Вони вважали нас божевільними, дурнями, які лізуть на стіну. Виявилося, що це був індивідуальний моральний вчинок. І стіна взагалі завалилася 1991 року, вона була трухлявою. І виявилося, що ці люди були не ідіота...

8 жовтня у Львові відбулася презентація книги есеїста, поета, який провів дитинство і юність в Чернівцях, працює у Празі на Радіо Свобода, підданого британської королеви, Ігоря Померанцева - «КҐБ та інші...»ми, що вони щось відчували.

Збірку віршів та есеїв видали в українському видавництві «Грані-Т». За словами шеф-редактора видавництва Діани Клочко, не існує російськомовної версії цієї книжки, хоча написана вона російською.

Розпочинаючи розмову з журналістами, Ігор Померанцев звернув увагу на те, що у першій частині цієї книжки, там де вірші, дуже багато приміток, посилань. І це незвично для віршів. Як пояснив сам письменник: «Ну хіба, якщо ви читаєте Данте, то там потрібні примітки, оскільки там історичні, культурні, теологічні алюзії, без них сучасному читачу просто не обійтися. А це - сучасна книга, сучасні вірші (1970-ті роки), і все ж вона має дуже багато приміток. Посилання спрямовують нас до післямови й есеїстки. Я потім подумав, що в цій системі посилань і є художній сенс. Метафоричний сенс... Це такий собі наскрізний спосіб життя. Може, це головна метафора нашого життя, тому що, коли ти прожив якусь кількість років, от мені за 60, то там же (в голові, - ZAXID.NET) одні посилання і залишилися: ага, «Див. 1968 рік», «Див. його студентські роки», «Див. мої студентські роки».

У цій книзі епіграф з вірша Василя Стуса: «Прощай. Не озирайся. Озирнись».

Померанцев зізнався, що навіть став по-іншому ставитись до приміток: «По-моєму,  це і є образ старіння. Наскрізна метафора нашого життя. У молодої людини ще немає цих посилань».

Перша примітка

Письменник розповів, як народилася ідея книги «КҐБ й інші вірші» (таку назву мав оригінальний рукопис книги, в українському варіанті вона вийшла під назвою «КҐБ та інші...» - ZAXID.NET). Тоді синові Померанцева було 32 роки. Він виріс в Англії як  людина двох культур, двох мов, хоча головна культура і мова у нього англійська. Одного разу він запитав у батька: «Тату, а що мені почитати про 70-ті? Я так багато чую про цей час: приходять твої знайомі. Ми взагалі емігрували. Що таке допит? Ви говорите про якихось дядьків з наганами. Де про це прочитати?» Батько замислився й відповів:  «Для початку прочитай прозу Юрія Тріфонова - це московський письменник». Син прочитав, але не задовольнив цікавості: жодної людини, яку заарештовують, не згадано у цій прозі, жодного допиту, нічого не зрозуміло про психологію карателів, про психологію дисидентів. Нічого цього немає у Тріфонова. Не на докір письменнику. Син не вгамовувався: «Ну як? От німці, італійці, іспанці - всі, хто пройшов через цей історичний період, вони просто цю тему облизали, обсмоктали, і взагалі - десятки книг написали. Згадай-но хоча б цей шедевр Бертолуччі «Конформіст». От тоді в Померанцева, як він зізнався, вперше з'явилася думка про написання книги: «Я зібрав свої вірші 1970-х, щоб показати йому. Доки я їх збирав, зрозумів, що ці вірші потребують приміток, поетичних посилань. У віршах - спогади, тому що ці вірші, як пише автор передмови Юрій Андрухович, - це жанр соціалістичного сюрреалізму. Якщо ви почитаєте книгу, зрозумієте, що там є і комахи, і клопи. Звісно, ліричний герой чогось боїться, щось недоговорює. Хоча є  кілька віршів відвертих. Я не хвалюся. Я кажу, що, якщо вони написані, значить в 70-ті роки я щось бачив, відчував».

Друга примітка

Померанцев також наголосив на тому, що його надихнула драматургія, чи, як він зазначив, «можлива драматургія»: «Я подумав рік тому, що зараз напишу вірші про 70-ті, це будуть вірші-спогади: те, що я не написав у 70-ті або ж чомусь не дозволив собі їх написати тоді. І тут я відчув, якою буде драматургія книги. Я люблю, коли книга вигадана, навіть якоюсь мірою сконструйована, коли є полюси, коли виникає внутрішня напруга у книзі. Я не люблю лінійності в літературі та мистецтві, я люблю об'єм. А як створюється об'єм? Через напругу. От тоді написав понад 30 нових віршів. У книзі старі й нові вірші набрано різними шрифтами, щоб було зрозуміло, що між цими віршами понад 30 років».

