Молоді люди зізнаються, дехто з них навіть не впевнений в тому, що хоче пов'язати своє майбутнє з журналістикою. Проте вони переконані, що Школа «Дня» - це, в першу чергу, неабияке розширення кругозору, неоціненні знання, дисципліна та нові друзі. Приємно бачити серед цьогорічних учасників і знайомі обличчя - студентів, які вже вдруге приїхали до редакції здобувати досвід роботи в щоденній газеті. Для відбору до Школи журналістики ми попросили усіх бажаючих заповнити анкети учасників, в яких вони мали розповісти про себе, сказати, чого вони очікують від стажування в газеті «День».

Також умовою відбору було написання есе-роздуму, в якому ми попросили викласти думки, навіяні однією з книг «Бібліотеки «Дня». Уривки з кожної анкети та есе пропонуємо вам.

Вікторія Прасол, студентка Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»:

- Я ніколи не мріяла стати журналістом, принаймні до того часу, коли треба було обирати майбутню професію. Відтоді я задумалась, до чого я більше тяжію. Я тепер тут. Минулорічна практика у Школі журналістики «Дня» багато чого мені показала і мої вади, і досягнення. Але саме тоді прийшло розуміння, що я можу! Саме коли вперше побачила ще на майбутній шпальті газети своє прізвище під коротеньким матеріалом. Розуміння: це моє. Коли я прийшла перший раз до «Дня», я зрозуміла, що мої бездоганні університетські знання нічого не варті. Тому мені довелося набувати досвід журналістської роботи просто наново. Про газету «День» я чула давно, часто бачила її на рекламних проспектах, як спонсора різних культурних подій. Я була присутня на презентації книги Джеймса Мейса «Ваші мертві вибрали мене...» і дуже вдячна за таку діяльність газети «День», яка не закінчується лише матеріалами, «День» втілює свої погляди в реальність, тому тільки вже за це можна поважати такі дії.

Наші мертві вибрали його

Приголомшливе в цій книзі, не тільки книга як така, але й її автор. Джеймс Мейс казав, що не можна займатись дослідженнями Голодомору і не стати, хоча б, напівукраїнцем. Але ця людина зробила для досліджень більше, ніж «справжні українці». Я не можу назвати його чужинцем чи іноземцем, бо той, хто поклав своє життя, душу і віддав серце заради історії іншої нації забирає не якусь її малу частинку, а стає «своїм». І не просто, а одним із великих, якого, на жаль, знає не так багато звичайних людей. Ця книга не дала його праці безслідно зникнути десь в архіві, вона донесла її до народу, саме туди де вона має бути. Ця праця заклик, прокинутись від сну байдужості і нарешті задуматись про минуле, й про майбутнє. І вона житиме й буде не марною, аж допоки питання нашої історії турбуватиме, нас українців.

Анна Слєсарєва, студентка Інституту журналістики Національного університету імені Т. Г. Шевченка:

- Серед широкого кола своїх захоплень, якими колись були й танці, й музика, й історія, й іноземні мови, для майбутньої професії я обрала журналістику, передусім тому, що вона дозволяє якнайкраще реалізувати власний творчий потенціал. Займаючись журналістикою, ти ніколи не будеш виконувати одноманітну та рутинну роботу, навпаки - ти постійно відшукуватимеш нові теми, самовдосконалюватимешся, навчатимешся.

Зрештою, це чудово, коли постійне розширення кругозору, інтересів (і можливість говорити на цікаві теми) - є не тільки особистою, а й професійною потребою. Про газету знаю дуже давно, але інтерес до діяльності газети підвищився, коли обрала журналістику як покликання і вступила до університету. На мою думку, найбільш вдалими проектами є «Бібліотека газети «День» та Фотовиставка «Дня». Перший - через те, що говорить про значущі національні теми, другий - через особистий інтерес до засобів зображення у журналістиці, зокрема до фотографій, які у газеті «День» є одним із найвдаліших прикладів серед інших українських ЗМІ.

«Дві Русі»: у пошуках історичної правди

Читаючи «Дві Русі» бачиш картини, що супроводжували історію обох держав протягом віків, розумієш, чому історична тема є такою болючою для обох націй, чому виникають суперечки: тут і питання спадкоємності Київської Русі, і Переяславська рада, і суперечлива постать Івана Мазепи, й політика Петра І і Катерини ІІ, і проблеми Голодомору, ОУН-УПА - все, мабуть, і не перелічиш. Зрозуміло, кожен має право на власні погляди стосовно цих питань й неможливо змінити застаріле бачення деяких людей, однак одне я знаю напевно: недопустимо в історичній науці порушувати, переписувати, «втрачати» факти (як це робили раніше), програмувати погляди людей, навіть не з патріотичної, а з суто наукової точки зору, бо тоді втрачається й сенс вивчати минувщину.

