З письменником треба радитись...

В уявному судовому процесі з Міністерством освіти вони мусили б бути відповідачами, тому що це було їхнім рішенням включити до програми мої твори. Мене про це не запитали. Я думаю, що автор ще живий, і неважко його знайти і запитати його думку з цього приводу. Хіба що його творчість уже розглядається цілком відокремлено від нього, вона вважається національним надбанням, і саму людину вже про це не треба питати. Мені здається, для більшості учнів автор, включений до шкільної програми, якоюсь мірою помирає. Учнів змушують його читати. Цей вибір повинен бути вільним: вибір улюблених книжок, улюблених авторів. І от, мені здається, через включення до шкільної програми певних авторів, певних імен, цей вільний вибір робиться майже неможливим.

Школа як модель тоталітарної системи

Я не любив і до сьогодні не люблю школи: як інституцію, як певний організм, як суми якихось вічно консервативних, в гіршому розумінні, людських стосунків, як певну систему, в якій є нездорова ієрархічність - підлеглі, їхні начальники і т. д., тобто певна ще тоталітарна проекція...

Андрухович – пророк, містифікатор чи оповідач історій?

Найкращі пророки – містифікатори. Містифікатор – це симпатично. Я це цілком приймаю, погоджуюся в межах якогось певного мого життєвого відтинку і (вживу це слово) творчого шляху. Я думаю, що це вичерпується романом „Перверзія”, який вийшов 1996 року. Вже потім були роки чогось іншого. Власне кажучи, сім років не з’являлися мої нові романи. Це саме по собі свідчить про те, що відбувалася якась криза і шукалося щось інше. Сьогодні я не казав би про себе як про містифікатора в тому сенсі, який ще досі мається на увазі. Впродовж цих семи років я намагався бути відкритішим і відвертішим. Я й тепер не знаю, чи є якась межа цій відкритості. Просто мені зараз найсимпатичніший оповідач історій, просто хороший оповідач історій.

Суржик поглинає галицький діалект...

Галицького діалекту фактично майже не існує. Добре, зараз я можу вживати формулу „власне кажучи”, а можу говорити „властиво”, так? "Властиво" буде більш по-галицьки. Я можу ще навмисно вишукувати якісь такі формулювання, які більше пасували б цьому галицькому діалекту. Але навіщо? - В такому разі він би не був моїм органічним. Якби я стилізував якийсь текст, - припустимо гіпотетично, що я пишу роман, події якого відбуваються в 20-х роках, де-небудь в Дрогобичі або в Станіславі, - мені б це було необхідно, бо інакше цей роман виявився б уже брехнею, якоюсь творчою поразкою. Я мусив би стилізувати мову. А дії всіх моїх романів відбуваються в наш час. Якщо я десь користуюся такими засобами, як, скажімо, в першому романі „Рекреації”, то це для того, щоб зобразити дивну постать такого діаспорного професора, який насправді виявляється Сатаною. Цей образ написаний з великої любові до діаспори. Але це, на мій погляд, уже в минулому.

Якщо говорити про мовний поділ України, то, як на мене, суттєво те, що сьогодні Галичина і Волинь – це, напевно, останні регіони, куди дійшов суржик, той, який зі сходу України пересувається все далі на захід. І далі йому буде йти нікуди - до Польщі, до Словаччини суржик не піде.

Життя як текст, писання і творення іміджу

Думаю, що дуже багато про мене скажуть мої тексти, книжки, окремі публікації. Крім того, дуже важливо іноді потрапити на якісь публічні виступи та читання, які я страшенно люблю організовувати.

За великим рахунком, творення іміджу - це творчість. Я собі самому цікавий не тільки в тому сенсі, що десь там, на полиці, стоять мої книги. Я починав з цих текстів і книжок, але я собі цікавий теж якимись вчинками. І ці вчинки – це якийсь коментар до моїх книг, а можливо, навпаки, це книги – коментар до вчинків, а можливо, це все - якийсь процес. Я – це процес.