Третя примітка

Серед героїв цієї книги є люди, яких уже немає, які померли. «Я не мораліст, і не те, щоб я мав почуття обов'язку, але щось мене муляє, - розповів автор. - Фотографії цих людей є в книзі. Мої вірші в засланні перекладав Іван Світличний. Він помер. Його переклади залишилися, листи, писані мені...» У Києві в Померанцева були дружні стосунки з Надією Світличною. Вона якраз повернулася з табору. Саме Померанцев разом з Йосипом Зісельсом приніс їй виклик в Америку. Потім вона наївно казала: «Ігоре, якби не ви з Йосипом, я б не виїхала в Америку». «Померла Льоля Світлична і Надія померла. Багато хто. Василь Стус помер, - зі сумом від далі автор. - Я не мораліст, але якісь почуття у мене є. І мені хотілося... я не знаю... Мене тривожить, що я розбудив ці духи, ці привиди... Я не знаю, чи хотіли вони цього. Але я це зробив. Ця книга не тільки про життя 70-х, вона і про смерть цих людей, про яких я згадав. Мені було тривожно, я навіть переписувався з пані Діаною, поки книгу верстали. Мій празький дім перетворився для мене на якийсь такий маленький англійський замок, по якому ніби блукали привиди. Книга вийшла, а значить, вони не перечили. А вони дуже сильні особистості, якби хотіли - втрутилися б».

На презентації книги панувала приємна атмосфера, учасникам цього дійства хотілося почути відповіді на запитання. ZAXID.NET подає витяги із розмов.

- Чи є відмінність між поколіннями шістдесятників-сімдесятників в Росії та Україні?

- Є радикальна відмінність. Про це можна судити по репресіях і дискримінації. В Україні передусім жертвами були діячі культури. Чому? Тому що культура артикулює націю. Зрозуміло, якщо ти раз-по-раз зрізаєш цей шар, який артикулює націю, то нація  залишається глухонімою, чи німою, якщо не глухою. У Росії в 1960-70 роки серед жертв репресій майже не було діячів культури. Це були зазвичай люди дуже сильного політичного темпераменту, високих моральних критеріїв, героїзму. Я можу назвати імена, але думаю, що це дуже різна історія. Щодо сьогоднішнього дня і його сприйняття, то мова йде про інстинктивний свідомий і підсвідомий процес  замовчування людей, які прожили героїчне життя. Дуже соромно, що 99% їхніх сучасників прожили зовсім інше життя, це було життя, в кращому випадку, свідків того, що відбувається, трохи гірше - конформістів, додайте мільйони членів комуністичної партії, додайте мільйони інформаторів. Вони вважали нас божевільними, дурнями, вони вважали, що ми - кретини, які лізуть на стіну. Виявилося, що це був індивідуальний моральний вчинок. І стіна взагалі завалилася 1991 року, вона була трухлявою.  І виявилося, що ці люди були не ідіотами, що вони щось відчували.

Українці зараз мають свою героїку, геральдику, свою легенду, міф. Кого Україна вибирає в герої? Людей трагічної епохи ІІ Світової війни, людей, які потрапили між свастику і молот. І от ці жертви, до яких треба ставитись, як до жертв, тепер піднесені на п'єдестал героїв. А героями були «шістдесятники». Так я бачу історію сучасності України. Це були герої з трагічними долями, але ті, які зробили свій моральний вибір і не заплямували себе нічим. Просто нічим. Вони не були учасниками фашистського інтернаціоналу в 30-ті роки, як соратники Донцова.

Це нестерпно, коли виявляється, що ти був боягузом і тобі нічого сказати своїм дітям. Я думаю, що це все особисто переживається. І  звідси шизофренія молодого покоління в Росії - батьки їм нічого не сказали.

Ми легше говоримо про Голодомор, про все, що пов'язано з ГУЛАГом, про ІІ Світову війну. Але чорна діра з'являється, коли мова йде про 70-ті. З однієї простої причини -  майже всі живі. Це дуже важка розмова.

У книзі є «Хроніки поточних подій» про мій від'їзд, перераховані особи, які були на допитах, і я подав людину, яка дала проти мене свідчення. Коли я думав, писати про це чи ні, у мене була моральна проблема. Але ж він дав проти мене свідчення. Зараз ця людина керує камерним оркестром в Києві. Я думаю, що йому буде неприємна згадка про себе.

- Ви гадаєте, про це треба говорити?

- Про це кричати треба. Є таке абстрактне поняття «розкаяння». А як, власне, має відбуватися це «розкаяння»? По-перше, ця система державної пропаганди має бути демократичною, по-друге, батьки мають говорити з дітьми про той час. От  де починається розкаяння. Інакше виникає соціальна шизофренія, як в Росії. Там, як на мене, кричуща психологічна ситуація: молоді люди взагалі нічого не знають, вони нічого не зрозуміли, а їх батьки вибирають своїх слідчих, немов все було нормально. Це аберації, насилля над історією, збочене розуміння нормальних моральних принципів, етичних основ життя. Це все гнітить. В Україні ніби краща ситуація - хаотична.

Аліна Небельмес, Любко Петренко, ZAXID.NET

Фото - www.zaxid.net