Проблема монополізації ЗМІ актуальна у всьому світі. Наприклад, в Великобританії одна фізична особа не має права володіти двома та більше ліцензіями на телемовлення, що охоплює 15% телевізійної аудиторії. А власник газети, тираж якої становить 20 і більше процентів загальнонаціонального тиражу, не має права володіти аналоговим наземним телебаченням. Тобто неможливо поєднувати в одних руках потужну газету и телебачення. Цікавим є досвід Греції, де родичі до п’ятого ступеню спорідненості з фізичною особою, котра володіє пакетом акцій з ліцензією теле- або радиомовлення, не мають права на другу ліцензію такого роду. В Італії прем’ер-міністр Сільвіо Берлусконі, сам медіа-магнат, вніс поправки до закону, що дозволяв би йому володіти додатковою ліцензією на телерадіомовлення, і по всій країні пройшли акції протесту, а президент Італії наклав вето на цей закон.

В Австрії діє закон про субсидування преси, згідно якого тижневикам та деяким щоденним газетам надаються державні субсидії та знижені поштові тарифи.

У резолюції 1974 року парламентська Асамблея Ради Європи закликала держави прийняти закони, що обмежують монополії та об’єднання преси, а також визнала необхідність державних субсидій, щоб фінансово підтримати газети, і рекомендувала, щоб вибіркову допомогу в будь-якій формі здійснювали тільки незалежні органи.

1982 року Комітет міністрів заявив, що “обов’язок держави – попереджати посягання на свободу вираження поглядів та інформації і проводити політику, спрямовану на стимулювання різноманітності джерел інформації, забезпечуючи таким чином плюралізм ідей та думок.” Комітет Міністрів та Парламентська Асамблея продовжують наполягати на тому, щоб держав вживали позитивних заходів для забезпечення плюралізму преси, але в той же час намагалися не впливати на зміст публікацій та не ставили виділення державної допомоги від редакційної політики.

В країнах розвиненої демократії інформація про власників каналів мовлення є відкритими. І таких підхід є очевидним надбанням демократії.

Українське законодавство містить обмеження, щодо засновництва телерадіоорганізацій і друкованих ЗМІ. Так, відповідно до ст..7 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” , фізична особа не має права бути засновником (співзасновником) телерадіоорганізацій, які ведуть мовлення більш як на двох каналах мовлення по телебаченню і трьох каналах мовлення - по радіо на територію всієї країни, області, міста або іншого регіону.

Стаття 10 Закону України про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні ”визначає , що “ фізична або юридична особа не може бути засновником (співзасновником) чи контролювати більше 5 відсотків загальнодержавних і регіональних громадсько-політичних засобів масової інформації”.

Але саме питання власності телерадіоканалів в Україні на сьогодні – таємниця за сімома печатками. Така інформація конфіденційною і нікому не надається (винятки встановлені законом). На нашу думку, законодавство має прямо передбачати відкритість такої інформації. Також українська норма, яка встановлює обмеження на засновництво юридичною чи фізичною особою теле- та радіоорганізацій, які ведуть мовлення, повинна поширюватись не лише на пряме засновництво, але й пов’язаних осіб. Пов’язані особи – термін, що використовуються у податковому законодавстві і означає пов’язаність через родинні зв’язки (для фізичних осіб). Такі обмеження містяться, зокрема, з законодавстві Греції.

Треба зазначити, що питання фактичного і номінального власника актуально для багатьох країн. Довести це практично неможливо.

Проблема монополізації ЗМІ має не стільки економічне, скільки політичне значення, оскільки зворотня залежність між рівнем їх концентрації в одних руках і плюралізму в цій сфері очевидна.

Бізнесмени і політики вкладають капітал у владу, у даному випадку “четверту”. Влада , в свою чергу, конвертується в гроші, а гроші знову переходять у владу.

Прозорість в питанні власності на телерадіоканали сприяє плюралізму ЗМІ, вона позбавляє зацікавлених осіб від необхідності припускати та домислювати. Врешті, сама проблема “темників“ стала б неактуальною.

Забезпечуючи нормальні умови розвитку ЗМІ в країні, приватні медіа повинні опонувати владі і контролювати кожний її крок.

Свобода преси - одна з засадних елементів демократії, політичної системи, краще інших спроможної забезпечити інтереси громадянського суспільства. Сьогодні свободу слова все частіше визнають невід’ємною умовою экономічного, політичного, суспільного і культурного прогресу і стабільності, а також потужним союзником у глобальній боротьбі проти зубожіння, хвороб, корупції, невігластва та неписьменності -лих, які впливають на життя кожного з нас , де б ми не жили - в промислово розвиненій країні або в такій, що розвивається.

Свобода преси вігідна, з якої сторони ви б на це не дивились. Так само економічно і політично виправданим є плюралізм, що забезпечується вільними мас-медіа.

Функції і завдання влади і преси повинні розрізнятись чітко і однозначно. Завдання влади – керувати кораблем держави, завдання преси – оцінювати якість керуючих, забезпечуючи кораблю стабільність та сталість у бурхливому океані економічних, політичних і суспільних проблем. Якщо ЗМІ думають про виживання, то говорити про інформаційну, суспільну активність не приходиться. Преса втрачає авторитет і у влади , і у аудиторії.

Громадянське суспільство про такому стані преси формується фрагментарно і неадекватно політичним завданням країни.

Питання плюралізму ЗМІ щільно пов’язане з є питанням монополізації . Особливо гостро це питання постає відносно телевізійних каналів, оскільки не один мас-медіа не має більший вплив на аудиторію, як телебачення.

Прозорість в сфері власності на канали мовлення дасть можливість власникам незавуальованого вираження своїх поглядів і політичних ПРЕДПОЧТЕНИЙ, а громадяни зможуть робити свідомий вибір , що позитивно для громадянського суспільства.