Любов і Богдан-Ігор Антонич

Фактично кожен з мого поколінні робив присвяту Антоничеві. За Антонича я теж можу життя покласти, тобто я його люблю, і з моїх романів це видно. Треба бути сліпо-глухо-німим, або не хотіти побачити, що я його люблю. Він присутній в кожному образі, в кожному рядку. Я добре знав його тексти, і мені це страшенно знадобилося, при написанні романів. Ці тексти в моїй пам’яті оживали. Я їх знав ще й тому, що писав про нього дисертацію.

Твори народжені музикою

Музика назагал тому така важлива, що дає можливість одним чуттям безпосередньо промовляти до інших. Це якась класична дефініція, яку я зараз трішки перекрутив. Один з найбільших моїх життєвих комплесів - це те, що я не навчився грати на жодному інструменті. Ініціатива в шкільному віці належить переважно батькам, а не дітям. В шести-семилітньому віці дитина ще, мабуть, не готова вирішити, чи вона геніальна, що, скажімо, без фортепіано жити не може. І в мене це не було сформовано. Але потім це відчуття постійно поверталось і відобразилося в тому, що в підліткові, юні роки, я, як, практично, і всі мої друзі, пережив цілковите тотальне захоплення тогочасною рок музикою кінця 60-х - середини 70-х років. Я дуже часто уявляв себе швидше учасником такої групи, аніж кимось іншим. Тобто писання надалі робилося певним замінником цього. Я люблю поєднувати такі речі, як поезія і музика. Усі свої романи я писав під музику. Якимось чином вона добиралася схематично. Тематично ”Перверзія” вся писана під давню музику (той же Вівальді - венеційський композитор), а під час писання „12 обручів” превалював джаз. Якийсь раціоналізм в цьому присутній. Я ніби наперед бачу, проектую той текст, який сьогодні я буду писати впродовж 5-6 годин (довше не виходить). Але я повинен мати якийсь такий "запас" музики на ці 5-6 годин. І оскільки я маю проекцію майбутнього тексту, я дещо раціонально підходжу до вибору цієї музики. Тобто мені потрібно пробудити емоції. Зараз мене страшенно цікавить такий різновид музики, який, скажімо, кваліфікується як етно, або англійською - world music. І там є такі несамовиті відкриття. Я про неї дізнаюся від друзів. Взагалі, для мене критерієм того, чи купую я цю платівку, чи ні - є відчуття того, що я раніше цю музику пережив. І вже тоді я починаю її шукати. Насправді прекрасної музики у світі так багато, що її не встигнеш навіть побачити на платівках, не те щоб всю переслухати. Останнім часом я переважано слухаю етнічну музику. Хоча це не означає, що тільки її я і слухаю. Коли мене запитують, а яка музика тобі подобається, то я цілком щиро відповідаю: будь-яка.

Венеція – місто мрій і розчарувань?

Венеція – особливе місце. Тільки для мого товариша – італійського перекладача, який химерно називається Льоренсо Помпео – для нього це погане місце – він мені радив більше туди ніколи не їздити. Існує певна конкуренція між південними італійцями і північними. Він - римлянин з півдня. І от він переклав „Московіаду” італійською. Я був здивований, чому він вибрав саме „Московіаду”. Адже „Перверзія” - про Венецію. І саме це мало б бути італійському читачу страшенно цікаво. На мої зауваження він відповів: „Нікому в нас насправді та Венеція не цікава, це просто шматок дешевого Голівуду, куди возять японських туристів і здирають з них там величезні кошти за штучні розваги”. І це на мене вплинуло. Коли після розмов із ним я потрапив туди вдруге, майже через 10 років, я був вбитий й розчарований. Вбитий і кількістю японців, і просто всім цим містом. І мені здалося, що не варто вдруге опинятися там, де відбулося з тобою щось дуже важливе, або, може, тоді вже треба втретє приїхати. Не знаю...

Політика – мистецтво, брудна справа?

