Нічого не можна сказати настільки правильно, щоб сказане не можна було спотворити дурним тлумаченням.

Життя, як сукупність цілей, має право піти всупереч абстрактному праву.

Ситуація на УП (та й на інших сайтах) переходить уже всі можливі межі. В коментарях до статей постійно звучать образи й хамство, опоненти переходять на особистості - замість того, щоб обговорювати позиції інших дописувачів чи тези опублікованої статті, перекручують і спотворюють ніки один одного, заговорюють теми.

А на додачу до цього намагаються ще й так витлумачити слова іншого, щоб це давало їм право віднести його до якоїсь наперед означеної принизливої категорії («бидло», «свідоміт», «бандюган», «яйцеголовий», «юлезомбі», інше...).

Звичайно, це елементарна зневага до неписаних (а подекуди й писаних) правил поведінки в Інтернеті, по-суті - звичайна неввічливість. А проте здається ніхто давно вже не вірить в те, мовби все це відбувається цілком випадково.

І найперше мова тут йде або про представників певних політичних сил (штатних коментаторів), які таким чином намагаються створити видимість масової підтримки своєї партії, або про тих користувачів Інтернету, які наслідуючи прихильних їм політиків, намагаються таким чином «допомогти» їм.

От тільки невідомо, для кого саме потрібне створення такої видимості підтримки - адже реальна аудиторія Інтернету в Україні все ще не така вже й велика.

До того ж люди тут збираються переважно думаючі - таких просто так не візьмеш, а тому це швидше схоже на гру з самим собою, ніж на справжню війну - одні коментатори створюють видимість підтримки своєї політсили для себе самих і борються з іншими, які так само створюють видимість підтримки, в першу чергу, для самих себе. Ну чи в крайньому разі - для своїх замовників.

Проте, звичайно, не все, що відбувається в Інтернеті, є явним прикладом політтехнологій - іноді навіть діючи аналогічним чином людина може просто повторювати те, що десь почула чи побачила.

Так само не є політтехнологіями й те, що людина робить в силу якихось своїх, хай може навіть і не зовсім чесних, чи не настільки однозначно позитивно спрямованих, уявлень. Дуже часто така позиція людини є виявом іншої проблеми - прагненням відстояти якесь своє, здавалось б, краще, вигідніше чи безпечніше для неї уявлення про майбутнє.

Але навіть це насправді може мати два своїх прямо протилежні прояви. Так, уважний і вдумливий читач напевно вже встиг помітити, що дві вищенаведені цитати, винесені в епіграф статті, в контексті даної розмови, до певної міри суперечать одна одній.

Перша закликає до поваги щодо висловлювань і думок іншої людини, а друга, навпаки, - говорить про те, що життя володіє вищими цілями, заради яких, здається, можна й пожертвувати штучними умовностями - як-от вихованням, законодавством  чи, тим більше, правилами сайту.

Так і в цьому разі - така поведінка, такий тип ведення дискусії теж є відображенням певної системи уявлень:

а) про те, що для того, щоб перемогти в дискусії, комусь треба «закрити рота» - наприклад, образивши чи принизивши його;

б) про те, що той, хто таким чином переміг в диспуті, й справді буде кращим чи розумнішим за опонента;

в) про те, що інші люди після того наслідуватимуть саме такого переможця, а тому всі його наступні слова видаватимуться тепер надзвичайно авторитетними і вагомими;

в) про те, що Інтернет щось вирішує в нашому житті саме таким чином, що від загальної кількості позитивних (чи негативних) повідомлень про когось конкретно залежить й його подальше сприйняття - так, ніби людина сприйматиме цю інформацію єдиним статистично узагальненим чином, без будь-якого наступного її аналізу чи власної емоційної оцінки;

г) про те, що заради перемоги «свого» кандидата, чи своєї системи цінностей допустимо все, а тому така схема поведінки в Інтернет-дискусії (і не тільки ) є єдиноправильною, а тому й істинною.

