Залишимо для окремої дискусії питання, наскільки коректно і непринизливо пресі брати подарунки із рук керівництва державних органів.

Якщо журналісти дійсно вважають себе рівноправною четвертою гілкою влади, то вони мають розуміти безглуздість ситуації, в якій опиняються напередодні 6 червня. Адже, наприклад, складно уявити як інші гілки влади нагороджують один одного: Конституційний Суд вручив "цінний подарунок" депутатам Верховної Ради з нагоди дня юриста чи парламент нагородив президента з нагоди свята ракетника.

6 червня 2004 група видань спробувала зробити днем протесту проти цензури та тиску на ЗМІ. Саме під таким гаслом проходить Міжнародний день свободи преси 3 травня – справжній день журналістики. Проект "Жива газета" – це редакція на відкритому повітрі, коли статті пишуться, верстаються та друкуються прямо на місці. Поширення самвидаву відбувається тут само.

Ініціатором створити "Живу газету" виступила "Львівська газета", засновники якої Маркіян Іващишин та Ярослав Рущишин по повній програмі пізнали "щастя" мати причетність до медіа-бізнесу і при цьому ігнорувати побажання влади. Зараз цих панів судять за несплату податків.

Підтримали ідею "Львівської газети" два інших видання – "Україна молода" і "Українська правда" – які стикнулися з однаковим судовим переслідуванням з боку осіб, пов'язаних із адміністрацією президента. Співорганізаторами акції виступили Спілка журналістів України, Інститут масової інформації, комітет зі свободи слова Верховної Ради, коаліція "Свобода вибору".

Протягом шести годин, коли на Хрещатику була встановлена мобільна редакція, вийшло п'ять номерів "Живої газети" – на звичайному папері формату А-4. Метою акції було "показати, що газету можна робити навіть тоді, коли для цього немає жодних умов – приміщення, належної техніки, друкарні; аби подолати засоби тиску, які часто використовує влада, достатньо чесно і якісно робити свою роботу".

"Боротьба проти вільної преси справа марна, тому що, як і вода, завжди знайде вихід", - ідеться у першому випуску самвидавної "Живої газети".

Нижче "Українська правда" вміщує деякі матеріали із "Живої газети". Нам видається, що було б корисно, якби їх прочитали не тільки перехожі на Хрещатику.

Ми не політики. Ми журналісти

Володимир Семків, "Україна молода"

Я сьогодні кілька годин роздавав "самвидав" людям, що минали редакцію "Живої газети". Мені був приємним той факт, що переважна більшість перехожих зацікавлено приймали цю "літературу", даруючи посмішку у вдячність. Іще більш приємно те, що сонячний Хрещатик не був встелений "Живою газетою": її брали до рук, читали, але не викидали. Отже проблема зі свободою слова існує, і вона багато кого цікавить.

Однак було багато людей, які минали розповсюджувачів, кидаючи на них байдужо-презирливий погляд. І я їх розумію – збоку ми не виглядали журналістами, а людьми, які вийшли на вулицю агітувати за якусь політичну силу. Тому наш "самвидав" їм не був цікавий. Бо політика втомила народ. У нього нема інтересу до того, як наші політики – від президентського до опозиційного флангу – безперервно вправляються у боротьбі за владу.

"А ви за кого?" – запитав перехожий, взявши до рук один із випусків газети. А ми ні за кого. Безумовно, ми симпатизуємо певним політикам. У нас, звісно, є політичні вороги. У ці дні вони напряму або руками свого "гарматного м’яса" намагаються затулити рота "Україні молодій", "Українській правді", "Львівській газеті", 5-му каналу і так далі і так, на жаль, далі.

Але ми не політики. Ми журналісти. І в даний момент нас цікавить одне – можливість писати правду. Ми хочемо доносити до людей тільки правдиве слово, кого б воно не стосувалося – тих, хто нас намагається прикрити, чи тих, кому ми симпатизуємо. Бо брехня, як і демагогія політиків, зневірює.

