Він щедро роздавав автографи, обнімався й фотографувався зі всіма охочими та брудно лаяв російське телебачення, по якому надивився про київські події небилиць. В обмін на мій помаранчевий галстук, який Олексій Горбунов пообіцяв забрати з собою в Москву, актор погодився відповісти на кілька запитань.

- Що вас змусило приїхати в Київ і прийти на Хрещатик у ці революційні дні?

- Моя сім’я – дружина і донька - живуть тут, хоча я ось уже сім років як працюю в Москві. Три дні я дивився їхні жахливі новини й не розумів, що тут відбувається. Подзвонив дружині в Київ і кажу: „Забирай дитину і їдь сюди”. А вона мені: „Не треба”. „Як не треба, якщо у вас таке робиться?”, - а вона „ні” і все. От я й приїхав в Київ, щоб побачити все на власні очі.

Я народився у Києві, виріс і 35 років прожив тут, але я ніколи не міг подумати, що наш народ зможе так повстати. Не вірив, клянусь. Тепер я хочу вихопити, увібрати в себе все, що я відчуваю зараз до кінця. А до Москви поїду тоді, коли поїду.

- То ви будете забирати родину до Москви?

- Звісно, ні. Як я їх можу забрати? Я хочу, щоб моя дитина бачила те, що відбувається зараз. Донька, якій три з половиною роки, вже зараз дивиться телевізор і каже: „Так Януковича ж не вибрали, тату!” Якщо дитина таке говорить, то думаю, дорослі давно мали зробити для себе висновки.

- Ви не збираєтеся виступити на центральній сцені, щоб вас побачили мільйони людей?

- Ні. Мені значно приємніше говорити з тими, хто живе в цьому наметовому містечку. Будь-яка сцена – це не те. Саме від тих людей, що тут, від вас, щирих і відкритих, іде позитивний заряд і натхнення.

- Як на українські події реагує богемна Москва?

- Всі мої друзі, які живуть в Москві, - нормальні люди, тому мене тривожить, що вони не знають, що відбувається. Якби москвичі побачили, скільки тут реально людей, повірте, вони б також приїхали сюди. Росіяни хоч і безшабашні, але для них свобода є так само є дорогою, як і для нас.

Тому я можу зрозуміти, чому прибалтійські країни, де живуть раціональні люди, які рахують кожну цифри, можуть підтримувати один одного ліктем, а ми – Україна, Росія і Білорусь - тільки пред’являємо один одному претензії.

- Останнім часом дуже багато російських політиків приїжджають підтримати Віктора Януковича. Зокрема, у неділю мер Москви Юрій Лужков виступав у Сіверодонецьку на зібранні „сепаратистів”. Чому, на ваш погляд, в Україну зачастили російські політики?

- Мені складно говорити про Юрія Лужкова. Москва – це те місто, де працює дуже багато людей з України. Їх там дуже шанують. Там визнають, що найкращі оператори – з України, найкращі художники – з України. Коли мені тут було погано, бо ніхто не брав на роботу, саме Москва сказала: „Ти вмієш – давай!”

Тому я не можу говорити про це місто однозначно. Знаю, як тут неоднозначно сприймають Москву, але також знаю, скільки там живе людей, які просто зараз стали б у намети і стояли б до кінця разом із киянами.

Якщо Лужков приїхав у Сeверодонецьк, то мені шкода, що він побував тільки там. Після Сeверодонецька йому потрібно було приїхати сюди. Політикам не вистачає отаких виходів на вулицю, в народ. Вони не розуміють, що не можна вирішувати питання життя в машині чи в кабінеті – „за склом”.

- Над чим ви зараз працюєте ?

- Ми закінчуємо кілька фільмів. Скоро вийде „Статский советник” – екранізація роману Бориса Акуніна. Його російська прем’єра запланована орієнтовно на квітень 2005-го. Також буде фільм про війну „Курсанти” і серіал так званої „шпигунської” серії „Красная Капелла”, де я граю обер-штурмана СС Карла Гірінга, чим дуже пишаюся. Гірінг – німецький офіцер, такий собі самотній вовчара. Цей фільм варто подивитися.

- Ви не думаєте, що скоро у вас можуть бути шанси мати високооплачувану роботу в Києві?

- Я не думаю про високооплачувану роботу.

- Тоді просто цікавий, хороший проект..

- Слова „хороший проект” ніколи не передадуть те, що відбувається між людьми. Взагалі „проект” у мене асоціюється із такими безпринципними особами як Тая Повалій чи Наталка Могилевська. Адже наші люди вийшли на вулицю не тому, що вони не вірять політикам, а тому, що вони не вірять тим фальшивим цінностям, які їм нав’язували 10 років. Зокрема, й у вигляді „продажних” співаків.

- Якими для вас є нефальшиві цінності?

- Дуже прості: любов, смерть, життя, дружба, діти. Можливо, у мене в ночі буде такий стан, коли в петлю схочеться лізти, але я подзвоню другу і він скаже: „Зачекай, я зараз приїду”. От і все. Я говорю емоційно, але це те, що я відчуваю тут. І я гордий з того, що бачу.