Журналіст Віталій Портников є одним із яскравих представників української журналістики, як проте і російської, де він друкується ще з кінця 80-х років. Його лаконічний, саркастичний, а часом і провокаційний стиль у поєднанні з глибокою аналітикою затребуваний мислячим читачем. Наприклад: «Споживати нафтодолари, будувати вілли в Іспанії та особняки на Рубльовці - це один талант, а відповідально керувати величезною країною - абсолютно інший. Поки росіяни не зрозуміють, що їхньою країною керують непрофесійні люди, які нерідко взагалі не розуміють, в яких кабінетах вони опинилися, країна буде заручником у терору, вбивства, убогості, корупції та брехні». Ця цитата зі статті «Без прав на захист» на сайті «Грани.ру» практично демонструє всю суть сучасної Росії.

Проте не менш яскравим є й наступний приклад, що характеризує вже українські реалії. Цитата зі статті «Політичний жарт» на сайті «Главред.інфо»: «Сьогодні українці працюють у Португалії, а колишній португальський прем'єр очолює Єврокомісію. Ще три десятиліття тому це було політичним жартом. Однак португальські політики - як потім польські - усвідомили, що варто працювати на власну країну, а не змушувати її працювати на себе. І суспільство їх у цьому підтримало, відмовило в голосах лівим і правим популістам. Це і є суттю прикладу Єжи Бузека (голова Європарламенту, поляк. - Авт.). Якщо хочемо, щоб колись українець очолив Європарламент або Єврокомісію, ми повинні побудувати країну реформ, а не обіцянок, державу майбутнього, а не минулого, суспільство європейців, а не «совків».

Про особливості українських та російських ЗМІ, свободи слова в наших країнах, української державності, президентських виборів 2010 року і багато іншого в інтерв'ю «Дню» - журналіст Віталій Портников.

- Віталію, ви маєте великий досвід роботи в сфері журналістики як у Росії, так і в Україні. Як би ви охарактеризували сучасні український та російський інформаційні простори?

- Насправді, це не просте завдання, бо інформаційний простір України та Росії нероздільний. Якщо казати про електронні засоби масової інформації, то потрібно визнати, що оригінального продукту на українських телеканалах не так уже й багато. Ми подаємо глядачу або велику кількість російських передач, або російських форматів, а російські телеканали у свою чергу використовують міжнародні формати. У цьому значенні за останнє десятиріччя світ дуже глобалізувався тому, на мою думку, індивідуального телебачення взагалі не існує, а є лише певний рівень виконання творчого замовлення того або іншого формату, для здійснення якого необхідне достатнє вміння точно відповідати телевізійному канону.

Якщо казати про творчу складову журналістики, то в Росії з цим краще, ніж в Україні. Хоча в цьому немає нічого дивного, бо традиції великого телебачення в Росії мають тривалішу історію, ніж в Україні. Якщо ж говорити про політичну складову інформаційного простору, то тут абсолютно інша історія, що не пов'язана з телебаченням, вона пов'язана з суспільним кліматом. У цьому випадку журналістика - це лише дзеркало цього суспільного клімату. Я не сумніваюся, що якби російські ЗМІ мали можливість так само працювати як і українські, вони також могли б зробити все те, що ми бачимо сьогодні в Україні. Зрештою, нинішні ток-шоу на українському телевізійному екрані прийшли до нас із Росії, й з'явилися вони там в епоху Володимира Путіна, а не колись раніше.

- Хіба не в 90-ті, за часів Бориса Єльцина?

- А це були інші шоу та інша історія. У 90-ті, за часів Єльцина, головним зосередженням російського або навіть ширше - радянського глядача був «Прес-клуб» Кіри Прошутінської. Це була абсолютно інша програма, ніж сьогоднішні свободи слова в Україні, бо її не можна було віднести до категорії шоу. Там відбувалася досить нервова, серйозна розмова про розвиток країни, про її перспективи та можливості. Якби таку програму побачив сучасний глядач, йому було б трохи нуднувато. А формат, який ми бачимо сьогодні на українському телевізійному екрані, - це саме той формат, який міг би виникнути в період президентства Володимира Путіна, коли справжня політика стала долею обраних, а населенню запропонували лише певну глянсову обгортку. Просто в Росії від цієї обгортки відмовилися, оскільки еліта пересвідчилася, що отримала повний контроль над суспільством і ця глянсова обгортка виявилася непотрібною і навіть у деяких випадках шкідливою, а в українському варіанті не відмовилися, але можуть, якщо дійде подібної згоди еліта.