Ми цього не хочемо. Чим менше люди слідкують за політикою, чим більше нехтують незалежну (наскільки це можливо в Україні) пресу, тим легше ЇМ, високим чинам з Печерських пагорбів, буде домогтися свого. У тому числі, розчавити незалежне слово, ваше право на отримання об’єктивної інформації, наше з вами право на демократію.

Газета, яку хочеться робити

Олександр Черненко, "Точка зору"

Ще ніколи не писалося так легко. Посеред Хрещатика, на старому, до критичного перегрітому сонцем "лептопі", який до того ж постійно "висне", в наспіх скрученій з "Львівської газети" "пілотці", бо вже добряче припіка.

"Про що писати?" – питаю в Ониська (заступник головного редактора "Львівської газети"). "Пиши про що думаєш", – відмахується той.

Отож і пишу. Перш за все подяки. Дякую адміністрації президента загалом, і панам Медведчуку і Васильєву особисто, дякую всім можливим податковим інспекціям, держчастонаглядам, центрам кризової журналістики та ефективної політики.

Дякую всім, хто вигадує "темники", подає судові позови на засоби масової інформації, відбирає ліцензії, звільняє журналістів з роботи. Дякую їм за те, що вони подарували мені сьогодні це прекрасне свято бути зараз з добрими друзями і насолоджуватись процесом "творіння під каштанами".

Дякую Богу, що літо лише починається, і навіть якщо завтра зникнуть "Сільські вісті", "Україна молода", "Українська правда", "5 канал", а моїх колег звільнять з роботи за не дотримання "редакційної політики", ми все одно знайдемо можливість робити свою роботу.

А тут, на повітрі, повірте, працюється легко і весело. І головна цінність - оперативний зворотній зв’язок з читачами, які здебільшого "вдячні". "Редакційна політика" тут визначається власним сумлінням, а цензура починається там, де закінчується бажання писати правду.

Як створити радіо в домашніх умовах

Богдан Гдаль, тижневик "Слово Просвіти", www.domivka.net

Розвиток сучасних інформаційних технологій дозволяє в домашніх, польових умовах, за наявності доступу до Інтернету, ефективно поширювати неупереджену, об’єктивну інформацію.

На користь Інтернет-ЗМІ грають відносна дешевизна їх створення, відсутність бюрократичної тяганини під час їх реєстрації та прогалини в законодавстві, які не дозволяють владі законодавчими методами здійснювати тиск на цей вид ЗМІ.

Звісно, за умови фізичного розміщення Інтернет-ресурсів та їх редакцій на території України, влада знаходить методи впливу на їх діяльність. Свідченням цього є події довкола видання "Українська правда", тиск на журналістів видання "Гаряча лінія", які висвітлювали події у Мукачевому, та багато інших прикладів. Але за умови відповідних пересторог при створенні інформаційних веб-ресурсів, вони стають недосяжними для впливу чиновників.

Влада вже рахується з кількома провідними інформаційними виданнями, адже часто вони стають джерелом оперативної інформації, яку потім підхоплюють друковані ЗМІ.

Приклади громадянської ініціативи показують, що досить легко створити не лише простий новинний веб-сайт, а й розробити Інтернет-радіо. Для цього потрібен один персональний комп’ютер, засоби для самозапису і елементарні вміння обробки і монтажу аудіоматеріалів.

Звичайно ж, якість не йтиме у порівняння із професійними студійними радіостанціями, але ж головною метою є не форма, а інформаційне наповнення. Одним із прикладів подібної ініціативи є Інтернет-радіопрограма "Голос майдану".

Інформаційний тижневик суттєво поступається іншим проектам, наприклад "Громадському радіо", а зважаючи на можливість щотижневого ефірного мовлення на весь світ стає одним із засобів донесення інформації. При цьому від створюється і монтується в польових умовах невеликою кількістю людей, за відсутності будь-яких натяків на елементарне технічне та фінансове забезпечення.

Але попри згадку конкретної ініціативи, метою цієї статті не є рекламування того чи іншого Інтернет-проекту, а спроба показати, що свобода слова в Україні може існувати за будь-яких умов. Жодний владний тиск та позбавлення журналістів належних умов для роботи не перешкодить їм виконувати свій професійний обов’язок.

