На жаль, перманентні виборчі кампанії в Україні дезорганізовують не лише політичне та економічне життя країни, але й нормальне функціонування телепростору. На всіх екранах все, що відбувається, підпорядковується одній, але полум'яній пристрасті: виборам. Телеглядачі перетворюються в електорат і відносяться до них телеканали, що ні на хвилину не втрачають з виду виборчий чинник, лише як до електорату, до істоти, яка голосує та іншими якостями не володіє. Крім всіляких шоу в інтересах піару відомих претендентів, деякі телеканали, не мудруючи лукаво, «тупо» прокручують ролики, отримані зі штабу відповідного кандидата.

Так, днями ТРК «Київ» та «ICTV» із часовим люфтом у 30 хвилин показали один і той самий фільм «Патріарх в Україні. Молитва про єдність». Йшлося тут про візит московського патріарха Кирила до нашої країни влітку поточного року. Ніякою круглою датою, ніяким ювілеєм, ніяким особливим мотивом тут і не пахло - візит відбувався три місяці тому. Але при близькому розгляді все стало на свої місця. І патріарх, і храми, і літургії, і віруючі виявилися лише фоном для нев'янучого В.Ф. Януковича. Фільм був скомпонований за традиційною схемою, викладеній у відомому вірші партійного поета, хоч і з поправкою на персоналії: «Ми кажемо патріарх, маємо на увазі - Партія регіонів і особисто...» Звичайно, від цього попахує деякою неповагою до предстоятеля РПЦ, але в штабі ПР, судячи з усього, працюють люди не воцерковлені, які «клерикальними комплексами» не страждають. Розважили у фіналі ледве чи не прямі цитати з листа Д.А. Медведєва В.А. Ющенку щодо недостатньо привітної зустрічі московського ієрарха в Україні. Творці пропагандистського матеріалу хоробро й невимушено проігнорували думку самого предстоятеля РПЦ, який надіслав Президенту України вдячне послання за хороший прийом. Автори агітки, звичайно ж, зробили кілька ритуальних плювків у бік Київського патріархату і з особливим засудженням повідомили, що В. Ющенко прагне до створення єдиної церкви, незалежної від Москви.

Стомившись від нескінченного виборчого «мила», перемкнувся на російські канали, і на «Совершенно секретно» відразу ж наткнувся на сенсацію. Колишній демократичний мер Москви Гаврило Попов презентував свою книгу про генерала А.А. Власова, з якої слідувало, що генерал ніякий не зрадник, а мученик російської ідеї, великий патріот Росії, борець проти сталінського деспотизму.

Правий був Уїнстон Черчилль з роду герцогів Мальборо, коли називав Росію «країною з непередбачуваним минулим». Учора зрадник - сьогодні герой, учора герой - сьогодні зрадник, як кремлівська політична карта ляже... Між іншим, і Синод Російської православної церкви (Закордонної) нещодавно оголосив генерала Власова національним героєм Росії, забезпечивши тим самим Московському патріархату головний біль. Адже тепер доведеться якось реагувати, висловлюватися, а що тут скажеш... Засудити Власова - посваритися з дуже багатьма в російській діаспорі на всіх континентах, виправдати - вступити в конфлікт із Кремлем, що відроджує ідеологію сталінізму. Наймудріше - промовчати. Гаврило Попов поставив Власова в один ряд із декабристами та Андрієм Сахаровим. З особливою ніжністю попередник Лужкова повідомив, що Власов не збирався створювати ніякі національні держави, прагнучи зберегти цілісність імперії. Це, до речі, пояснює, чому всі українські організації, що орієнтувалися на незалежність України, ставилися до власовців вороже. Власов хотів того ж самого СРСР, лише без євреїв та комуністів. Проте нехай росіяни самі розбираються у своїй історії, а нам не заважають розбиратися в нашій.

