяців тому на журналістів ЧТРК знову було вчинено напад під час одного з публічних масових заходів.

Досі є фактором обмеження свободи слова в суспільстві існування ЗМІ, заснованих державними органами. На певному етапі процес роздержавлення ЗМІ в нас чомусь зупинився і далі не просувається. Тому журналісти, що працюють у державних ЗМІ, потрапляють під диктат чиновників тих політичних сил, які перебувають при владі, вони також розбещуються доплатами за публікацію «джинси» та інших замовних матеріалів. Особливим недоліком є державний статус обласних телекомпаній, у тому числі ДТРК «Крим», які працюють не в інтересах суспільства, а в інтересах влади. Думаю, що давно вже настав час роздержавити обласні телеканали та створити на їхній базі громадське телебачення України, яке б збалансовано забезпечувало свободу слова для всіх прошарків суспільства, працювало в інтересах держави і народу.

Великою проблемою є незавершеність багатьох правових проблем забезпечення свободи слова в суспільстві. Наприклад, і досі в правовому аспекті не вжито заходів, які б юридично обмежували залежність журналістів від неправомірних вимог засновників, у суспільстві фактично нема боротьби з порушеннями етичного кодексу журналістами. Уже кілька років Верховна Рада України не може прийнятно для суспільства врегулювати юридичні аспекти надання інформації у відповідь на інформаційні запити редакцій, що дозволяє зловмисникам ігнорувати потреби журналістів і зловживати вимогами недосконалого закону «Про інформацію». Не можна і далі миритися з тим, що в країні виходять видання, в яких повністю все, від першої до четвертої сторінки обкладинки, і всі внутрішні сторінки, заповнюються оплаченою «джинсою». Такі видання не відповідають ні статусу, ні покликанню засобів масової інформації, є пародією на свободу слова.

Ірина Ппрокопюк, видавець газети «Кафа» (Феодосія), учасниця слухань у ВР України:

- У нас максимально заблокований доступ читача до інформації. Усі ми пам'ятаємо поштові скриньки 1980-х років, забиті газетами. Де вони зараз? Більшість людей зараз відмовляються від передплати тому, що пошта не забезпечує регулярну доставку газет і журналів, які часто просто губляться на шляху до передплатника. Нічим не врегульоване саме право власності на поштові скрині - в Феодосії вони належать ЖЕКам, у Керчі - пошті, але ні та, ні інша інстанція не може її відстоювати. Тому їх палять, ламають, - і ніхто ще не був покараний.

Проблемою стало поширення газет і вроздріб через сітки колишнього «Союздруку», бо вони потрапили в приватні руки, і їхні власники, не криючись, вимагають величезних незаконних платежів, наприклад, «за входження в ринок», що є фактично легалізованими хабарями. В інших випадках їх працівники кажуть прямо, от якби ви нам подарували телевізор, чи холодильник, як редакція (наводиться назва потужного і багатого ЗМІ), то ми б залюбки поширювали і вашу газету, а так - зась...

А якщо ви хочете встановити газетний кіоск у місті, то вам доведеться здобути стільки ж узгоджень, включно з правом на землю, скільки і будь-якому магазинові, який торгує горілкою та вином. Зрештою, всі затрати на газетний кіоск можуть окупитися років за 5 - 7, але ж так розповсюджувати газети неможливо.

Мені кажуть: а ви продавайте не тільки газети і журнали, ви торгуйте також пивом з цигарками, і тоді ваші затрати окупляться швидше. Але я не хочу змішувати газети і журнали з пивом, бо це невігластво, це, зрештою, безграмотно і не професійно з бізнесової точки зору. Стало надто затратним і поширення газет і журналів через супермаркети. Там теж слід придбати полички, заплатити за місце, і знову ж окупність затрат розтягується на 3 - 4 роки. Така економіка - не для преси...

Втратили інтерес до продажу газет та журналів і поштові відділення, бо вони перетворилися на справжні магазини, і намагаються торгувати канцтоварами, книгами, побутовими товарами, пральними порошками, цигарками... Вибачте, але я не йду купляти побутову хімію на пошту, бо пошта - це зовсім інший заклад, який має інше призначення.

Без добре налагодженої, простої і діючої, як годинниковий механізм, системи доставки газет і журналів читачам - свобода слова просто неможлива. Тому вже настав час вирішити цю проблему в Україні законодавчо, організаційно, економічно.

Олег Лівінський, журналіст, завідуючий редакцією суспільно-політичних та інформаційних програм Тернопільської ОДТРК:

- У державних СМІ чітко виражена позиція правлячої на даний момент влади. Інші - по суті, не подаються зовсім. А там, де приватні засоби масової інформації - суто позиція власника або суспільно-політичної чи економічної сили, яка утримує цей засіб масової інформації або до якої належить цей власник. От і все. У принципі, жодної свободи слова на обласному рівні майже немає, а на районному є повна залежність від засновника засобу масової інформації. Думка громадськості, по суті, оминається, тому що для неї нема вже місця на шпальтах газет і в ефірі радіо. Тому такі в основному не цікаві у нас районні газети й районні проводові радіо. А на республіканському рівні, більше демократії та свободи. Все ж таки змушені рахуватися, хоча би для привабливості, з думкою своїх опонентів. Свого часу я працював керівником районної радіокомпанії «Джерело», власником якої є Тернопільська районна рада. Це єдиний випадок за 16 років моєї журналістської діяльності, коли я був вільним у своїх діях, цьому сприяв керівник місцевого самоврядування. А починав я журналістську діяльність із державного засобу масової інформації, працював у комерційних виданнях. В одній із газет співзасновниками були підрозділ облдержадміністрації і приватна бізнесова структура. І обов'язково потрібно було виражати їхні позиції, а потім вже громадськості. Наприклад, таку широкомасштабну на той час Всеукраїнську акцію «Україна проти Кучми» ми оминали.

Наталія Чорна, журналістка Тернопільської обласної громадсько-політичної газети «Вільне життя плюс»:

- Я почуваюся вільною в своїй журналістській діяльності тому, що можу обирати теми, які хочу, без обмежень, керуючись тільки совістю, серцем, етикою. Адже я працюю в незалежній громадсько-політичній газеті. Ми тримаємо руку на пульсі проблем суспільства. У період передвиборчої кампанії не відчуваємо жодного тиску політичних сил, маємо змогу вибирати і надаємо на шпальтах нашої газети можливість висловитись як усім політичним партіям, так і людям, які відгукуються на матеріали в газеті. До нас дуже багато надходить листів. Думки читачів не рецензуються. Ми друкуємо їх незалежно від того, на чию вони користь. Наша газета надає таку своєрідну народну трибуну для всіх.

Марія Томак, газета «День»

Фото Руслана Канюки, «День»