- В інтерв'ю газеті «День» Ігор Малашенко зауважив, що в його розумінні незалежні ЗМІ - це незалежні від держави, тобто недержавні ЗМІ. Яке ваше розуміння незалежних мас-медіа і, виходячи з цього, яку кількість таких ЗМІ ви спостерігаєте в Україні та Росії?

- У моєму розумінні, незалежні ЗМІ - це приватні ЗМІ, які є самостійним бізнесом їхніх власників, бізнесом, що окупається, тобто коли людина створює ту або іншу форму медіа-власності з єдиною метою - отримання прибутку. Зрозуміло, що при цьому вона може прагнути, щоб його медіа-холдинг був впливовим, але немає впливовості без прибутку. Звичайно, можна знову говорити про якісь західні форми, коли певна щоденна газета, що не приносить прибутку, проте досить серйозна, перебуває в холдингу інших прибутковіших, але менш впливових друкарських видань. Та коли приватні ЗМІ є додатком до металургійного заводу, лобістських можливостей тощо, на прикладі російського медіа-бізнесу 90-х років або сучасного українського медіа-бізнесу, такі ЗМІ настільки ж незалежні, як і державні.

Це показав досвід Росії 90-х років. Коли мої російські колеги починали працювати на тих або інших медіа-олігархів і були впевнені, що це забезпечить їхню незалежність, я запитував у них: що буде, коли олігархи домовляться, або ще гірше - якщо держава захоче відібрати бізнес у цих олігархів? Що, власне, і сталося. А сталося, бо в країні не було відповідного середовища: ні середнього класу, ні розуміння святості власності, ні інших індикацій, які дозволили б захистити свободу слова. Самі ж ЗМІ такої сфери не могли створити, оскільки вони були задоволені своїм існуючим положенням. У Росії мало хто вірив, що це може статися, проте це сталося, тому сьогодні в Росії зовсім інше середовище, інші журналісти, інше уявлення про професію. Те ж саме в будь-який момент може статися і в українському середовищі, оскільки я не бачу в Україні жодних гарантій свободи слова.

Один із головних міфів президентства Віктора Ющенка, який він сам скрізь повторює, це те, що за час його п'ятирічної каденції були створені умови для свободи слова. Це неправда. Були створені умови для олігархічної конкуренції ЗМІ, а це зовсім не вільні засоби масової інформації. Вільне середовище - це коли ЗМІ впливають на суспільні настрої, коли саме суспільство з допомогою ЗМІ впливає на владу і, нарешті, коли ЗМІ стає бізнесом для своїх власників. Тому відмінність президентства Віктора Ющенка від Леоніда Кучми в тому, що фактично за сприяння нинішнього Президента та його найближчого оточення були створені всі умови для імітації вільних ЗМІ, а не їхнього реального існування.

- Але при конкуренції олігархічних груп, про які ви кажете, суспільство все-таки отримує більше інформації.

- Це ще одна ілюзія. До суспільства доходить лише та інформація, яку вигідно розповсюджувати тим або іншим олігархічним групам у своїх інтересах. При цьому суспільство точно знає з якою інформацією воно має справу і поводиться як вболівальник футбольної команди. Воно довіряє інформації лише своєї футбольної команди і абсолютно не довіряє інформації протилежної команди. Тому зовсім не важливо, що ви скажете суспільству: правду чи брехню.

Сучасні українські засоби масової інформації - це російські ЗМІ 90-х, і навпаки, сучасні російські засоби масової інформації - це українські ЗМІ 90-х. Хоча насправді сьогодні в Росії є приватні ЗМІ і немало, але інтереси їхніх власників на сьогодні співпадають з інтересами держави, номенклатури.

- Але багатьох, у кого інтереси не співпали з державою, прикрили.

- А це той неминучий процес, коли бізнесмени домовляються з чиновниками або не домовляються, останні виявилися витісненими з інформаційного ринку Росії.

- Ви кажете, що свобода слова в Україні - це ілюзія, проте коли після подій Майдану 2004 року багато хто заговорив про свободу слова, захистити свій інформаційний ринок в умовах глобалізації Україна не змогла. Як наслідок періодичні інформаційні атаки, наприклад, російські, наносять колосальний збиток національним інтересам України. Як ви гадаєте, в чому причина проблем українських мас-медіа і яке їхнє майбутнє?

