Микола Кульчинський, редактор рівненської газети "Панорама" несподівано став учасником всеукраїнського політичного скандалу через бійку з народним депутатом від "Нашої України" Василем Червонієм.

– Минув міжнародний день солідарності журналістів, настає чергова річниця зникнення журналіста Гонгадзе. Про що журналістам варто замислитись? Чесно кажучи, для мене це абсолютно неспівставимі речі: Ґонґадзе і той міжнародний день солідарності. Я не тримаю в голові цієї дати – дня солідарності – і ніколи сам не згадаю про неї. А Ґеорґій це зовсім інше.

Не знав його особисто, але... Мені запамяталося його обличчя – воно було якесь світле живе радісне, шебутне. Але Ґеоґія вбили, а його світлу голову відтяли, а тіло не поховали. Насправді це все кошмар якийсь: увесь цей політичний гопак довкола його імені; його нещасна мама про яку всі забули; діти, які тепер десь в Америці – все це неправильно...

Я маю на увазі, що всі ми перед ним завинили найбільше саме тому, що дозволили “затаскати” його імя, звели все до якоїсь компанійщини і нещирих крикливих заходів.

Ось зараз буде чергова річниця. Прозвучать якісь стандартні заяви, почнуть використовувати це для виборів та агітації, потім знову забудуть на рік. І ти себе питаєш, а що в принципі варто було б зробити?… Думаю, що на тлі загального шабашу, який зараз панує в Україні, справжні і ширі речі не можуть бути гучними чи крикливими. Якби хтось з друзів Ґеорґія відкрив спец рахунок для його мами, щоб туди перераховували гроші журналісти, це було б добре. Якби хтось зміг витягти у прямий ефір Мороза і спокійно докладно розпитати його про витоки інформації з кабінету Кучми і чи міг про них знати Ґеорґій, і чи могло саме це стати причиною стеження за ним, думаю від цього була б реальна користь. Також варто задати правильні питання Генпрокурору Васильєву. Поговорити з мамою, переконати її поховати тіло Ґеорґія, і помовчати, і сходити до церкви. Нам всім зараз бракує простої елементарної щирості. Можливо тому в нас і проблеми з тією ж “солідарністю”.

– Взагалі солідарність журналістів у часи комерційних ЗМІ: якою Вона може бути та чи потрібна вона зараз? – Солідарність потрібна всім. А журналістам тим паче. Принаймні як цехова й корпоративна солідарність. Це зумовлено особливостями нашого фаху, але я тут хотів би копнути глибше...

Дивіться, американці убили Тараса Процюка. Теж надзвичайно світлу людину. Ця трагедія фактично призвела до загибелі іншого нашого колеги – Олександра Кривенка. Тоді ж разом з Тарасом убили ще й одного іспанського журналіста. Іспанія – капіталістична країна. Там повно комерційних ЗМІ. І що ми бачимо? Іспанські журналісти зробили судний день своїй владі. Ми ж не зробили нічого. Звели все до розмов про те, що Тарас сам був винен, бо заробляв гроші і знав на що йшов. Наче іспанець не заробляв...

Це показує нам дві важливі речі. Перша – ми за своєю психологією є значно більшими “капіталістами”, ніж будь-який наш колега француз, іспанець чи британець. Друга – і її в нас не розуміє, здається, ніхто – на сьогоднішній день, у порівнянні з Україною, та ж сама Франція чи Іспанія є – соціалістичними країнами. Майже у буквальному розумінні цього слова.

Тобто, ми всі тут живемо в умовах великого самообману. До сих пір віримо, що нам потрібно більше ринку, коли, можливо, насправді нам потрібні зовсім інші речі. І цікаво, що тут ми знаходимо пояснення “журналістської солідарності” на заході. Насправді вона достатньо специфічна і має певне джерело, яке її постійно живить. Знаєте де воно те джерело? Воно у державних – громадських ЗМІ, яких є дуже багато в країнах Європи. Поясню свою думку. Для британського журналіста слова “державний” і “громадський” стосовно ЗМІ є абсолютними синонімами. Для них головне, що це НЕ комерційний телеканал чи радіо. Так само як “громадський” транспорт, чи “громадський” басейн. Вони мають на увазі, що відповідні послуги надаються НЕ комерційною чи приватною фірмою, а міською радою, чи державою, чи за рахунок самих громадян.

Так от, дуже відомий шведський журналіст, який зараз є другою людиною в керівництві одного комерційного телеканалу мені якось сказав: “Я ніде і ніколи в житті не відчував такої свободи, як працюючи на державному/громадському телебаченні”. Інші шведські журналісти, які були присутні при розмові, дружно закивали головами. Мовляв, саме так.