Я загалом не був би проти, якби наступним президентом став Ющенко. Принаймні, це єдиний з кандидатів, з яким я особисто знайомий. Це мій аргумент. Сьогодні вже існує стереотип, що він - це манна каша, якась розлізла без-особистість. Але це те, що зараз прийнято називати технологіями. І вони працюють, коли твориться такий-то образ. І я один з небагатьох, хто може це зрозуміти, тому що я знаю, на якому рівні це твориться і як можна на це реагувати. Краще - ніяк, краще не озиратися, не заперечувати, не сперечатися. Треба просто йти далі. І тоді, як учив мене великий гуру Микола Юркович Рябчук, якому я майже всім на світі завдячую, - в тебе можуть як завгодно цілитись і стріляти, але ніколи не влучатимуть, тому що ти вже будеш на два кроки далі, а вони ще будуть стріляти туди, де ти стояв вчора, тоді як ти пішов далі. І це, мені здається, добре. Я думаю, що, за великим рахунком, політика могла б бути такою ж творчістю, як, скажімо, література чи музика.

В пересічного громадянина нашої країни відклалося в свідомості, що політика – це брудна справа. І це, певною мірою, наслідок технології і стосується більшою мірою нас, ніж решти світу. Все дуже просто – для певних владних технологій - це вигідна настанова, яку отримує той же виборець. Це передусім паралізує його активність, бажання самому взяти участь у зміні політики на краще. Коли я підходжу до цього з апріорним судженням: ”політика брудна, а політики всі негідники і сволота”, то це в принципі паралізує все моє бажання, мою волю щось змінювати, взяти участь у всьому цьому.

Україна – країна, з якої ідуть, в якій живуть, до якої повертаються?

Щоб змінити життя, треба принаймні уявляти собі, в якій країні хотілось би жити, як би ця країна мала виглядати, і вже тоді вирішити для себе, які конкретно люди могли б до таких змін, може навіть не привести, але принаймні наблизити. Я думаю, фотокарток тих міст, в яких ми всі живемо, вистачає, але йдеться про відчуття тієї країни, в якій ти живеш, тобто - подобається тобі як ти живеш, чи ні, хочеш ти з неї їхати, чи ти хочеш в ній залишитись. За однією з моїх версій, взагалі усі країни світу поділяються на два різновиди: ті, з яких їдуть, і ті, до яких їдуть. Це дуже грубий поділ, тому що є країни, з яких залюбки би їхали, але не можуть виїхати, тому що не випускають, і є країни, в які не впускають. Україна зараз, безперечно, належить до тих, з яких їдуть, з яких хочуть їхати. І з моєї точки зору, її мешканця (не буду вживати слова "громадянина", тому що я все більше і більше схиляюся до анархізму, отже як її мешканця), як когось, хто хотів би в ній жити далі, попри ту тенденцію, що мій сусід хоче поїхати і моя знайома хоче поїхати, я, можливо, залишуся сам, коли всі поїдуть. Очевидно, мій вибір політичний мав би якось пов’язуватися з тим, що я не хочу їхати і я не хочу, щоб інші їхали. Але я хочу зробити цю країну такою, щоб до неї хотіли приїздити.

Юрій Андрухович ( 43 роки) – поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Автор романів „Рекреації”, „Московіада”, "Перверзія”, „Дванадцять обручів”. За його сценаріями поставлено два художні фільми. Його вірші співають „Плач Єремії” та „Мертвий півень”. Перекладає з польської, німецької, російської, англійської. Друкується у Польщі, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США, Швеції, Австрії, Болгарії, Хорватії, Білорусі, Литві, Словаччині, готються видання в Швейцарії, Італії, Іспанії. У 1985 р. створив літературне об‘єднання Бу-Ба-Бу, а у 1998 відмовився від висування на Шевченківську премію.



Проект "Людина влади" здійснюється за підтримки Фонду розвитку ЗМІ посольства США в Україні та програми Матра посольства Нідерландів в Україні.