- Я вважаю, що вся термінологія військового характеру: «захист інформаційного ринку», «шкода національним інтересам», «інформаційна війна» - це все з арсеналу далекого минулого.

- Хай там як це називається, ми не можемо гідно протистояти інформаційним атакам з боку Росії.

- Ми взагалі не повинні протистояти атакам. Завдання української журналістики - розповідати своїм читачам та глядачам правду про те, що відбувається в країні та світі. Коли ми навчимося якісно це робити, тоді станемо конкурентоспроможними.

- Тобто ми неконкурентоспроможні?

- Сьогодні в нас цього немає, тому ми собі вигадуємо якісь «інформаційні атаки» і створюємо міфи про якихось ворогів, що роблять замах на наші національні інтереси та державність. Подібні міфи лише сприяють існуванню в країні авантюристично налаштованих політиків, які під прикриттям національного прапора займаються систематичним розкраденням держави. Завжди, коли можновладці висловлюються військовими термінами, вони ллють воду на млин антиукраїнської політики.

Не російські засоби масової інформації посилали Віктора Ющенка після обрання його Президентом до Донецька і вкладали йому в вуста образливі фрази, які він дозволяв собі стосовно місцевої еліти, а значить, і її виборців. Не російські ЗМІ примусили Віктора Януковича перед президентськими виборами 2004 року проголошувати внутрішньо- і зовнішньополітичні орієнтири, які були образливими для великої частини населення країни. Трансляції цих виступів українськими ЗМІ лише посилили розкол і нерозуміння серед нашого суспільства. Про які «інформаційні атаки» можна казати, якщо «інформаційні атаки» на єдність країни вчиняє її політична еліта, що повинна зміцнювати єдність громадянського суспільства.

Зрештою, не російські засоби масової інформації віддали свої голоси за Віктора Ющенка або Віктора Януковича. Ці голоси віддали їм самі українські виборці - ось хто відповідальний за те, що відбувається в країні. Не російські журналісти вірили тим обіцянкам, які давали Ющенко та Янукович, тому кожний український журналіст несе персональну відповідальність за те, що відбувалося в Україні і те, що відбуватиметься в майбутньому.

- Не є секретом, що громадську думку в Росії формують контрольовані владою ЗМІ. Як показав час, за допомогою впливів на розуми своїх громадян російські мас-медіа можуть легко зробити ворогами номер один учорашні братські народи Естонії, Грузії, України. На вашу думку, чи здатне російське суспільство в найближчому майбутньому сформувати запит на вільні засоби масової інформації?

- Знову-таки, питання в тому, наскільки російське суспільство було готове прийняти зміни, адже якщо стверджувати, що в Росії не можна відрізнити пропаганду від дійсності, це буде великим перебільшенням. Але правду в Росії все-таки можна прочитати на величезній кількості інтернет-порталів, у друкарських ЗМІ. «Коммерсант», «Время новостей», «Новая газета» є в кожному кіоску. І тут можна побачити абсолютно адекватну картину світу, де Володимир Путін - не святий і навіть не великомученик, де в діяльності влади показується і серйозна негативна складова.

Питання в іншому - скільки людей хоче це бачити й чути. Адже в Росії насправді відбувся обмін прав на гроші. Це в історії держави вже не вперше сталося. Безліч людей просто не хочуть знати, як живе їхня країна, бо вони задоволені своїм матеріальним становищем. Можливо, зараз у зв'язку з кризою ситуація змінюватиметься, проте на момент високих нафтових цін це був чіткий портрет російського суспільства. Це, швидше за все, не зомбування, а самозомбування. Сьогодні росіянину можна скільки завгодно пояснювати, що відбувається в його країні, але він відповідатиме штампами, які цілком маскують його небажання в цьому розбиратися, бо він і так себе цілком комфортно почуває.

У цьому значенні росіяни нічим не відрізняються від українців: і ті, й інші не бажають відповідати за те, що відбувається в їхній власній країні. Росіяни поклали цю відповідальність на Володимира Путіна, а українці - на Віктора Ющенка. Адже більшість прихильників нинішнього Президента України були впевнені, що вони отримають економічні преференції, а натомість почули історико-культурну проповідь. Звичайно, це необхідна складова державного будівництва, але пострадянському суспільству - від пенсіонера до олігарха - потрібні гроші.