А тепер випадок з мого американського досвіду. Мене туди возили вчитися принципам “вільної преси”. І в Денвері показали найстаріший американський прес-клуб місцевий, який функціонує ще з 19-го століття. Там журналісти мають свій закритий для інших відвідувачів бар. Я домовився, що прийду у вечері туди попити пива. Прийшов. Людей багато. Всі – місцеві журналісти. Але всі якісь пригнічені. Про щось перешіптуються, але так, щоб я не чув. Поряд зі мною п’є пиво чоловік. Виявилося, що він Пуліцерівський лауреат, займається журналістськими розслідуваннями. Слово за слово, питаю – що за проблему всі обговорюють. Він зам’явся, а потім розказує – звільнили їхнього колегу. Відомого на всю Америку колоніста – це було синдиковане видання і колонки цього автора зявлялися одночасно в усіх виданнях медіа холдингу. Звільнили його за колонку про Аріеля Шарона. Він в тій колонці процитував якусь книжку, де йшлося про, начебто, звірства Шарона в якомусь таборі для палестинських біженців, коли Шарон ще був військовим. Стався скандал і автор книги заявив, що його було процитовано неточно. Америка вже бомбила Афганістан, повсюдна анти арабська риторика, власник газети якийсь єврей – одне до одного – того журналіста звільняють за “не фаховість”. Фактично, у барі найстарішого американського прес-клубу всі розуміють, що людину звільнили майже нізащо, з вовчим квитком, і роботи в Америці він тепер ніде не знайде. Хіба виїде до Британії. Так і кажуть мені. Пробували сходити до керівництва, з ними не захотіли говорити. Тепер от сидять і напиваються. І не бачать жодної можливості допомогти колезі.

Не знаю, але мені здається, що в Іспанії чи Франції таке було б неможливе. Тому, якщо ми хочемо зберегти чи відродити журналістську солідарність, я думаю нам краще орієнтуватися на Європу, а не на США. В усіх відношеннях.

- 9 керівників рівненських ЗМІ виявили з Вами солідарність і поставили підписи під колективним зверненням до кандидата у президенти і лідера блоку “Наша Україна” Віктора Ющенка щодо Вашого побиття 14 серпня охоронцями депутата “Нашої України” Василя Червонія. Ви вірите у дієвість подібних звернень? Дозволю собі одне уточнення. Те звернення стосувалося не “побиття”. Воно в ньому згадувалося, але йшлося там про інше. Увагу Ющенка звертали на те, що керівник його передвиборчого штабу перетворився, фактично, на ворога преси № 1 на Рівненщині. Що він завалив суди багатотисячними позовами на газети, а підконтрольне йому видання використовує для публікації пасквілів під псевдонімами на людей, які йому чимось не догодили.

Думаю, що Ющенко у цьому випадку – правильний адресат. Інша справа, що я не чекав від нього адекватної реакції. Зрештою ми й почули від нього пізніше в Рівному щось багатослівно-незрозуміле. Але кажуть, що було якесь закрите “слухання справи Червонія” саме по цьому випадку. Я не дуже в те вірю. Пасквілі на мою адресу друкувалися й далі, щоправда, батьків більше не згадували. Вибачення перед ними не було, позовів своїх проти місцевих видань Червоній з суду не відкликав. Хоча це була одна з вимог звернення.

– Чи не здається Вам, що Ви піддалися на провокацію і щодо публікації від 13 серпня у газеті „Волинь” про ваших батьків слід було діяти винятково через суд, тобто не силовим, а цивілізованим шляхом? Я радий, що Ви не читали тієї публікації. Але ті, хто її читав розуміють, що я не мав іншого виходу і діяв за обставинами. Цинізм і підлість тієї публікації були чи не основним рушійним мотивом, який спонукав людей підписатися під листом до Ющенка. Я досі здивований реакцією лідера “Нашої України”. Він акцентує питання моралі, своєї любові до матері. Йому дають почитати те, що написала “Волинь”... Після цього він мав би не подавати руки Червонію. Як мінімум. Але це моя така думка. Що ж до судового розгляду справи, то він, безперечно, буде.

