Фільм Павла Лунгіна «Цар» (з Петром Мамоновим і Олегом Янковcьким, які зіграли у цій стрічці свої видатні ролі) щойно вийшов в український прокат. Причому не в найкращий час - в епідемічний період. Кінозали порожні. Або напівпорожні. Чого злякалися, громадяни? Мистецтво не заразне. Це тільки з телевізора зараза до вас щовечора липне.

«Цар» - художній фільм. І після цієї фрази відразу помовчимо три хвилини... Адже критерії-принципи «художності» - це вже настільки розмито, спаскуджено, загиджено й перебрехано (особливо в нашій стаціонарній і всепереможній системі ніби творчих суцільних «підмін»), що художніми тут воліють себе називати всілякі промислові вироби. Які квасяться-виробляються на місцевих або далеких кіностудіях. А потім недільними вечорами пробираються на СТБ. Чи в інші ефіри. Та ще й блазнюють. Без жодних уявлень про сенс і якість акторської гри, про рівень і адекватність сценарних побудов.

Про режисуру - про цю чудасію - зовсім безглуздо згадувати.

...У такому поточному нерадісному контексті цей «Цар», який лише за кілька днів прокату рекордно зібрав у сусідній Росії близько 30 мільйонів (рублів-рублів, не лякайтеся), здався мені якимось... царем звірів. Якимось рідкісним, майстерним, а місцями навіть видатним фільмом, що не дуже поступається «Острову» (попередню картину Лунгіна всі розхвалили одностайно).

І в «Царі» - про грізного Івана та смиренного старця Філіпа - відчувається сильна режисерська воля. Та, що з каменю (віковічної окаянної історії про Русь) викрешує іскру Божу, творчу, обпалюючу. При цьому розумно й синтетично переплавляє в одному творі кінематографічну образність, глибинний сенс, акторську енергію. Залишаючи за собою право сприймати цей твір не просто як «фільм», хай і по-справжньому художній, а ще й яквисловлювання...

Висловлювання розумної й небайдужої сучасної людини, яка вирішила подивитися на ті-таки дні окаянні не примружуючись, не юродствуючи. Без очікуваного нами лубкового «гламуру» чи михалковського «ля муру», що вже набив оскому.

У цьому плані, до речі, «Цар» Лунгіна сприймається і як ляпас Микиті Сергійовичу, адже останній традиційно оспівує Русь сусальну. А у Павла Лунгіна - Русь споконвічна. У сенсі - «кузня» лютого самодержавства і «світлиця» підступного політичного мракобісся XVI століття.

Структура фільму Лунгіна - ясна і прозора. Зокрема й для «середніх умів» наших глядачів. За основу режисер використовує невигаданий сюжет, кульмінація якого позначена конкретною датою - 22 березня 1568 року. Коли митрополит Філіп в Успенському соборі відмовляється благословити царя Івана. І вимагає скасування опричнини - передвісниці тероризму.

Тут-таки батюшку й забивають палями до напівсмерті бандити Грозного. Потім порушують проти нього «процес» - у церковних стінах. Священика відправляють якомога далі - в монастир. А цар, хоча й карається інколи муками сумління через знищеного опонента, але дуріє собі, як і раніше, то страчуючи, то милуючи десятки-сотні іншого мирного люду.

Одне слово, Іван Васильович не змінює «професії».

Лунгін упевненою рукою проводить у своїй картині дві різні лінії. Неначе дві паралелі, яким нібито й не судилося перетнутися. Однак волею Господа Бога перетинаються вони... У лиху годину - ще в 1565-му. Акурат на «бенкеті» під час чуми-опричнини.

Перша така образна лінія - Влада. Цю «партію» глибоко й віртуозно веде артист Петро Мамонов. Який не «грає», а якось майстерно-тваринно (це комплімент) існує у своїй парчі та шапці Мономаха.

Друга лінія - Віра (а також Надія і Любов): на якійсь надмірній напрузі душевних і фізичних сил ця «лінія» намальована Олегом Янковським. Крейдою долі виведено життя того ж таки митрополита Філіпа Количева, знищеного напівбожевільним самодержцем.

...Влада і Віра - два шляхи й одне дзеркало, в яке вдивляються два обличчя. Цар і Батюшка. Щоб згодом побачити в бажаному віддзеркаленні - «царя-батюшку». Світлий єдиний образ держави російської.

Але дзеркало і в XVI столітті тріскає. Влада одержима лише інтересами держави. Вона молиться, частіше біснується. Але на «лінії фронту» виступає в іпостасях далеких від Віри (ця влада, як тіло без душі) - агресивної колекціонерки земель різноманітних; терористки-розпусниці. Ще - підлої лицемірки, яка ховає під релігійними ризами тіло дряхле, гниле, як качан капусти на городі, покритому першою памороззю.