Все це може й не позбавлено певного сенсу - в усякому разі тоді, коли мова йде про відстоювання своєї позиції якимсь окремим громадянином. Тим більше, що важко вимагати від кожного повного аналізу власної поведінки і певні недоречності в ній завжди є до певної міри зрозумілими.

Але спрацьовує таке лише тоді, коли одні громадяни залежні від інших - наприклад, в якійсь обмеженій формальній групі: шкільному класі, робочому колективі, тюремному ув'язненні.

Тоді ж, коли мова йде саме про політтехнології, і особливо - в Інтернеті, де всі вільні і незалежні, це, як мінімум, нерозуміння суті проблеми.

Так, людське мислення й справді побудоване на асоціативній основі - повторюваності певних подій і їхній емоційній насиченості. І саме на такому принципі, напевно, і збудоване бажання заполонити весь Інтернет лише позитивним відгуками про «свого», і негативними - про «чужого».

Проте не все так просто - людина не судить про щось на основі одних тільки однотипних відгуків, здобутих з одного-єдиного джерела інформації. Я вже навіть не кажу про те, що далеко не завжди ми звертаємося до чужого досвіду, що частіше схильні довіряти власному.

І тоді, коли ми потребуємо інформації чи поради, ми шукаємо її, вибираючи потрібне саме собі.

Інтернет читає обмежена кількість людей. І в більшості своїй - достатньо добре підготовлених інтелектуально: тобто тих, хто здатний аналізувати і оцінювати інформацію.

Навіть сприймаючи інформацію з Інтернету, людина порівнює її з інформацією, отриманою з інших джерел, в тому числі - і зі свого власного досвіду.

Інтернет виконує функцію не стільки ЗМІ, як експертного центру - тут люди мають можливість відкривати сторінку, яку самі бажають, і те джерело інформації, яке самі хочуть.

А оскільки за твердженням соціальних психологів складну інформацію люди найкраще сприймають саме в друкованому вигляді, то, відповідно, і інтелектуальна цінність її має бути вищою, ніж скажімо, цінність телевізійної реклами чи рекламних плакатів, які сприймаються саме як цілісний візуальний образ.

Непідготовлена чи незацікавлена аудиторія й справді сприймає інформацію комплексно й асоціативно, не настільки глибоко аналізуючи її з перших же хвилин. Можливо саме на неї і розраховані дані технології. Але навіть це - палиця з двома кінцями, бо саме тому применшення цінності джерела інформації зменшує і цінність тих повідомлень, які в ньому розміщуються.

І якщо коментатори, ну скажімо БЮТу, пишуть в коментарях до статей на УП про те, що цей Інтернет-ресурс ніякої цінності не становить, але разом з тим самі звідси цілодобово не вилазять - то це дивно, якщо не сказати - просто по-дурному.

Так само й хамство деяких коментаторів цілком логічно поєднується з іменем того, за кого саме вони агітують. А тому ще невідомо, чи приносить така «допомога» більше користі комусь (ну, наприклад, Юлії Володимирівні, Тягнибоку, Януковичу, чи ще там комусь), а чи навпаки - шкоди.

Тобто тим, хто своїми повідомленнями хоче підтримати якусь певну політичну силу, напевно, треба було би діяти навпаки до того, як вони чинять:

- наголошувати на значимості того сайту, на якому вони самі пишуть, а не навпаки;

- ставитися з повагою до опонентів, а не навпаки;

- аналізувати і пояснювати інформацію, а не навпаки;

- давати можливість опоненту самому робити остаточну оцінку почутого, а не навпаки;

- давати можливість опоненту відчути себе більш знаючим і думаючим після спілкування з ними, а не навпаки.

От тільки це вимагає й відповідного рівня професіоналізму. І тому вже просто образливо навіть не стільки через те, що нами намагаються маніпулювати, як через те, що роблять це настільки невдало і непрофесійно.

