Тим більше, за американськими правилами кожен президент, ще перебуваючи на посаді, має підготувати процедуру свого поховання. Втім, смерть Президента стала приводом говорити про певну морально-етичну дилему, що постала перед ЗМІ: як писати про спадщину людини та політика, якої вже немає.

Можна писати за правилом про те, що про тих, хто пішов – або добре, або ніяк. А можна писати правду, оскільки президент країни, тим більше, такої як США – фігура не приватна, а належить історії, і обов’язок журналіста – повідомляти про УСІ факти, що так чи інакше мали відношення до діяльності цього громадського діяча. Тим більше, якщо йдеться про таку більш, ніж контроверсійну постать президента, яким був Рейган.

За цим принципом американські ЗМІ, які і до того були розділені на непереборну дихотомію мейнстріму та альтернативи, ще більше поляризувалися у тому, як необхідно писати ad memoriam Рейганові.

Великі солідні видання писали про те, якою величною постаттю той був, скільки всього корисного зробив та як ще більше підняв велич та престиж своєї країни, заклавши солідне підґрунтя для перемозі у холодній війні.

І хоча бездоганних політиків не буває в принципі, писати погано про Рейгана більшість видань не стало, навіть з-поміж тих, хто за часів його президентства активно критикував його політику. Серед причин для такої вибірковості – ті ж самі страшні хвороби президента, через які він пройшов та його смерть.

Інша категорія видань навпаки вважає, що журналісти повинні писати не лише приємні речі, а повинні ЗАВЖДИ писати ПРАВДУ, якою б вона не була. Тому ці видання згадали і про гонку озброєнь, і про знищення Рейганом програм соціальної допомоги бідним, оскільки ті просто начебто не хочуть працювати, і так званий скандал Іран-контрас.

Одним словом, Рейган за життя не був постаттю однозначно розмальованою у світлі тони. Навпаки. Так чи варто про це згадувати у некрологах чи варто відкласти ці оцінки для історії? Альтернативна преса про все це голосно писала і прийшла до висновку, що Рейган, якого ще за життя називали “тефлоновим” президентом, навіть після своєї смерті залишається “тефлоновим”.

В Росії ЗМІ також писали про досить амбівалентне ставлення до фігури Рейгана, в першу чергу через його роль у холодній війні. “Імперія зла”, як назвав СРСР Рейган, не хоче прощати йому його жорстку риторику та агресивну політику на свою адресу. В Україні, де антиамериканські настрої в цілому є менш поширені, до Рейгана ЗМІ поставилися досить нейтрально: низка вже давно відомих фактів, кілька неточностей та перекручень і все.

Взагалі, на пострадянському просторі досить специфічне уявлення про те, як необхідно ставитися до оцінок діяльності тієї чи іншої політично впливової фігури після того, як закінчується її активна стадія політдіяльності. І за цим криється навіть не стільки проблема з політичною спадщиною, скільки зі спадкоємністю під час передачі влади. Тут якраз відсутня якась серединна позиція з бажанням дивитися діалектично на досягнення чи прорахунки тієї чи іншої постаті, яка пішла з життя чи просто залишила активну політику.

Пострадянська політика – це просто логічне продовження політики радянської, коли просто так, добровільно ніхто з політики не йшов, тримався до останнього, а якщо йшов, то значить або був у чомусь винен, або не зміг утримати владу. Таких не поважають, тим більше – не пам’ятають.

Яскравий приклад цьому – Горбачов. Повний сил та енергії останній радянський президент, якого зазвичай іконізують на заході, настільки ж є фігурою непопулярною у тій країні, історію якої він закривав.

Борис Єльцин також не надто користується популярністю, особливо у порівнянні із нинішнім російським президентом, який купається у променях народної любові.

Фактично, теж саме сталося і з грузинським президентом Шеварднадзе: не дуже багато хороших слів на його адресу ви зможете знайти в грузинських ЗМІ.

Зовсім інше відбувається, наприклад, в Азербайджані: пам’ять про президента Алієва не лише живе і увіковічується у пам’ятниках, як у тому, що його нещодавно відкривали в Києві. А його політичний курс знайшов продовження через культивування сімейно-династійного клану. Це своєю чергою ніколи не залишить жодного шансу для критичного переосмислення спадщини Алієва.

В Україні також досить скоро має відбутися процес передачі владних повноважень на найвищому рівні. Взагалі, для світової політики завжди визначальним фактором оцінки становища в тій чи іншій країні якраз було спостереження за тим, як цей процес передачі влади відбувається.

Зрозуміло, що потім, після виборів, можуть змінюватися постаті на владних посадах, дещо корегуватися курс, але якраз сам процес вибору буде досить показовим моментом не лише для того, як потім світ буде сприймати Україну.

Це буде визначальним моментом для того, який слід по собі зможуть залишити ті чи інші політики, яку оцінку їхній спадщині зможуть дати нащадки: чи це будуть пам’ятники, кілька скупих критичних рядків журналіста чи взагалі забуття.