Тим часом скільки-небудь розсудлива людина і сама розуміє, що реанімація розвиненого соціалізму – це щось на кшталт ненаукової фантастики: настільки необоротні зміни, що відбулися за останні п’ятнадцять років у тканинах й клітинах того, колишнього, соціально-політичного тіла. Разом з тим, той же здоровий глузд підказує, що абсолютно все змінюється. Суспільствознавці старшого покоління, що спеціалізувалися в історичному матеріалізмі й історії Комуністичної партії, міцно засвоїли думку класиків марксизму про те, що соціалізм виростає безпосередньо з капіталізму, і відповідно певний час несе на собі його «родимки» (явно негативні та негарні явища), лише поступово їх позбуваючись.

Якщо не вдаватися в подробиці, то ХХ століття дає нам два етапи історичного прогресу. На першому етапі соціалізм у Росії як суспільно-політичний лад народжується з пізнього феодалізму, що розкладається, із властивою йому абсолютною монархією та незміцнілим капіталізмом. Чи то в силу несприятливих умов народження, чи то в силу інших причин уже генетичного характеру, соціалізм зміцнюється винятково терором проти власного народу. І справді, число тих, хто загинув у таборах й на висилках з 1917 року по 1950-ті, включаючи сюди й померлих від голоду в Україні й Росії в 1933 році, цілком порівнювальне з числом загиблих у війні СРСР із фашистською Німеччиною, якщо не перевищує його. Отже, сумарно – дві війни з числом жертв близько 35-45 мільйонів співгромадян.

На другому етапі, наприкінці 80-х років минулого сторіччя, капіталізм народжується із пізнього соціалізму, що розкладається (новизна, пов’язана з несподіваним поворотом у послідовності подій, не передбачена колишніми класиками всіляких наук, тільки підлягає докладному обґрунтуванню істориками й соціологами). Розкладання, як ми вже переконалися, не може бути віднесене до факторів, що сприяють народженню. Але факт «зростання із» безперечний. Досвід приносить нам нове підтвердження: не знаю як в інших країнах, але ми, після останнього перепису населення в Україні в 2001 році, недорахувалися приблизно 5 мільйонів співвітчизників (47 млн. проти 52 млн. кінця 80-х років). Таборів і масових розстрілів не було, що дозволяє висунути гіпотезу про більшу гуманність капіталізму, що народжується, у порівнянні із соціалізмом, що народжується. Одне лихо – масштаби нестачі живих людей погано погоджуються з констатацією про більшу гуманність.

От, однак, що дивно: наші сьогоднішні керівники практично нічого не говорять про «рідні плями» соціалізму на тілі українського варіанту капіталізму. І справа тут не в застарілій термінології, оскільки саме явище можна назвати як завгодно. Але вони взагалі не розмірковують наодинці чи публічно про успадковані риси: ані гарні, котрі варто зберегти, ані про погані, яких варто позбутися якомога швидше. Більш того, наші керівники не говорять й про те, що вони нібито зруйнували все колишнє вщент, а на розчищеній площадці дбайливо плекають органи, тканини й клітини незміцнілого капіталістичного тіла. Проте, ухиляючись від розгляду питання про родовід нашого нинішнього стану, відповідальні за долі країни упускають можливість поліпшити положення чи уникнути очевидних помилок. Утім, не виключено, немає їм ніякої справи до поліпшення справ й прийняття запобіжників від помилок, оскільки зовсім не тим обтяжені їхні державні голови (таку політичну теорему важко довести).

Нереально, щоб «родимок» соціалізму в нашій капіталістичній реальності не існувало зовсім. Вони, звичайно, є, а одна з найбільш лиховісних проступила у всій своїй вроді недавно в Мукачевому. Щоб співвіднести вибори міського голови в районному центрі Закарпаття з «родимками соціалізму» нагадаю усього лише кілька фактів: а) у ніч після виборів з міської виборчої комісії викрадені протоколи підрахунку голосів з виборчих дільниць; б) невідомими розгромлені кілька виборчих ділянок після їхнього закриття; в) під час голосування на виборчих дільницях присутні «люди в чорному», що виконують явно не передбачені законодавством функції (деякі телеканали передали в ефір відповідні кадри хроніки).