Власне кажучи, як виборець, я особисто теж відчуваю від цього певну образу - що мене вважають аж настільки погано інтелектуально розвинутим і підготовленим, щоб я піддавався аж на настільки дешеві і неякісні методи маніпуляції.

Тим більше що в свій час політика нашого теперішнього прем'єра, як найбільш вірогідного кандидата на посаду майбутнього президента, була спрямована якраз на збільшення активності людей, а не на маніпулювання їхньою думкою.

Принаймні саме так було в Інтернеті - працював форум на персональному сайті самої Тимошенко, проводилися Інтернет-конференції, в 2006-му запрацювала перша «Ідеальна країна» і БЮТ зайнявся пошуком нових і цікавих людей, ну чи хоча б - привселюдно задекларував тоді такі наміри («без тебе нічого не буде..!»).

Завжди в історії нашої цивілізації за всі тисячоліття її існування було саме так - той, хто прагнув влади, закликав народ до революційної боротьби, а той, хто вже володів нею - до смиренності і покори.

Але навіть за таких умов хотілося би бачити, принаймні професійну команду, яка йде до влади, а не ватагу гопників, які витворяють те, про недопустимість чого знає кожен модератор.

Хотілося елементарної ввічливості і поваги: якщо вже неможливо достукатися до керівництва ідеологічної служби якоїсь конкретної партії хоча б заради того, щоб закликати її людей до порядку, то може варто спробувати переконати їх вести себе по-іншому хоча б заради їхніх власних інтересів.

Чекаємо і на елементарну повагу до власного народу - в тому, щоб наші політики не вважали його аж настільки тупим, нездатним відрізняти істину від брехні. І хотілося би бачити цю повагу, до речі, не тільки тоді, коли він перед виборами раптом стає їм таким потрібним;

Мріємо побачити системну державотворчу діяльність, а не боротьбу за те, «хто скільки відкусить» від електорального пирога - а там будь що буде!

А ми всі натомість отримаємо хоча б ту можливість висловлювати свою думку, яка колись так багато важила для Юлії Тимошенко, і яка раптом стала їй настільки непотрібною зразу ж після того, як вона прийшла до влади, не кажучи вже й про інших політиків.

Ну і наостанок хотілося би сказати ще кілька слів про останній пункт цього переліку - системну державотворчу діяльність.

Будь-яка система повинна володіти обов'язковими ознаками: стратегічними цілями; програмою власної діяльності для їх досягнення; методами їх досягнення (ресурсами, в даному разі це люди, об'єднані цими цілями - члени партії та найняті нею спеціалісти); володіти зворотними зв'язками для:

- коригування власної діяльності (своєчасного внесення змін в програму діяльності);

- перевірки успішності досягнення цілей і наступного прийняття рішення про: продовження діяльності чи її припинення, можливу відмову від цілей як недосяжних, пошуку нових цілей (володіти налагодженим і зрозумілим механізм прийняття рішень);

- заміни ресурсів (тут - заміни кадрів, здійснення кадрової політики).

З цієї точки зору, жоден з існуючих кандидатів у президенти, на жаль, навіть й близько не відповідає тому, що потрібне для України. Але хотілося б побачити принаймні хоч щось з цього списку - хоч якісь задекларовані державотворчі цілі, хоч якусь національну стратегію їх досягнення.

І це ще не кажучи про зворотні зв'язки, одним з яких є право народу на висловлення власної думки та власної оцінки ситуації.

Попри всі теперішні недоліки Ющенка, в 2004-му ми знали чого хотіли самі, знали всю його команду і знали те, які цілі він тоді декларував - але й це не врятувало нас від усіх наступних помилок і розчарувань, які принесли нам п'ять років його правління.

Не хотілося би тепер, після виборів нового президента України, повернутися в ще гірші стартові умови, ніж це було тоді, в лютому 2005-го...

Ігор Лубківський, екс-модераторперсонального сайту Тимошенко2006-2008-го років, для «Української правди»

Фото - www.3dnews.ru