– Відомо про 3 судові позови до рівненської газети “Панорама”, яку Ви редагуєте, що стосуються статей, опублікованих газетою у 2000—2002 рр. Нещодавно суд прийняв рішення по одному з них не на користь “Панорами” і Ви його оскаржуєте. За що ж газету “Панорама” так не люблять? Насправді, її не любить дуже обмежене коло осіб. У мене чудові стосунки з Рівненським керівництвом НРУ, демпартії, представниками ПРП, БЮТ. Дуже добре до нас ставляться соціалісти. З міською владою нема жодних проблем, обласна – нас якось терпить, принаймні грубо не наїжджає. Є лише Червоній з його неадекватною реакцією, але це вийнятковий випадок. Він "настругав" на "Панораму" позовів більше ніж на мільйон, аналогічно з “Рівним вечірнім”, сотень тисяч сягають його позови до газети “Рівне ракурс”.

– В деяких Інтернет-виданнях є данні, що більшість рівненських редакторів намагаються не зв”язуватися з народним депутатом Василем Червовнієм, намагаючись не публікувати гострі матеріали про його справи. Це справді так? Признаюся, я ніколи не мав якоїсь особистої неприязні до цього чоловіка. Просто “Панорама” це газета, а Червоній фігурує у різних подіях у тому числі й місцевого життя. Про нього дуже важко не згадати. Хоча б раз на рік. Але деякі видання саме так і роблять. Це правда.

Бачите, я знав Червонія ще в період 1988-91 років, коли тільки починався РУХ, а до того ТУМ. Я приєднався ще десь у третьому десятку, коли на зібрання нас приходило дуже мало. Потім почалися вуличні акції, поїзди. Червоній був дуже енергійний і пробивний у ті роки. Це його сильні риси, але в них і його слабкість. Йому потрібен конфлікт. Він не конструктивний. Від нього практично всі відійшли. Ті ж, хто лишився при ньому, зведені до рівня чемних солдат. При цьому у Червонія немає “офіцерів” так би мовити. У нього всі “должны молчать и слушать”.

Власне і "Панорама" його бісить саме тому, що ми дозволяємо собі аналізувати факти, висловлювати думки… Тобто, по-суті, Червоній став грубою копією того, проти чого так натхненно раніше боровся.

– Чи викликає у Вас оптимізм так би мовити клімат для журналістської роботи на Рівненщині? Клімат – ні. Я думаю клімат всюди не ахті який. Але всюди є цікаві люди в журналістиці, і в нас вони є також. А шоб був клімат, треба змінити загальне середовище. Треба, наприклад, перестати призначати губернаторів. І не треба їх обирати, як і мерів. Це все веде лише до корупції й економічного диктату з боку влади, зокрема, й над пресою. Типовий приклад – російська глубинка. Якщо ж ми хочемо чогось нормального, то найкраще, щоб на місцях керували – ради. Як це є, наприклад, у Британії.

Тут можна довго говорити, але суть проста – “клімат журналістської роботи” це похідне від цілого спектру суспільно-політичних та економічних процесів у державі. Важко лікувати рибок, якщо в акваріумі гнила вода.

– Якщо оцінювати загалом українську журналістику на данному етапі - де вона краща: на телебаченні, в радіо чи в газеті і чому? Я думаю, що в радіо. Хоча сам найбільше отримую інформації з інтернету. Просто я знаю, що за радіо важче прослідкувати, а тому там більший допуск свободи, різних думок і жанрів. В газетах ситуацію витягує те, що їх є досить багато. Принаймні, кожна політична сила має свої видання. Тобто, наполегливий читач може отримати багато по-різному заангажованої інформації. Подібне й з інтернетом, але там свободи ще більше. Натомість ТБ потерпає від жорсткого контролю і зашореності.

З іншого боку є ось ця теза Роднянського (примітка Н.У.О. - Олександр Роднянський, керівник російського телеканалу СТС, раніше очолював український телеканал 1+1) що телеглядачам нецікаві політика, новини, аналітика. Що рейтинг забезпечує розважальний жанр. Правильна теза, але коньюнктурна. Думаю, що в Кремлі вона має користуватися великим успіхом. І, якщо вже бути до кінця щирим, то ця теза Роднянського в чомусь облудна. Тобто він намацав хорошу жилу, але не треба ж усе доводити до абсурду. Ми ж усі розуміємо, що головне не ЩО, а ЯК. І хороші новини завжди будуть популярні, і “Післямова”, я переконаний, була дуже популярною, і ще до останнього часу по російському ТБ було досить багато ток-шоу, дискусійних та аналітичних програм. Невже вони були непопулярні?… І чому тоді на основних американських каналах у вечірній прам-тайм ніхто не показує фільмів?… Повно ток-шоу, натовпи людей біля студій на Манхетені, щоб потрапити в зал під час тих шоу. Я думаю все залежить від бажання, від виконання і кадрів. Але з точки зору менеджера, простіше пустити "мило". Мабуть десь так.