Ось вона, ця Влада - у чумному, смердючому балдахіні - перевертається в ліжечку, беззубим ротом шамкає чергову молитву; потім царедворці накидають на неї чергову бахрому та розписні каптани, наче листки свіжої капусти. І цей підмерзлий качан, увінчаний шапкою Мономаха, поглядом хитрющого маніяка озирає свою челядь, рабів своїх: ну, як я вам, страшний, величавий, бійся ж мене, чернь смердяча!

А Віра (герой Янковського) бреде собі зимовою розбитою дорогою з Соловецького монастиря до стольного граду, мороз такий, що ряса примерзла до тіла. Бреде, в якійсь нестямній і абсолютно наївній надії - напоумити Владу. Обернути її у Віру істинну і людинолюбну.

От тільки Цар Лунгіна - Мамонова досить обережний до гуманітарних ініціатив. Оскільки Влада (за фільмом) - не любов, а підступність. Не Віра, а насильство з щедрим цитуванням Святого Письма.

Влада - лицемірство, а цар, за Грозним (а також Лунгіним, Мамоновим та іншими «апостолами»), - знаряддя Віри, вибір Бога: отже Цареві дозволено все, оскільки його вибрав Бог... Майже за мотивами одного з героїв Достоєвського: якщо немає раю, то немає пекла, а якщо немає пекла, то й гріха немає, тому й грішитимемо, поки зовсім не втомимося.

Надзвичайно образний «висновок» дають у цьому фільмі Лунгін та Мамонов. Влада - завжди пекло, і «горітиме» у корчах, у безумстві такий собі володар і на землі, і, можливо, деінде. А Віра (справжня) - це рай. Бо ж навіть після розтоптаної гідності на того-таки героя Яновського находить Божа благодать, дар цілителя...

Як кожен талановитий фільм, і цей далекий від однозначних образних і режисерських рішень. І в цьому сюжеті багато що ускладнене та вивернуте в площину не тільки державних чи церковних, а й людських проявів. Бо людина... Взагалі-то, слабка.

Ідеологія картини саме в тому, що історія царя та батюшки - об'ємна, суперечлива. Неоднозначна у трактовках істориків.

Навіть у Владі - у царі тому самому - прозирає істота підневільна, з деякими порухами у сферу добрих людських стосунків (чудова сцена з сиріткою, якій государ розписує царство грядуще). Мамонов з одного боку натякає - та це ж маніяк, який маскується на троні; потім дає свою варіацію на тему Іудушки Головльова (з Салтикова-Щедріна), а іноді у його темних-темних очах відчуваєш щось інше: а може то все лише «гра» досить розумної державної людини, яка не може інакше - посеред кривавого російського безладу?

Навіть Малюта Скуратов, виродок і кат, дивися, і цей сумує за хворою ніжкою свого дитяти, що «всихає», вимолюючи у старця порятунок своєму чаду.

Та ж опричнина у Лунгіна - не похмурий убогий НКВС, а якийсь карнавал розписних самовдоволених самців на чолі з Олександром Домогаровим, який нарешті зіграв пристойну роль за стільки-то років.

І Русь у режисера - не тільки зборисько мерзоти й колінопреклоніння. А країна хай і дика, але горда. Яка навіть на дибі перед нелюдом не збрехала, не взяла на себе гріх (в ролі родича Філіпа - Олексій Макаров).

Та й з Вірою не так все райдужно і фантастично. Марна ця Віра (якщо брати до уваги один із підтекстів картини), якщо її ризами прикривають злодійства, розпусту, злочини (державні інтереси - щоб зрозуміліше).

І в цьому плані досить камерний дуалістичний фільм Лунгіна (без особливих «панорамних» пафосних битв, по «це» - до Бортка) сприймається саме як висловлювання нещадне... Яке прибиває тебе сокирою до глядацького крісла в напівпорожньому кінотеатрі - коли нещасного старця, святу Віру та ж таки Влада («Петя» і його «вовки») просто розпинають - розмазують, знищують.

Друзі, не вважайте мене комсомольцем, проте тієї хвилини сльози на очах усе-таки були.

Як відомо, Олег Янковський зіграв у фільмі свою останню роль - на жаль. Але так сталося, що зіграв він саме Віру: і не якусь там «маленьку», а непафосну, мученицьку. Справжню православну Віру.

Для мене його гра - поза межами звичайного глядацького сприйняття. У зв'язку з Янковським - щось більше. Неначе благодать Господня. Ніби сам перст Всевишнього вказав йому на останню акторську «маску». І він її вже не зніме, дивлячись цю картину - в своєму раю... А звідки ж іще великим артистам дивитися хороші фільми?

На фото - Олег Янковський у фільмі «Цар»

«Дзеркало тижня»