Для будь-якого законослухняного громадянина ці факти не мають потреби в підтвердженні – вони очевидні. Як очевидно для нього й те, що вони підлягають осуду негайному та рішучому. Підлягають відповідно до простого міркування: у серйозних справах, що стосуються всього суспільства, кримінал править бал тільки тоді, коли йому потурають.

По свіжих слідах парламентська комісія на чолі із віце-спікером О.Зінченком виявила кричущі порушення виборчого закону й доповіла про них Верховній Раді. От, однак, що відбулося: ані Президент України, ані Прем’єр-міністр, ані лідери фракцій та партій, що входять у правлячу в країні коаліцію, ці факти не засудили, а також від них не відмежувалися, не зайняли по відношенню до цих фактів непримиренну позицію й не започаткували відповідних дій (вказівка розібратися й поінформувати Президента до 1 травня нічого спільного із однозначним визначенням своєї позиції не має; до того ж вона і не виконана). Інакше кажучи, усе керівництво країни та його найближче політичне оточення думає, начебто погроми на виборчих дільницях і викрадені протоколи виборчих комісій ніяким чином не торкаються його власних – так, його власних, вищого керівництва, а не України – репутації та честі. Але мовчання теж красномовне – таки не торкаються.

Без пояснень, адекватних більшою чи меншою мірою реальному положенню справ, утім, не обійтися. Для тих, хто втратив пам’ять, нагадаю точку зору О.Солженіцина, що пронизує весь його «Архіпелаг Гулаг». Для більшовиків – це ще тих, ранніх більшовиків епохи Сталіна, епохи соціалізму, що зміцнюється, – головну загрозу складали «політичні»: вороги народу, що мають зв’язки зі світовою буржуазією та світовою ж контрреволюцією. Це вони засуджувалися на максимальні терміни покарання, а потім без суду й слідства одержували додаткові терміни.

Зовсім не те кримінальники – злодії та бандити. Ті знаходилися в привілейованому положенні в таборах, за першою нагодою амністувалися та з них знімалися судимості (у 1953 році практично всі бандити були випущені на волю і лише невелика кількість тих, хто мав 58, політичну, статтю; країну тоді захлеснула хвиля насильства й бандитизму). І все тому, що вони не були загрозою владі, навпроти, вони були помічниками в боротьбі з «політичними», вони були, як говорить Солженіцин, «соціально близькими». До речі, саме тоді політичних стали саджати в камеру з кримінальниками, фактично перекладаючи на останніх завдання ламання волі та гідності нормальних людей, які мали відмінну від влади точку зору на те, що вважати нормальним життям у країні та як таке життя можна улаштувати (ті, хто чув плівки майора Мельниченко, стверджують, що непізнані голоси, що нібито звучали в першому кабінеті країни на вулиці Банковій, переконували один одного в ефективності подібної технології стосовно конкретних осіб, які на своє нещастя увірували у свободу думок й право їх вільно висловлювати у суверенній Україні. Але плівки колишнього офіцера державної охорони, як ми знаємо, не приймаються судом як доказ; забудемо про них і ми).

У Мукачевому кримінальні елементи відкрито, не ховаючись і нічого особливо не побоюючись, втрутилися в політичний процес, зазіхнувши на основне конституційне право – право громадян вільно обирати собі владу, а при потребі змінювати її. У контексті наших міркувань це означає: капіталізм, що зміцнюється, успадкував від соціалізму, що зміцнюється, «родимку» – влада потурає «соціально близьким» і жорстка до політичних опонентів, якими в Мукачевому виявилися зовсім не представники блоку «Наша Україна», як хтось міг би подумати, а самі жителі районного центра. Вони являли загрозу владі в локальному масштабі і це проти них діяли «люди в чорному». А якщо ми ще згадаємо, що ув’язнені всіх мастей на виборах до Верховної Ради в 2002 році масово підтримали блок «За єдину Україну!», який нині сформував парламентсько-урядову коаліцію, то всякі сумніви в обґрунтованості припущення про «соціальну близькість» обох суб’єктів нашого розгляду повинні відпасти в кожного неупередженого громадянина. Навпаки, цьому самому неупередженому громадянину тепер треба постаратися довести, що все зовсім не так. От тільки ніхто, здається, не збирається цього робити.

Говорять, начебто в запалі полеміки Юлій Цезар викликнув: «Та що ви мені усе про право та про право, адже йдеться про владу». Віват, Цезарю, багато води спливло, а дещо не змінюється.