– Сергію, вітаємо на Вашингтонській землі. Який у тебе зараз юридичний статус?

–У мене статус біженця, не політичний притулок. Наголошую, статус біженця. Що це означає – я достеменно ще не знаю. Як пройдуть перші дні – абсолютно не знаю. Мушу сказати, що трошки вчора був шокований, коли вас побачив. Я думав, мене зустріне представник якоїсь там організації, мене запнуть на квартиру і я буду сидіти як мінімум до понеділка, дивитися у вікно, а вже потім почну розбиратися, що далі робити.

Чесно не чекав, що мене зустріне хтось з українців і так ось нормально, по–людськи, більш зрозумілою мені мовою проведе лікнеп. Я вдячний. Я думаю, ви побачили це вчора.

– Чи ти збираєшся осісти й жити у Вашингтоні?

– Спробую осісти у Вашингтоні. Дуже хочу сподіватися, що у мене вийде. Не тому, що це столиця Сполучених Штатів чи світу. Для побутового життя, для початку особливо – це не найкраще місто, тому що воно складне, не дешеве і тут холодно взимку.

– Яка зараз ситуація з Радіо Континент?

– Справа така, що тоді, коли 3 березня радіо розгромили, на що я не сподівався, думав, що все буде інакше - все у тому стані і залишилося. Техніку конфісковано. Ніхто її не повертав, приміщення опломбовано, там поміняні замки. Працівники – де хто зумів влаштуватися.

У червні Україна ратифікувала протокол до Європейської угоди з прав людини, згідно з якою уже не мали б права це робити офіційно, юридично. Тобто, якби радіо проіснувало б до того часу, то цей протокол дав би імунітет до завершення розгляду в Європейському суді. Але сталося так, що на той час радіо вже не було.

Тепер лишається сподіватися на позитивне рішення Європейського суду. Коли він буде – не знаю. Там багато справ, велика черга. Якщо це буде позитивне рішення, тоді треба буде сподіватися на те, як Україна вирішить це питання, виконає рішення.

Це складний процес, тому що законодавчо не визначено, як і хто мусить рішення виконувати. Ну, приймає рішення Європейський суд. Там не буде сказано, що видати ліцензію чи не видати ліцензію, чи хто це буде робити.

Просто буде зазначено, що мої права було порушено і Україна має їх відновити. А далі хто це буде відновлювати? Нацрада, чи Мін'юст, чи суд? Цього ніде немає.

Закон про виконання рішення Європейського суду Кучма ветував шість разів і досі він не прийнятий. Без цього закону ніхто не буде знати, що з цим рішенням робити. Тому все буде залежати від політичної волі влади, яка на той час буде.

– Чи ти сподіваєшся, що вибори у жовтні змінять ситуацію?

– Мені єдине, що залишається – сподіватися на це. Наскільки це буде зміна влади – невідомо. Сподіваюся, що якщо прийде демократичний президент, то мені буде простіше із радіо вирішити питання.

Можливо, навіть це буде зроблено до рішення Європейського суду. Можливо, будуть чекати рішення, не знаю. А якщо влада залишиться такою як вона є, то сподіватися на те, що вони виконають рішення, абсолютно немає підстав. Єдине, на що мені лишиться чекати – це на фінансову сатисфакцію.

– Ти один із відповідачів в судовому позові проти "Української правди". Чи ти збираєшся брати участь в суді?

– Я про це читав у пресі. Все що я знаю – це те, що я читав у пресі, ну і по телефону мені друзі говорили. Жодного разу мені не прийшла ніяка повістка. Я в Україні навіть не маю адреси, за якою я мешкаю. Я не є прописаний і я не є зареєстрований в Україні, тому що коли вийшов закон про обов’язкову реєстрацію – мене вже в Україні не було.

В принципі суду навіть важко визначити, куди посилати цю повістку. А позаяк відповідач не з’являється в суді і немає підтвердження, що мені було вручено повістку, суд не може відбуватися. Тобто там певна колізія правова. Це, по–перше. По–друге, чи треба це позивачам? На останній суд вони не з’явилися. Як це розуміти?

– З твоєї точки зору, якою була мета їхнього позову?

– Вони і самі не вірили, що можуть перемогти. І ті по 10 тисяч, що вони вимагають – не є головною метою. Той факт, що вони переробили позов, що він був спочатку до "Української правди" і проти "України молодої", а потім персонально до мене, Олени Притули і Олени Зварич. Я думаю, що це був чистий ПіАр.