Ви можете уявити? Віталій Шевченко, заступник голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення

Ви можете уявити, щоб, скажімо, п’ятнадцять років тому, коли всі ЗМІ були ЗМІПами (засобами інформації та пропаганди в руках лише однієї сущої тоді керівної й спрямовуючої сили), товстіший Діма і тонший Діма день у день сиділи перед телекамерою і "поливали" тих, хто не подобається першому секретарю ЦК? Навіть для боротьби з невгамовними рухівцями тоді мусили започаткувати теледебати, в яких красномовний Кравчук з якимось "противником" дебатував із перемінним успіхом. І лише у суверенній Україні на зміну один одному почали з’являтися "телепроповідники Банкової", покликані нести людям "істину".

У далекому 1990-му, під час перших альтернативних виборів, у газеті-"районці", підконтрольній бюро райкому КПУ, можна було за два дні "проштовхнути" спростування недостовірної політичної інформації.

То були фантастичні часи! Нині в цій же газеті, заснованій буцімто цілою юрбою колегіальних органів, появи нейтральної інформації на 3–4 речення доводиться чекати по три тижні. Зелена вулиця – повідомлення про "кипучу діяльність" тих партійців, хто в назві має О в дужках. Так повелося нині в Фастові на Київщині.

Парадокс, але нардепові Євгену Жовтяку, голові обласної організації УНП, дешевше обійшлося заснування власної газети для донесення блокованої владою інформації, ніж безнадійно проштовхувати інформацію в газети області.

У Фастові, до речі, вже майже п’ятнадцять років самвидавно з’являється вісник "У Хвастові". Таким же накладом, як і "районка". Так дешевше й простіше доносити людям важливі новини. Такі реалії. Повсюдна затхлість. І змінити на краще ситуацію зі свободою слова можна лише внаслідок рішучих змін у середовищі політичних еліт.

Починаємо ставити намети

Сергій Лавренюк, газета "Голос України" для "Живої Газети"

Сьогоднішня ситуація зі свободою слова нагадує непрацюючий піщаний годинник – коли верхній пісок не завантажений, що завтра він опиниться знизу. Власне, це не проблема свободи слова – це проблема агресивного владного середовища.

Ці слова я вимовляю під наметом "Львівської газети", котра, зовсім не бажаючи того, змушена знову сідати на асфальт. Кажу "знову" тому, що пам'ятаю, як у 1990 році Маркіян Іващишин, на колишній площаді Октябрськой революції сказав: "Ну, що, починаємо ставити намети, а там – як Бог дасть!"

Бог дав. Але у нас знову відбирають свободу. Відбирають тому, що багато із тих, хто в 90-х сідав на асфальт зайнялися іншими справами, дехто виїхав закордон, дехто просто відійшов від "революційних справ".

Але їх можна зрозуміти – уже 13 рік Незалежності – то скільки може тривати революція? Саме тому сьогодні ті, кого не до кінця винесли із їх затишних компартійно-кегебістських кабінетів, намагаються взяти реванш.

Реваншу не буде! Але на відміну від нас, вони намагатимуться пити нашу кров. Власне, це вже традиційна риса українських революцій. Згадаймо Київ 1917 року – Грушевський & Co проголосили, що від нині і довіку у Києві та Україні усі житимуть добре і демократично.

Результат відомий: назавтра місцеві чорносотенці вкупі з муравйовцями та п'ятаковцями змели з політичної мапи країну, яка добровільно відмовилась від мільйонної армії.

Те саме мали у Львові у 1918 році, у Західно-українській народній республіці, – там так само пообіцяли добре і демократичне життя усім. Результат також відомий. Останній в часі подібний приклад – 1991 рік. З того часу лише триває відступ. Повільнішій, ніж у 20-ті роки, але відступ.

Хто міг подумати у 1988 році, коли Маркіян Іващишин власним коштом із великим ризиком створював українські самвидавні мас-медіа, що у 2004 році податкова адміністрація незалежної України виставить йому за ту "незаконну" діяльність рахунок? Інакше оцінювати претензії цієї структури немислимо і неможливо. Але ми продовжуватимемо ставити намети! Українська революція врешті-решт має перемогти.