«Дві Русі» відкривають очі на багато «білих плям» в українсько- російських відносинах. Звісно, неможливо осягнути тему повністю на 496 сторінках, але це - далеко не крапка, а, скоріше, три крапки чи знак питання.

Алла Дубровик, студентка Національного університету «Острозька академія»:

- Перша зустріч із «Днем» відбулась відразу після першого знайомства з альма-матер - Національним університетом «Острозька академія» (у вересні можна святкувати четверту річницю). Проекти газети «День» завжди досить креатині, оригінальні та суспільно важливі (взяти, наприклад літню Школу журналістики «Дня»). Я думаю, що суспільно значимими є ВСІ проекти «Дня» : ну не можу я сказати, що Острозький клуб більш важливий, аніж «Бібліотека «Дня» чи «Бібліотека «Дня» є кориснішою для українського суспільства ніж Школа журналістики. Всі проекти «Дня», всі, без винятку, є архіважливими!

«Біль - це реакція живого організму»

Період сталінських репресій біллю стугонить у серці української історії. Спогади про страшні часи геноциду, коли люди божеволіли від голоду, кровавою луною озиваються на сторінках часописів, книг, розповідей очевидців. Ниє у грудях нашого народу рана нанесена машиною сталінського терору, але влучні слова Лариси Івшиної: «Біль - це реакція живого організму».

Вперше про Голодомор я почула ще маленькою дівчинкою, мені тоді було десь років шість-сім. Не пам'ятаю, що було причиною, але мама одного літнього, погожого й сонячного ранку розповіла мені про те, як за один пшеничний колосок люди були ладні віддати своє життя, як матері від розпачу й горя божеволіли й вбивали своїх дітей... Потім була книга Уласа Самчука «Марія», «Жовтий князь» Василя Барки, кожну з яких я перечитувала по декілька разів. І щоразу мене мучило одне й теж запитання «Чому? За що? Навіщо?» І, мабуть, не випадково моє знайомство з «Бібліотекою «Дня» почалось саме з книги Станіслава Кульчицького «Почему он нас уничтожал».

Марія Балюта, студентка Запорізького національного університету:

- Я закінчила 4-й курс факультету іноземної філології за спеціальністю «англійський переклад». Брала участь у науковому житті Запорізького національного університету, мала практику усного перекладу зі студентами з Нігерії. Нещодавно повернулася зі Сполучених Штатів Америки. Я не аналізувала чи сприймала «День» як журналіст. Для мене це великий обсяг роботи та аналізу як для філолога.

Небезпечна українська

Розмовляти українською в Запоріжжі - справа не дуже безпечна. Звичайно, жбурляти в вас каміння не будуть, але декому з моїх знайомих просто не зупинили на потрібній зупинці через те, що вони попросили про це українською. З одного боку, гніватися на людей за це неправильно, з іншого - можливо, слід поміняти ставлення до української мови? Шкода, що радикальні політичні дії, що заполонили українську сцену влади, розділили Україну ще більше, змусили жителів одного регіону зневажливо ставитися до представників іншого.

 А українська мова хибно сприймається, наче це ознака радикального націоналізму, а не прояв патріотизму. Ось і виходить так, що на Україні спілкуватись українською мовою стає інколи небезпечно. Лише сучасна українська література хоч якось підтримує баланс у ситуації, що склалася. Також радує те, що студентство починає активно читати книги українською мовою. І спілкуватись українською мовою стає модним. Це може бути першим кроком до появи довгоочікуваного національного самоусвідомлення.

Олександр Карпюк, студент Запорізького національного університету:

- Дуже радий, що обрав саме журналістику, тому що ні в чому іншому я себе просто не бачу. Створив власний сайт http://www.tochka-zh.ru/, який, на жаль, так і не отримав належного розвитку. Публікувався у регіональній пресі. Маю на меті створити повноцінне студентське видання, що буде мати належних спонсорів (навіть незважаючи на кризу). Хочеться відчути робочий тонус, який був підчас минулорічної роботи в редакції газети «День». Повернувшись до Запоріжжя минулого року, я був здивований, як повільно йде час та робота у запорізьких журналістів. Молодість любить енергію та роботу. Як на мене, найголовнішим проектом «Дня» є традиційний фотоконкурс. Одна фотографія може показати ціле століття, так само, як один параграф підручника з історії.