– ПіАр кого?

–Їх самих. Я знаю, що всі проекти, які вони починали – вони не виконали за певних причин. Їм потрібно десь продаватися, а для цього потрібно постійно бути на слуху.

Мені здається, що вони таким чином, що вони щось там придумують, якісь проекти роботи з пресою, чи щось таке, намагаються продемонструвати провладним політикам, в першу чергу, і попасти в якісь там передвиборчі штаби у ролі якихось технологів чи чогось такого.

МЕНІ ПЕРЕДАЛИ СЛОВА ГЕНЕРАЛА ФЕРЕ: "МИ ЕТОГО ЄВРЄЯ ШОЛОХА ПРЄДУПРЄЖДАЛІ..."

– Яка була основна причина твого виїзду за кордон?

– Найперше, що я вирішив взяти в ефір радіо "Свободу". Я розумів, що це остання крапля. Раніше так було, що всі, кому відмовляли на інших каналах, приходили до мене і я їх брав. Я знав, що коли влада викинула "Свободу" з українського ефіру, а я їх беру – вони так це не залишать.

Я сподівався, що якщо буду знаходитися фізично за кордоном, то це дасть змогу протримати радіо кілька місяців в ефірі до виборів. Тому що діяти можна було тільки через мене особисто. На мене намалювати кримінальну справу, показати що у мене там буде тюрма, що або я погоджуся вести себе так, як вони вимагають, або реально сідаю у тюрму.

Я думав, що, перебуваючи за кордоном, я убезпечуюсь від цього. Це по–перше.

По–друге, є справа Гонгадзе, де я проходжу свідком. Є люди, які мають безпосереднє відношення якщо не до вбивства, то до викрадення Гонгадзе. Я не можу про це багато говорити, тому що давав підписку про нерозголошення. І мушу це виконувати, тому що я є громадянином України незалежно від мого статусу.

Будь–яка країна, Америка в тому числі, не вітає розголошення таємниці слідства. Але це і є дві причини, через які я втік. Мене попередили просто, що не має бути живого свідка.

– Чи вам загрожували особисто?

– Так.

– Чи ви можете більше про це розказати?

– Це два випадки... Ще у 2002 році, коли я говорив про людину, яка безпосередньо викрадала Гонгадзе, говорив у пресі. Я спочатку говорив про це і у Прокуратурі, і у міліції, але мене переконували, що це не так, що це немає відношення до справи.

Я відчував, що саме тут треба копати правду. І мені передали таке телефонне "послєдніє китайськоє прєдупрєждєніє". Як це розшифровується, що це означає, я не знав. Продовжував усе одно у пресі давати інтерв’ю, розповідати про це. Потім мені просто передали два таких генерали Едуард Фере і Колондович. Сказали: "Ми етого єврєя Шолоха прєдупрєждалі..."

Не знаю, звідки вони взяли, що я єврей. Але, мовляв, він не замовк, балакає багато, то ми його пустимо за грузинським варіантом. Але тихо і без галасу. Після того я зробив заяву в СБУ, пресу.

Було кілька таких погроз, але воно не спрацьовувало із–за розголосу. Потім перед виїздом моїм мене намагалися схопити. Це було у суботу, 21 лютого. Мені подзвонила людина, яка назвалася слідчим Печерського відділу міліції. У суботу, біля 19 години вечора. Сказала, що за мною зараз приїдуть, заберуть мене на допит.

Я довго переконував його по телефону, що я нікуди не піду. Для того, щоб мене запросити на допит – мені потрібно прислати офіційне запрошення. Це по–перше.

По–друге, це субота, лютий місяць. У цей час уже темно на вулиці. Він наполягав, що мене мають доставити, що є наказ про мій примусовий привід на допит. Я відмовився, сказавши "Сорі, хлопці. Таким же чином і Гію забрали. Теж була субота вечір, темний час. Нікуди не поїду".

На той час у мене була домовлена зустріч із Ярославом Кошівим, у кав’ярні. Я вийшов із дому, до мене підійшло двоє. Показали посвідчення. Я їх не розглядав, темно було. Та й посвідчення можна купити на базарі за 10 баксів.

І якийсь папірець, в який я теж не вчитувався. Вони сказали, що це постанова про мій примусовий привід на допит. Я намагався їм теж логічно щось доказувати, що я нікуди не піду.