- Ваше кредо в журналістиці? Я не маю жодного кредо. Тим паче в журналістиці. Я лише помічаю, що молоді журналісти, з журналістською освітою, зараз часто не хочуть, не вміють і не люблять задавати запитання. Не хочуть думати, не прагнуть зрозуміти суть речей, копнути глибше, дотиснути якого посадовця, розставити хоча б для себе усі крапки над “і”. Вони наче слухають і не чують. А потім пишуть щось таке, що мені аж дивно робиться.

До речі, я сам не є журналістом за освітою. Інколи мені здається, що це навіть добре.

- Свого часу Ви бачили себе ведучим якогость гостро-полемічного ток-шоу на актуальні теми. Щоб це було за шоу і хто міг би бути його учасниками? Усі ми періодично маємо видіння, в яких бачимо себе де-інде за роботою чи заняттям, яке нам здається привабливим. Говорити ж про плани і мрії (особливо нездійснені) це як переповідати сни. У цьому є щось недоречне.

Але так, я дійсно пропонував каналам концепцію ток-шоу – розмови один на один – у дещо незвичному ключі. Уявіть щось несподіване – поєднання елементів таких програм як “Матадор”, “До і після опівночі” та “Hard talk”. Доброзичливе, але дожимисте, іронічне і гостре, і можливо в чомусь артистичне. Ну, й головне, що все це – українське. З відомими українськими людми в студії. Різними. Зі спробою у процесі розмови змусити їх зняти маску, що їх усі ми носимо по життю.

Однак, та ідея не знайшла відгуку. Домінує теза, що всі цікаві люди вже пройшли по всім каналам і з ними вже про все поговорили. Моя ж думка, - що з ними ще ніхто по-справжньому не говорив. Так, щоб після запитання в студії зависла пауза, а гість завмер, і все це у прямому ефірі, а у глядачів – холод по шкірі. А потім, щоб гість розсміявся, чи так і не знайшов слів, а ти його м’яко вивів, і він пішов, і його понесло... (Сміється) Одним словом, фантазувати можна багато, але в певний момент хтось має взяти на себе ризик, щоб запустити такий проект. А кому потрібен ризик?.. Чисто комерційний ризик, бо про якийсь політичний радикалізм не йдеться. Адже можна і про всім відомі факти запитати так, як нікому в голову не приходило, але, щоб всі сказали: “О, точно, точно – чому це так?” - Відомо, що Ви гарно володієте англійською і навіть перекладаєте українською пісні західних виконавців. Влітку Ви пропонували відомому співаку Йосипу Кобзону заспівати українською пісню “My way” Френка Сінатри та пропонували переклади іншим виконавцям. Ви хочете, щоб українською співали більше? Ви про мене щось надто багато знаєте! (Посміхається) Просто як програмний директор FM радіостанції – дуже хорошого “Радіо Трек” у Рівному – я постійно відчуваю як проблему – відсутність достатньої кількості хітових пісень українською. Зрозуміло, що швидко збільшити цей вал можна двома способами: переспівати якісь вже відомі українські хіти 60-70-80-х, у новій манері, або ж переспівати укрїнською вже відомі іноземні хіти.

Власне я теж початково пропонував це як телевізійний проект – Новорічного теле-шоу. Щось типу Маскараду, чогось несподіваного. Щоб Софія ротару та Океан Ельзи заспівали “Чарівну скрипку” – у роковому ключі; щоб Кобзон заспівав “My way” українською, а “Cool before” – “Дим над водою”. Там у мене був перелік з пісень 20-ти і відповідні виконавці. Десяток пісень мав бути в перекладі з англійської, французької. Мені просто здавалося, що так через новорічно-маскарадну подачу ці пісні зможуть легше й органічніше прописатися в ефірі.

Пізніше щось подібне зробило НТВ. У них був класний “Не голобой огонек” цього року. Але в Росії такі речі вже давно краще проходять. У нас поки ні. Тому я вирішив просто запропонувати свої переклади різним виконавцям. Може щось десь і вистрілить.

– Дякую за розмову! А я дякую Вам, Вікторе! Це досить несподіване інтерв’ю для мене. Я думаю, що з вашого боку це реальний прояв тієї самї журналістської солідарності. Вона, насправді, не обов’зково повинна мати форму листів, відозв, пікетів чи страйків. Інколи телефонний дзвінок, слово підтримки, порада, чи підставлене плече – є набагато важливішими. Тому я Вам дуже вдячний. Щиро.