Щойно в Україні побувала Ханне Северінсен – від імені ПАРЄ вона висловила сподівання і майже впевненість, що податкова, пожежна і решта адміністрацій не перевірятимуть ЗМІ під час нашого вибору президента.

Проте, як зауважує моя колега, оглядач газети "Голос України" Людмила Коханець, може статися, що не буде кого перевіряти: усіх, хто здатен сказати живе слово, "зачистять" за допомогою судової системи. Останні позови проти "Української правди", "Львівської газети", "України молодої" свідчать про це. Впевнений, що цього разу не вдасться ліквідувати черговий "український континент".

Ситуація зі свободою слова в Україні критична, але не безнадійна Інститут масової інформації

6 червня українські журналісти визначають професійне свято. На жаль, більшості з них хочеться говорити про негативний бік професії та стану свободи слова в Україні. Натомість, іноземні колеги, що працюють у нашій країні, налаштовані набагато оптимістичніше: чи то в них на далекій батьківщині все так нецікаво та легко, чи, може їм на відстані видно краще? А ми, аборигени, варимося у власному сиропі…

Чи відбулися відчутні зміни у сфері українських мас-медіа за останній рік і чи простежуються якісь тенденції? Наскільки можливе повторення в Україні "російського сценарію" утисків свободи слова після переобрання президента?

З цими питаннями кореспондент ІМІ звернувся до Тома Ворнера, Джеда Сандена, Олександра Народецького та Руслана Дейниченка.

Том Ворнер, кореспондент "Financial Times" в Україні:

Ситуація погіршилася. Телебачення, зокрема, канал "1+1" та національні канали, стали працювати як за радянських часів або десь у Середній Азії. Вони не представляють Україну як країну європейську.

Одночасно Україна – це суспільство, яке розвивається за європейською моделлю. Та я не думаю, якщо брати довгий відрізок часу, що Україна повторить шлях Росії. Більше не можна порівнювати Росію та Україну. Тут немає такої секретної служби, на тому ж рівні, як колишнє КГБ в Росії.

Крім того, менталітет українських людей інший. Та, якщо брати найближчі терміни, то можливо, що Україна стане більш диктаторською державою, де усе пильно контролюється. На певному рівні ви (Україна) вже стали диктатурою упродовж останніх п’яти років. І це може посилитися. Але я не думаю, що Україна на цьому зупиниться. Це не кінець.

В Україні, на відміну від північної сусідки, існують інші традиції. Україна керувалася чужими диктаторськими режимами, але не мала свого власного диктатора. А це не одне й те саме. Росія мала традицію підкорятися своєму власному диктатору та й зараз має дуже міцного лідера.

Джед Санден, видавець, власник KP Publіcatіons: Торік відзначене потужне зростання ринку мас-медіа. На щастя, в Україні мало місце серйозне економічне зростання, а також покращився ринок реклами, що дозволило всім ЗМІ розвиватися, а журналістиці в цілому підвищити свій рівень. Бюджети збільшуються у всіх великих ЗМІ. На додаток були запущені деякі нові проекти, що змогли "зачепити" читача та глядача.

Я не згоден, що "російський сценарій" можливий в Україні. Насамперед , власність на ЗМІ тут має набагато різноманітніші форми, ніж у Росії. По-друге, я не думаю, що хто-небудь з кандидатів вийде відкрито і буде нападати на пресу. Я впевнений, що українська преса буде продовжувати підвищувати свій рівень.

Руслан Дейниченко, кореспондент радіо "Голос Америки": У мене особисто враження від минулого року суперечливі. З одного боку безглузде знищення радіо "Континент", зникнення з ефіру "Громадського радіо", подальше перетворення новин на загальнонаціональних каналах на виступи агітбригад різних політичних сил. Але також з’явився "П’ятий канал", який доповнює картину подій для людей, які хочуть почути не лише одну точку зору.

Олександр Народецький, керівник українського бюро радіо "Свобода": Багато міжнародних правозахисних журналістських організацій, які стежать за розвитком подій в Україні , відзначають, що зміни, якщо й відбуваються в українських мас-медіа, то не найкраще. Так чи інакше, а з України частіше надходять тривожні ситуації. В цьому зв'язку те, що сталося з радіостанціями "Свобода" та "Континент", виглядає як яскраве підтвердження цьому. Зараз ситуація не поліпшується.