- Я б не сказав, що в росіян було настільки хороше матеріальне становище, що вони цим задовольнилися. Тут, швидше за все, питання в іншому - яку матеріальну й культурну планку ставить перед собою російське суспільство?

- У російському суспільстві, як у 90-ті роки, так і зараз, основна частина політично заангажованого населення живе в розвинених містах, де матеріальне становище набагато краще, ніж у провінційних містечках, селищах та селах. Так, можливо, частина суспільства не була задоволена, але, принаймні, вона відчувала поліпшення за рахунок притоку нафтових грошей. І не важливо, що не розвивалася економіка, не робилися відповідні інвестиції, люди були задоволені: вони просто отримували гроші за незрозумілу роботу, при цьому могли взяти кредит на машину, квартиру, холодильник... Інша ж частина населення попри скрутне соціальне становище, як і раніше, задовольнялася телевізором, щоправда, раніше їм про їхнє становище розповідали, а тепер ні. Раніше казали, що країна стоїть на колінах, а тепер вона вже підіймається з колін і нікого не боїться: ніяких там американців, і не сьогодні, так завтра в їхньому житті також почнуться глобальні зміни.

- Нещодавно у Москві проходило засідання міжнародного дискусійного клубу «Валдай», на якому прем'єр-міністр Володимир Путін сказав, що не виключає можливості повернення на посаду президента країни 2012 року. Наскільки міжнародне співтовариство бачить і оцінює те, що відбувається у Росії?

- Я гадаю, що мало бачить, і тим більше, оцінює. Справжня російська політика відбувається далеко від голів політологів. І навіть коли Володимир Путін говорить цим людям правду, вони не хочуть її бачити та чути. Наприклад, Путін сказав, що вони з Медведєвим домовляться про те, хто з них балотуватиметься на виборах 2012 року, - це всі почули. Але крім цього він також сказав, що ні в нього, ні у Медведєва немає жодних політичних амбіцій. А ось це все сприйняли як кокетство, але насправді Путін сказав правду. Ми були свідками того, як розвивався процес спадкоємства влади 2008 року. Абсолютно зрозуміло, що Володимиру Путіну не обов'язково було робити своїм наступником Дмитра Медведєва. Так як тоді питання вирішувалося не Путіним, а певною групою людей, пов'язаних із владою, та тих, хто контролює цю владу, так і наступні вибори президента Росії будуть пов'язані не з рішенням Путіна або Медведєва, а з рішенням цих осіб. Із погляду формальної політичної логіки, правильніше було б, щоб цією людиною став Путін, оскільки він має на це повне право, а найголовніше - підтримку. Але оскільки люди, які вибирають кандидатуру президента Росії, керуються не політичними, а ресурсними мотивами, то наступним президентом може стати хто завгодно. І це ні у Путіна, ні у Медведєва жодних емоцій не викличе, тому що вони всього лише чиновники, покликані сприяти збереженню та примноженню капіталів, і треба зазначити, вони чудово з можуть із цим впоратись.

- Тобто конкуренція між Путіним і Медведєвим, про яку говорять, це міф?

- Конкуренція між Путіним і Медведєвим - це лише спроба довести людям, які визначають майбутнього російського президента, що їм краще поставити на ту чи іншу фігуру.

- Якщо говорити про рівень обізнаності Росії та України один про одного, то в Україні про Росію знають набагато більше, ніж у Росії про Україну. У нашій країні цікавляться практично всіма суспільно-політичними процесами, що відбуваються у Росії, мало того, українська громадськість у багатьох із них розбирається, чого не скажеш про Росію. Як ви гадаєте, з чим пов'язаний знижений інтерес до українських подій у росіян, і яку роль у цьому відіграють російські ЗМІ?

- Я так не думаю, тому що і український, і російський читач і глядач знає саме стільки, скільки він хоче знати. Які існують джерела інформації? Це ті ж самі російські канали, які дають абсолютно спотворену картинку того, що відбувається в Україні, і точкові репортажі українських журналістів, які також насилу розбираються в тому, що відбувається у Росії. Ось вам яскравий приклад. Я нещодавно летів із Москви з молодою київською парою, яка розповідала мені про те, як Росія піднімається з колін і як у них там все чудово. Тобто люди, які живуть у Києві, дивляться або російські телеканали, або послуговуються інформацією своїх московських родичів, і більше їх нічого не цікавить.