Але я чітко розумів, що їх було двоє, на вулиці не було видно машини, на якій вони збиралися вести мене на допит. Я зрозумів, що не на метро ж мене будуть примусово везти, отже десь є машина, і чомусь вона ховається. І потім я почув по "вокі–токі" щось типу "пєрвий, пєрвий, я второй".

Я побіг. Вони погналися за мною. Я розумів, що вони молоді і треновані, а я на той час тренувався, в основному, пивом. Довго тікати від них я не зміг би. Треба було працювати мозком, а не ногами. Я забіг за будинок, там такий великий кущ китайської вишні. Вона розлога така. Я за нього впав, і вони пробігли далі. Я почекав секунд 10–15, а тоді піднявся і – в іншу сторону. Після того я вже дома не жив. Ховався у друзів.

Наступного дня в неділю я зустрівся зі своїм знайомим із Печерського відділу. Він на пенсії, але ми маємо з ним гарні контакти. Він пообіцяв про мене дізнатися. Коли ми ввечері зустрілися того ж дня, він сказав: "Сергію, ти мусиш завтра, завтра ж перетнути кордон".

Він сказав, що на суботу було призначено примусовий привід, наступний допит призначено на понеділок, десяту ранку, а після того, як я тричі не з’явлюсь, то на мене подадуть у розшук.

А якщо на мене подадуть у розшук – я буду на всіх прикордонних переходах. І я вже тоді посто нікуди не виїду. У середині країни можна ховатися, але як довго?

У понеділок я не зміг виїхати, тому що треба було багато закінчити справ. Я виїхав у суботу. Цей знайомий пояснив, що це дуже просто, чому у суботу примусовий привід. Така практика є. Тебе закривають у камері. В цей час немає керівництва. Якщо щось не так вийшло, накажуть чергового.

В камеру мене мали посадити з якимось урками, які б мене лупили постійно. Я б не спав, не їв би й у понеділок змучений мав би зустрітися на допиті. Прийшли б якісь люди, сказали, що це якась дурня, що ми можемо тобі допомогти - ну, одним словом, запропонували б співпрацю. Якщо б я не погодився відразу, чекали б поки я не був готовий. Тому я вирішив тікати.

Потім я зрозумів, чому мені вдалося так довго втримувати "Континент" в ефірі. Я ніколи не думав, що я такий розумний стратег і тактик, що можу із державною системою боротися і що вони не можуть мене закрити.

Але чомусь стільки років це продовжувалося. Періодично з’являлися якісь конфлікти, які легко через пресу гасив. Швидше за все, вони самі ці конфлікти організовували і далі не йшли. Вони з мене створювали опозиційне радіо. І вони не закривали, вони хотіли використати його далі.

І ось коли відбулася зустріч із Воротнік і Самбур... Я не знаю, щоб вони знову не подали в суд на це... Тоді все стало ясно. Що їм треба було дотримати радіо, скажімо, до літа, з опозиційним іміджем. Навпаки, підігрівали довіру слухачів до радіо.

А потім вже б не встигли розібратися, що ж з радіо вийшло. Я мусив би виконувати, що вони скажуть. Вони б робили інформаційні програми, вони б розставляли акценти і потім з посиланням на моє радіо й імідж такий довірливий це йшло б в іншу пресу й канали. Ось таким чином його і використали б.

– Чим ти збираєшся займатися у Вашингтоні? Працювати по професії?

– По професії я не думаю... Яка у мене професія? Я прораб. Я що вмію робити, так це заставляти інших працювати. Тут таких, як я, є багато. Зараз буду писати книжку, однозначно. Не знаю, поки що, де я на це гроші знайду, але буду шукати.

А найголовніше, що я буду тут робити – це якось рухати тему відновлення мовлення "Континенту". Буду також шукати можливість брати участь у проектах, направлених на Україну, не для якоїсь політичної партії, влади чи режиму, як кажуть, а для України. Перше – це проблеми свободи слова. Це те, що я знаю і людей знаю в Україні, і це те, що болить і те, чим займався останні 10 чи більше років.

Друге – проблеми побудови громадянського суспільства. Якщо я тут знайду місце, де я можу бути корисним, я буду шалено щасливою людиною.

Якщо ж ні, то я дуже люблю їздити за кермом. Непогано керую машиною. Буду таксідрайвером. Вивчу всі околиці. Не пропаду. Амбіцій у мене немає. В Америці мене ніхто не чекав. Ніхто з розпростертими обіймами зустрічати не буде й кричати: "Ось тут твоє золото".

Треба буде фарбувати паркани – буду фарбувати паркани.