Париж хоче продемонструвати свою підтримку країні, яка перебуває на перехідній стадії, надихнути її на реформи, надати нового подиху двостороннім економічним стосункам, зокрема у галузі енергетики та здоров’я, та сприяти поглибленню партнерства Європейського союзу та України, зокрема у межах реалізації плану дій “ЄС-Україна”, повідомляють французькі дипломатичні джерела. Наступного тижня президент Ющенко має відвідати з офіційним візитом Францію. Сьогодні ж “Le Monde” вийшла зі статтею про українського президента “Ющенко - зустріч з тим, хто уникнув загибелі”.

Рік потому після Помаранчевої революції, що привела його до влади і яка визначила місце України, країни з 47 мільйонами мешканців, на політичній карті Європи, 51-річний Віктор Ющенко виглядає не таким вже й втомленим, як цього хотіли б його недоброзичливці. (...) Щодо цього він нагадує з посмішкою вислів Уїнстона Черчілля: “Немає нічого, що надавало б більше задоволення, ніж дати себе підстрелити, але без результату. Таке задоволення я відчуваю”.

(...) Український президент працює у тому ж кабінеті, що і його попередник, Леонід Кучма, якого натовп прогнав після десяти років при владі. Сьогодні Леонід Кучма живе собі спокійним життям на дачі під Києвом, завдяки гарантіям безпеки та недоторканості, про які він домовився під час революції.

“Те, що трапилося зі мною, ця спроба знищення – лише невеличкий епізод. До мого випадку достатньо довгим є перелік людей, які були вбиті, поховані”, - стверджує він. Одну з цих осіб було застрелено у 1998 році на порозі його дому у Києві, то був Вадим Гетьман, колишній голова Нацбанку та наставник Віктора Ющенко на початку його кар’єри. Один з головних постулатів президента стверджує, що покликання його країни ввійти до Європейського союзу. Коли йому протиставляють аргумент, мовляв Європа переживає кризу, мовляв вона не готова вдатися до нового розширення, і що, по суті, вона не знає, що робити з Україною, Віктор Ющенко спокійно аргументує свою позицію. Він нагадує увесь довгий процес, його історію, до якого треба підійти раціонально, та дивитися трохи далі та бачити більше за підводні камені навколо Конституції, питання Турції, бюджетів тощо.

Цей “проект об’єднаної Європи”, він його бачить як таку собі опорну арку, що спирається на “євро-атлантичні цінності”. “Звичайно, Україна буде частиною Європейського союзу. Заради цього вона готова відмовитися від частини свого суверенітету, який вона здобула 15 років тому. Та за нею прийдуть інші країни. Мабуть вже, наша генерація політиків побачить реалізацію цього процесу”. (...)

Наразі він негайно відправив свого прем’єр-міністра Юрія Єханурова у Сполучені Штати, аби спробувати просунути кандидатуру України у Світовій організації торгівлі (СОТ). (...) Але бій ще не закінчено для президента цієї республіки, яка за 15 років незалежності рідко зазнавала періодів політичної стабільності. Владна команда, яку створив навколо себе Ющенко, у вересні розлетілася на друзки, розірвана у різні боки у боротьбі за сфери впливу та особистою ворожнечею. Звинувачення у корупції, відхилення від ідеалів революції вибухнули разом.

Колишня союзниця пана Ющенко, Юлія Тимошенко, жінка з косою світлого волосся, яка вела вперед маніфестантів, стала його суперницею. Його колишній супротивник під час президентських перегонів, Віктор Янукович, на якого Кремль покладав свої надії, намагається зміцнити свої позиції. Він спирається на стабільний електорат на російськомовному сході країни і знаходить користь від своєї підтримки у парламенті.

Законодавчі вибори мають відбутися в Україні у березні 2006 року. Потужні регіональні клани на сході країні, Донецьку та Дніпропетровську, підводять голови. Пан Ющенко, схоже, робить ставку на прагматичний, але ризикований компроміс з цим середовищем. Від часів революції українське телебачення стало вільним, телеканали показують бурхливі та плюралістичні дебати, що робить життя у цій країні зовсім іншим, порівняно з тією атмосферою, що панує у Росії. Розчарування, розкіл - усе це висловлюється відкрито. Згідно з опитуваннями, громадська думка перебуває у стані розгубленості, піддавшись розчаруванню.

Віктор Ющенко вважає перебільшеним рівень цих розчарувань: “Україна стала відкритою, іноді навіть надто відкритою. Президенти, які були тут до мене, жили у контексті, де дискусія не була можливою. Їх життя, напевно, було простішим. Але для нації, для народу це були погано. Те, що принесла Помаранчева революція, - це зовсім інша якість засобу управління країною. Це діалог, складний діалог. Але для мене, повірте мені, це є задоволенням. Адже я бачу, як на моїх очах зростає справжнє політичне суперництво”.

Потрібно, як наполягає він, бачити речі у більш широкому контексті. “Потрібно бачити, звідки ми йдемо. 15 років тому тут існував однопартійний політичний лад”, - нагадує він. Корупція, додає він, це є лихом, яке є в усіх країнах, що вийшли з комуністичної епохи.

(...)”Я зустрічався з Владимиром Путіним тричі. Ми дійшли взаємного порозуміння. Україна формулює політику євроатлантичної інтеграції, яка не має на меті протистояти будь-кому з наших сусідів. Це слугує стратегічним національним інтересам нашої країни: це основа того, що я намагаюся зробити разом з моєю командою. Це зрозуміли у Москві», - стверджує він. Пан Ющенко не має антиросійських почуттів, на відміну від певної частини українських націоналістів. Він прагматичний прихильник ідеї незалежності. Його кар’єра банкіра та прем’єр-міністра у 90-ті роки свідчить про це.

”У нас історично складні стосунки з Росією. Дехто бачить в цій темі російсько-українських відносин щось смертельно небезпечне, фатальне. Я дивлюся на це інакше. Політика, яка проводиться за умов прозорості, відкритості, за столом перемов, може принести результат. Сьогодні діалог, що ми ведемо з Росією, не є поганим”. Діалог, але на суттєвій відстані: команда пана Ющенка загальмувала російський проект спільного економічного простору поміж Росією, Україною, Білорусією та Казахстаном.