На день Покрови канал «1+1» дав цікавий репортаж із Бахчисарайського району Криму про Володимира Чермошенцева, кримчанина, ветерана УПА. Цей етнічний росіянин, уродженець Поволжя потрапив до України 1933 року, за іронією долі, рятуючись від голоду в Поволжі. Але в Україні його сім'я пересвідчилася, що Голодомор набагато жахливіший того, що відбувалося в Росії. Після 1941 року Чермошенцев був вивезений німцями на примусові роботи до Німеччини. Але дорогою ешелон був атакований загоном УПА, людей звільнили, а юного Володимира, який розмовляв виключно російською мовою, спочатку вважали більшовицьким шпигуном, але потім прийняли до своїх лав. Цікаво, що корінь цього російського прізвища - Черемош, не міг не зачепити якісь струни душі «хлопців із боївки», та й хто з нас не знає рядків знаменитої пісні: «З Черемоша п'ють холодну воду...» Звідки ж Черемош взявся в російському Поволжі? Із ХIX століття там збереглася певна кількість сіл, де нащадки українських переселенців у побуті досі спілкуються українською мовою. Сьогодні кримському ветерану УПА - 83 роки. Чоловік каже, що йому дуже лестить, коли його називають бандерівцем, бо він, за його словами, «воював не за щось там, а за Україну...» Всупереч усім казкам про «чужість» Криму Україні, в тому ж Бахчисарайському районі - могила видатного кобзаря Євгена Адамцевича, якому ми зобов'язані прославленим «Запорізьким маршем».

А на «5 каналі» в Ганни Безулик Арсеній Петрович Яценюк знову вражав і сипав проектами, концепціями та пропозиціями. Зокрема, обіцяв різко поліпшити українсько-російські відносини. Яким же чином? Як виявилося, нам потрібно перестати вірити в «брехливі» європейські ідеї, а створювати «нове цивілізоване формування від Ужгороду до Владивостоку» (вперше ця «сяюча новизною» теза була озвучена претендентом у рідних Чернівцях). Здається, кілька сотень років ми вже в такому «формуванні» перебували, саме до 1991 року. Яценюк благав Росію «не домінувати й не диктувати», і тоді, мовляв, у наших відносинах настане повна гармонія. А яка гармонія встановиться між вовком та ягням, якщо «сірий» погодиться стати вегетаріанцем! Ось лише як би ще вмовити ікластого на це... Ягня, звичайно, згодне. Людина К. Затуліна Володимир Корнілов, який був присутній у студії, відразу ж пожвавився і запропонував Україні азіатський проект розвитку замість «мерзенного» Європейського Союзу та НАТО. Я ось не можу зрозуміти, навіщо наші телеведучі з маніакальною постійністю запрошують в ефір цього пана, ставлення якого до України відчувається просто фізично? Чи не краще відразу ангажувати кого-небудь з посольства Російської Федерації, щоб спілкуватися прямо, а не через посередників? Дивне враження залишив екс-заступник міністра закордонних справ Олександр Чалий, який закликав виходити з того, що ми країна маленька. Це нехай там великі країни вирішують великі проблеми, а нам би тихо відсидітися на своєму хуторі, головне, щоб нас поменше помічали, тож, маскуємося і зливаємося з місцевістю. Це типовий і навіть гротескний маніфест українського мінімалізму, який багато зла приніс нашій нації. Колись його втілив Михайло Драгоманов, який написав програмний вірш, де були такі рядки: «Гей, українець просить не много...» Це світовідчування з позицій українського максималізму затаврував Дмитро Донцов, заявивши: «По-перше, не просить, а вимагає. І не «не много», а все і негайно».

Олександр Чалий висунув сумнівну навіть з погляду школярської ерудиції тезу: «Чим менше держава, тим вищий рівень життя». Тоді нам в Європі нічого не світить, адже ми - найбільша за територією європейська країна. За логікою О. Чалого, такі маленькі країни як Молдова, Вірменія, Албанія, Боснія та Герцеговина повинні процвітати, а такі великі як Франція, Італія, Німеччина, не кажучи вже про США та Канаду, бідувати. Але життя не підтверджує тези О. Чалого.