Як це не дивно, а президент Леонід Кучма був правий, коли сказав "Україна – не Росія". Я повністю підтримую цю ідею. Про те, що Україна буде буквально копіювати те, що відбувається в Росії – це навряд чи. У великої кількості людей в самій Україні та поза її межами залишається дуже багато надій і сподівань, що тут події розвиватимуться в набагато ліпшому напрямку, ніж у Росії. Дуже багато сподівань пов'язують саме з Україною, чого не скажеш про нашу північну сусідку. І це про щось говорить.

Народний депутат, редактор газети "Грані +" Юрій Луценко: Влада нищить "Львівську газету" в приклад іншим

"Жива газета"

- Пане Луценко, на вашу думку, що відбувається з медіа-простором України? - Те, що і завжди, особливо перед виборами – іде зачистка непідконтрольних владі ЗМІ.

- Але хіба ці медіа, які потрапили під тиск влади, можуть конкурувати за потужністю, масштабами впливу із провладними ЗМІ? - Та ж "Українська правда" має вплив на тих, хто приймає рішення і потім індукує ці рішення на своє оточення. "Львівська газета" – це взірець вільного засобу масової інформації настільки, наскільки це можливо в тоталітарній країні. Ясно, що з точки зору влади "дурний" приклад "Львівської газети" є небезпечним для інших ЗМІ із поки що підконтрольних владі регіонів. Зверніть увагу, що навколо Львова утворилося багата кількість критичних газет – у Рівному, на Волині, не тільки на Галичині. Тому тиск влади на "Львівську газету" – це спроба витягнути стрижень. Крім того, Львів – це полігон чергової великої битви Медведчука з демократією.

- Пане Луценко, ви самі є редактором опозиційної газети "Грані +" – які зараз умови вашого існування? - Юридично я є головним редактором газети, але реально є її "політичним дахом". Зараз проблеми у "Грані +" виникають лише в день зарплати. Щодо нас цензурний тиск було знято на початку 2001 року після відставки Деркача з посади голови СБУ. В ті часи ми стикалися і з забороною на друкування в друкарнях, і з полюванням за розповсюджувачами, і з моральним тиском на журналістів. Ми міняли друкарню кожного третього випуску. Після кожного номеру газету керівника друкарні викликали або до обладміністрації, або до СБУ. Після відставки Деркача ми друкуємося в Житомирі.

Головний спосіб зняти цензурний тиск – максимальна публічність і максимальна необережність писати те, що думаєш. Як тільки газета починає підбирати вислови чи об’єкти критики, кого час мочити, а кого ще не час, на цьому припиняється свобода газети. І зона людей, які будуть оголошені поза критикою, невпинно збільшуватиметься.

- Перший публічний протест проти влади в Україні датований кінцем 2000 року. Як за цей час змінилася ситуація? - Я думаю, ЗМІ стали більш цинічними, менш корпоративними, але ті, хто хотіли – стали більш вільними. Виявилося, що журналісти – це не лицарі на білих конях, які ведуть суспільство до сяючих висот демократії. Вони такі самі люди, як і інші громадяни, зі своїми слабостями, спокусами, у них така ж сама ступінь сміливості, як і у всього громадянського суспільства.

- І підконтрольне владі телебачення залишається головним засобом впливу на громадську думку...

- На жаль, так. Велика частина суспільства після брутальних маніпуляцій телевізійниками під час виборів отримала щеплення від цієї пропагандистської кампанії. Але, на жаль, це стосується людей, які мають час осмислити почуте. Більша частина зайнята щоденним виживанням, і тому ковтає пропаганду. Хто з огидою, а хто, і не помічаючи цього.

В підсумку ми матимемо не зовсім коректні результати виборів, які будуть засновані не на рівних можливостях кандидатів, а на перемозі технологій пропаганди провладних ЗМІ.

Питання в одному – чи люди повірять в правдивість програми "Проте", чи будуть розглядати її як брутальну і брехливу пропаганду.