Але є й інша складова, коли Росію представляють як головного ворога, який уже завтра нападе на Україну. Тобто неадекватне уявлення один про одного має місце і в Україні, і в Росії. Тут немає жодної різниці: російське та українське суспільства не дуже відрізняються одне від одного за мірою реального, а не примарного впливу на владу. Ще одна важлива складова, яка об'єднує наші народи - це ступінь відповідальності за те, що відбувається у своїй країні, але в цьому сенсі людина і не потребує об'єктивної інформації, тому що вона потребує лише тієї інформації, яка відповідає її стереотипам.

- Тоді як можна пояснити результат соціологічного опитування, який свідчить про 56% негативного ставлення росіян до України і 93% позитивного ставлення українців до Росії?

- Це можна пояснити тим, що російські ЗМІ подають інформацію про Україну негативніше, ніж це роблять українські мас-медіа. Крім того, у окремих регіонах України авторитет російських ЗМІ дуже високий, а у Росії українських ЗМІ взагалі немає, тому російський глядач повністю покладається на свої канали та пропаганду. З іншого боку, те, що відбувається сьогодні в україно-російських відносинах - це, як мінімум, безвідповідальність правлячих еліт, коли вони через раптові суперечки фінансового характеру намагаються посварити два народи.

- Ви говорите про безвідповідальність українського та російського суспільств. Як ви гадаєте, з чим це пов'язано?

- Це пов'язано з відсутністю політичної культури у суспільстві. Люди не вірять у те, що вони можуть впливати на ситуацію у країні, вони гадають, що для цього є влада, еліта, якийсь вождь, який обов'язково повинен підготувати та здійснити ті чи інші зміни. На їхнє переконання, суспільство - це щось на кшталт маленької дитини, яка зобов'язана ці зміни просто прийняти, незалежно від того - позитивні вони або негативні, тому що такою є воля еліт. Для мене абсолютно очевидно, що нормальна політична культура пов'язана з самоорганізацією, готовністю людей боротися та захищати свої права, створювати незалежні профспілки, мати політичні погляди, чинити тиск на владу з допомогою ЗМІ. Зрештою, це повинні відчувати люди, які працюють у мас-медіа. Адже місія журналіста - це місія посередництва між владою та суспільством, а не просто заробляння грошей. На жаль, нічого цього немає: ні в російських, ні в українських ЗМІ.

- Президентська кампанія, що практично вже стартувала в Україні, обіцяє бути дуже «гарячою». Але температура може бути набагато вищою, якщо пригадати досвід президентських виборів 2004 року, коли Росія відкрито виступила на боці одного з кандидатів. Як ви вважаєте, наскільки сильним буде нинішній вплив російської влади та ЗМІ на переваги українських громадян у виборі президента України?

- На мій погляд, повторення історії 2004 року 2010-го не буде. Росія тоді підтримала одного кандидата на посаду президента, але це була підтримка не особистості, а моделі. Для російського політичного керівництва було абсолютно очевидно, що на всьому пострадянському просторі необхідно зберігати модель передачі влади спадкоємцю. Жодного бажання множити модель, коли влада може програти вибори і піти в опозицію, у Росії не було. Підтримка Віктора Януковича здійснювалася саме з цієї причини, крім цього російська сторона вимагала від нього забезпечення захисту російських інтересів. Адже як влаштована нинішня російська політична еліта? Із різних причин - совєтськості, малоосвіченості - вони впевнені, що єдиною реальною державою на карті колишнього Радянського Союзу є Росія. Тому кожна людина, з погляду російської політичної еліти, має захищати російські державні інтереси, все інше є лише декораціями.

Але виявилося, що подібний курс неможливий в Україні, тому російська еліта «розчарувалася» у всіх українських кандидатах. Виходячи з цього, я не думаю, що у нинішній президентській кампанії Росія відіграватиме якусь особливу роль. За всі ці роки російська політична еліта пересвідчилася, що кожний із українських політиків намагається захищати спочатку українські, а потім російські інтереси. У цьому сенсі її ніхто не влаштовує: ні Юлія Тимошенко, ні Віктор Янукович, ні будь-хто інший. Тому їм нині доводиться співробітничати з кожним із них, сподіваючись на можливість захисту російських інтересів уже на рівні нового глави Української держави.

- Ви думаєте, що якщо Януковича оберуть президентом, він захищатиме українські інтереси? А як же його останні проросійські заяви?