А Арсеній Петрович розгортав перед здивованою публікою величні плани створення «Нью-України», що дещо нагадували відомий шаховий епізод із безсмертного опусу Ільфа та Петрова. Пан Яценюк чомусь був упевнений, що Російська Федерація лізтиме зі шкіри, допомагаючи зробити Україну сильною. Для чого їй сильна Україна? Адже такою країною вже не поманіпулюєш. За контрастом із удаваним оптимізмом Арсенія Петровича, пан Чалий малював Україні повну відсутність європейських перспектив: «у найближчі десять років ми не станемо членами НАТО та ЄС». Ну, це залежить від самих українців, передусім. Не країна наша погана для цих організацій, а жалюгідна, примітивна й продажна «еліта» не має європейських перспектив. Цю «еліту» можна уявити при владі, звичайно, не в європейських суспільствах, а в яких-небудь «бананових республіках» Азії, Африки та Латинської Америки.

Нашому народу можна пред'явити багато справедливих претензій, але в моральному відношенні він стоїть набагато вище своєї, з дозволу сказати, «еліти». Ця «еліта» виявляє і волю, і рішучість, і навіть відвагу лише тоді, коли бореться за свої шкурницькі інтереси. Всупереч ідеям О. Чалого, А. Яценюк пропонував маловірогідний у реальності варіант «і Європу, і Росію». Ну не може країна йти одночасно в двох протилежних напрямах. У людини, яка намагається лівою ногою крокувати ліворуч, а правою - праворуч, неминуче, вибачте, лопнуть штани. Не можна суміщати несумісне. Якщо Україна буде в ЄС, то яке тоді СНД? Якщо Україна вступить в ОДКБ, то які тут НАТО і ЄС?

Як писав Шевченко, «не дуріть самі себе». Арсеній Петрович оживляв сумнозвісну стратегію «покірного теляти, яке двох маток смокче». Всі спроби реалізації її в історії України закінчувалися для нації повним крахом. Не можна бути і Богу свічкою, і чорту кочергою. Пані Громницька, яка була присутня в студії, славила «багатовекторну політику» свого шефа Л.Д. Кучми. Тим часом «багатовекторність - це політика топтання на місці. Той, хто не знає, куди йому йти, ніколи нікуди не прийде. Досить пригадати, що в часи Леоніда Даниловича «стратегічним партнером» України оголошувалася кожна країна, яку екс-президент ощасливлював своїм візитом. О. Чалий назвав Європейський Союз «новою імперією». Або пан екс-міністр не знає, що таке імперія, або він не знає, що таке Європейський Союз... Ще дивнішою була заява О. Чалого про те, що безпеку України забезпечить не армія, а дипломатія. Як утомлює ця малоросійсько-хутірська наївність, досить небезпечна, між іншим, для України. У випадку озброєної агресії (гарантій від якої Україна не має), ніяка дипломатія вже не допоможе. Дипломатія може бути ефективною тоді, коли в неї за спиною стоять, за словами Наполеона Бонапарта, великі батальйони. А американське прислів'я свідчить: за допомогою револьвера та доброго слова можна досягнути набагато більше, ніж за допомогою одного тільки доброго слова. Це прислів'я знають не лише в Америці. На жаль, його не знають в Україні, не знають саме ті, кому обов'язково потрібне його знання. Навіть найгеніальніша дипломатія не врятує бідної, слабкої і беззахисної, беззубої країни. Потрібно мати «зуби», потрібно мати сильну армію. Тоді й дипломати відчуватимуть себе впевненіше.

А в Євгена Кисельова на «Інтері» у «Великій політиці» знову занудливо обговорювали підводні течії у Верховній Раді, зокрема, можливе формування нової коаліції. Найживотрепетнішим було питання про те, чи вигідно буде Тимошенко, якщо її відправлять у відставку незадовго до виборів. Дещо пожвавлював ситуацію відомий журналіст Роман Скріпін, який скептично посміхався. Слава Богу, хоч одне нове й нормальне обличчя, не заслинене на «Інтері».

