Ті, хто вчора та сьогодні поставив підпис під відмовою замовчувати чи перекручувати події, з великою долею вірогідності цього не робитимуть. Але їх зусиль буде замало, щоб це відчули ті, заради кого вони наважились - людей, що живуть в нашій країні. Для цього потрібна підтримка колег.

Це питання до всіх людей нашої професії – журналістів, ведучих, редакторів. Зірок та початківців. Київських, львівських, донецьких чи харківських. Багатих та не дуже. Ми всі відповідаємо за те, куди рухається наша професія. І ми всі відчуватиме наслідки цього руху.

В 2002 році тележурналісти програли перший бій з цензурою значною мірою через те, що їх не підтримали інші. Я працював тоді в успішних та незалежних "Українських Новинах" і щиро вважав, що це мене не стосується.

Тепер я розумію, що нинішні загрози для процвітання агентства виникли саме тоді. І замість простого співчуття я мусив пропонувати телевізійниками будь-яку допомогу, від новин в стрічці до пікетування телевежі.

Цензура та тиск – це хвороби, які можна подолати тільки спільно. І які повільно вбиватимуть всіх по черзі, якщо їх не зупинити. Ті ЗМІ, які зараз є вільними, будуть наступними після тих, хто є напіввільним чи позбавленим волі. Бо цензура своїми можливостями зводить з розуми тих, хто її впроваджує.

Газетами та радіо займуться, коли остаточно візьмуть під контроль телебачення. Економічною, культурною та спортивною журналістикою маніпулюватимуть, якщо вдасться експеримент з політичною. Непокірних в душі чекає доля непокірних на діях, коли останніх витіснять в іншу професію.

Що можна зробити? Ми маємо єдину зброю – увагу людей. Якщо більшість з нас звертатимуть її на біду, яка підняли журналістів п’яти телеканалів, ця біда буде переможена. Не виконуйте завдання під тиском. Повідомляйте один одного про свою боротьбу. Розповідайте про її цілі глядачам, читачам, слухачам. Це є вихід, що запропонували чотири десятка з нас.

Їхні дії – не проект, не акція і не PR. В цьому рухові немає лідерів, координаторів, провідних та другорядних. Ті люди, які вчора та сьогодні ставили свої підписи під зобов’язанням працювати професійно, не піклувалися про політиків. Вони не думали про те, що про них скажуть. Вони зробили це заради себе та нашої професії.

Але вони не виграють без приєднання всіх нас.