- Заяви Віктора Януковича направлені на певний електорат, який симпатизує Росії. І завдяки Віктору Ющенку цей електорат став куди більш чітко асоціювати себе з Росією, російською мовою, прагненням протистояти певній українізації. Завдяки переможцям і тим, хто програв на виборах 2004 року, була створена «друга українська політична нація», умовно кажучи, «новоросійська», якої до 2004 року не існувало.

- На цих виборах, нам знову пропонують вибирати «з двох лих». Чи не стане це продовженням і посилюванням політичної кризи у країні?

- Я не бачу жодних проблем ні у виборах 2004 року, ні на майбутніх виборах 2010 року. Я ще 2004 року писав, що Янукович і Ющенко - це дуже схожі політики, їхні політичні біографії мало чим відрізняються одна від одної. Проблема в іншому: українцям ні тоді, ні зараз не пропонують обирати з двох лих менше - їм узагалі не залишається жодного вибору. Саме тому ці кандидати змушені були 2004-го піти на дистанціювання один від одного, а також на створення політичних міфів, на яких вони паразитували. Тому перемога будь-якого міфу означала розкол і відторгнення частини населення. На даний момент ситуація є не такою драматичною як це було раніше, оскільки Янукович продовжує працювати зі своїм електоратом, а колишні «помаранчеві» - зі своїм. Крім того, Янукович вже не буде таким різким як 2004-го, у свою чергу Тимошенко також буде обережнішою, ніж Ющенко. У цьому сенсі президентські вибори, швидше за все, згладжуватимуть існуючий розкол.

- Чи можлива якась конкуренція з боку третього кандидата?

- Якщо не буде значних економічних потрясінь, то ні.

- На ваш погляд, хто стане переможцем?

- Важко сказати - це лотерея.

- Ви дуже песимістично описуєте українські політичні реалії...

- Я не говорю песимістично про українську державність. Розвиток України - це лише питання часу, адже ми кардинально відрізняємося від тієї ж Польщі, Чехії або Угорщини, які також знаходилися у соціалістичному таборі, а тепер вони вже у ЄС і НАТО. Але ми не були у соціалістичному таборі, ми були в самому Радянському Союзі, притому всі 70 років, і це нас відрізняє навіть від країн Балтії, які також мали власну державність до входження до складу СРСР. Усі ці чинники збереглися у пам'яті народів цих країн, тому 1991 року відновлення державності Прибалтики поділяла переважна більшість суспільства.

В українській же пам'яті подібного не було, оскільки період Української Народної Республіки - це дуже давній період, він хаотичний і незрозумілий для багатьох сучасників. Крім того ми повинні розуміти, що українське суспільство у своїй більшості не було суспільством, яке послідовно розраховувало на те, що воно зможе будувати самостійну державу. Українці протягом одного і того ж року двічі голосували на референдумах за протилежні державні спрямування. Тому потрібно розуміти, що суспільство, в якому відсутні чіткі орієнтири, стикається зі складностями у своєму розвитку. Сьогодні ми є учасниками цього складного розвитку.

Довідка «Дня»

Віталій Портников - народився 14 травня 1967 року у Києві. Спочатку закінчив філологію у Дніпропетровському національному університеті (1984-1987 рр.), а потім факультет журналістики Московського університету (1987-1991 рр.). Зі студентських років почав писати в українську газету «Молодь України» та російську «Независимую газету» (1989-1995 рр.).

Потім у різний час статті Портникова можна було побачити на сторінках різних видань: «Русский телеграф», «Ведомости», «Еврейские новости», «Время новостей» (Росія), «День», «Корреспондент», «Деловая неделя», «Дзеркало тижня» (Україна), «Бизнес и Балтия», «Телеграф» (Латвія), «Эстония», «Postimees» (Естонія), «Polityka», «Gazeta Wyborcza» (Польща), «Белорусская газета» (Білорусь), «Вести» (Ізраїль).

2007 року відомий уже журналіст Віталій Портников працює шеф-редактором медіа-холдингу «МедиаДом» і головним редактором української щоденної газети «Газета 24». Пов'язане його ім'я і з телепередачами ряду російських і українських каналів. Сьогодні постійне місце роботи журналіста - це український телеканал ТВі, де він веде програму «Правда Віталія Портникова», і «Радіо «Свобода», з яким він співпрацює ще з 1990 року. Крім цього, його статті регулярно з'являються на різних українських і російських інтернет-ресурсах.

Іван Капсамун, газета «День»

Фото - day.kiev.ua