Оскільки була присутня в студії незрівнянна І. Богословська, то, звичайно, не могло обійтися без каскаду емоцій та звинувачень у стилі пісеньки В. Висоцького: «я кого-то ругал, оплакивал». У цьому випадку жертвою вибуху почуттів став БЮТ, якому І. Богословська пригадала нардепа Лозинського і таку ж брудну, як і темну історію з педофілією в «Артеку». Подобається мені ця видатна юристка, слідство не закінчене, суду не було, а вона вже натхненно розвішує ярлики і обвинувачення. А потім буде зі властивим їй пафосом розповідати нам про презумпцію невинності... Нардеп від БЮТ Портнов розповів, що пані Богословська програла йому всі судові процеси. Ще б пак, із такими уявленнями про право...

Проте й інші уявлення не менш екзотичні. Якщо їй повірити, то весь світ судорожно вивчає російську мову, що нібито в Індії та Китаї її вивчення є обов'язковим. А тим часом поширення російської мови у світі неухильно скорочується. Вона не популярна в країнах колишнього «соціалістичного табору»: Польщі, східній Німеччині, Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, де її активно витісняє англійська. Пані Богословська оповіла жахливу історію про те, що багато винахідників в Україні не можуть зареєструвати свої винаходи, оскільки це потрібно робити українською мовою. Тому вони реєструють їх... англійською. А я, через наївність свою, думав, що в Україні набагато легше вивчити українську мову, ніж англійську...

Регіонали влаштували справжній стогін і плач із приводу «ущемлень» російської мови в Україні. Тоді україномовний виходець з Луганська, політолог Олег Медведєв прямо звернувся до Євгена Кисельова і запитав його, чи відчув російський журналіст за два роки проживання в Києві якусь дискримінацію у зв'язку зі своєю російськомовністю? Кисельов відповів, що особисто він із дискримінацією не стикався. Тоді регіонал Юрій Мірошниченко взявся переконувати Кисельова, що в Україні росіянина таки ж пригноблюють. Але той із регіоналом не погодився. Знову обговорювали тему розколу України. І тут несподівано Ганна Герман сказала абсолютно геніальну річ: найголовніший розкол в Україні - це розкол між владою та народом. Браво, Ганно Герман! Це дійсно основа всіх інших наших розколів. Дійсно, після 1991 року ми отримали частково нову, частково стару «демократичну» номенклатуру, настільки ж далеку від громадян, настільки ж зациклену на собі, як і минула радянська. Ці нувориші, часто вихідці з низів («Нема гірше пана, як з Івана»), дуже швидко, стрімко навчилися відноситися до своїх співвітчизників, як до бидла.

У Шустера відбувся «київський діалог» між Л. Черновецьким та В. Кличком. Було багато докорів та звинувачень. Але здивувала чудна, дещо «одеська» фраза Черновецького, звернена до Кличка: «Чому ви жодного разу не прийшли поговорити до мене, як чесна людина?» Фраза схожа на якийсь пароль, що широкій публіці незрозумілий, але чудово дешифрується в певних колах. Мовляв, прийшли б до мене, і ми б із вами все «вирішили»...

Черновецький був не схожий на себе публічного. Абсолютно адекватний, логічний, послідовний, ні звичайних жартів, ні загадкових усмішок, ніякого «космосу». Розумний, жорсткий, холодно-розважливий ділок. А що ж це було раніше? Маска, поза, дешева клоунада для дурників? Як у В.В. Жириновського? Ні, Леонід Михайлович не «космонавт». Це ті, хто його двічі зробили мером Києва, повні «космонавти»... До речі, Черновецький дав чітку оцінку київській ситуації, цілком земну, а не «космічну»... «Все, що відбувається в Києві, - це боротьба за контроль над ресурсами столиці». А хто б сумнівався? Тож, за справедливістю, саме Л.М. Черновецького потрібно визнати справжнім відкриттям минулого телетижня.

Ігор Лосєв, газета «День»