Про різні види націоналізму

Я ніколи не був прихильником радикального націоналізму. Тому що, як і релігійний, він не приведе ні до чого гарного. Чи не найстрашніші події в історії людства відбувалися саме через релігійний фанатизм. При чому, цей радикалізм почався в ХІ столітті (перший Хрестовий похід), а кінця, схоже, так і не має. Схоже, він просто змінив форму вияву. Як приклад: одна з причин терористичної діяльності - релігія та питання віри. Націоналізм у цьому аспекті пішов недалеко від релігійних питань. Дуже образливо і боляче читати коментарі на ресурсі «Кореспондент.нет», що пов'язані з національними питаннями. У цих ганебних діалогах слова «бандерівець» і «москаль» - найм'якіші. В першу чергу, формування національної ідеї бере свій початок у вищих ешелонах влади. Тому необхідно, щоб Українські політики мали чітку позицію щодо такого важливого питання, як діяльність ОУН-УПА. У будь-якому понятті «націоналізм» повинен мати певні межі. На жаль, таке враження, що наша держава лише шукає межі цього націоналізму після багатостолітніх утискань з боку різних держав.

Євгенія Крикун, студентка Національного університету «Острозька академія»:

- За час навчання встигла попрацювати у студентській раді свого факультету та у культурно-мистецькому центрі. Мені подобається малювання та музика, шукаю гармонію в житті. Важливо, що газета «День» не залишається осторонь проблем українського національного відродження, аналітичного висвітлення історії та сучасності. Я люблю її небайдужість. Особливо подобаються такі проекти, як Премія газети «День» ім. Джеймса Мейса та «Бібліотека газети «День». Обидва проекти сприяють утвердженню самосвідомості українського народу, а також підняттю на всесвітній рівень обговорення таких проблем, як Голодомор 1932-1933 рр.

Дві Русі  - два світи

Русь Київська і Русь Московська. Століттями історія намагалася зробити з двох світів один. Дві Русі - дві сестри. Одну сестру історія назвала Великоросією, а іншу - Малоросією. Та нікого навіть не цікавило, чи рідні сестри вони взагалі. Видатний український антрополог Федір Вовк, довів, що українці та росіяни належать до різних антропологічних комплексів. Найближчими до українців є білоруси, прибалтійські народи та поляки, росіяни ж більш споріднені з народами фінно-угорської мовної групи. Але цю інформацію можна віднести до категорії «так, між іншим». Цікаво дослідити причини такого «сестринського споріднення». Історія - це гра амбіцій. Імперія ніколи не визнає своєї амбіційної природи. Проблема глибоко засіла в головах і серцях людей, які неспроможні відрізнити біле від чорного, змиритися з минулим і будувати майбутнє. Одвічне людське прагнення шукати винних і розпалювати ворожнечі. Як досягнути порозуміння? Лише шляхом об'єктивного вивчення історії та примирення.

Анастасія Самошина, студентка Інституту журналістики Національного університету імені Т. Г. Шевченка:

- Для мене весь світ, мій світ - МАМА, до речі, - Самошина Олена Борисівна. Вперше ми зі світом взаємозраділи один одному 10 січня в містечку Харцизьк на Донеччині. Можливо, через місце народження іноді чую у своєму характері розбійницькі нотки. Києвом дихаю з шести років. З того ж часу божевільно закохана в нього, майже так само, як в Донбас. Моє серце відчуває: Михайло Булгаков, Володимир Маяковський. Моя душа співає: російський рок, взагалі музика зі смислом (більше за мелодію ціную слова). Я неодмінно буду в Іспанії (батьківщина Далі), в Пітері, Лас-Вегасі, на Ямайці та Кубі (пов'язано з музикою, якщо почну детально пояснювати, заплутаю всіх і себе також).

Щодо проектів «Дня»: найвідомішими для мене є «Фотоконкурс» (відвідуючи книжкові виставки столиці, майже завжди можна побачити там найкращі роботи) та «Бібліотека газети «День». Проте регулярно відвідуючи сайт видання, я також володію інформацією про Премію газети «День» імені Джеймса Мейса за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики, про Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді. Я вважаю, що «День» робить велику справу, підтримуючи на своєму сайті розділ «Потрібна допомога».

В такий спосіб створюється додаткова можливість зібрати кошти, необхідні для лікування хворих дітей, шанси яких одужати таким чином зростають. Особливо дякую газеті за те, що, послуговуючись її інтернет-ресурсом, можна долучитися до відкритого звернення до міністра освіти та науки стосовно надання Донецькому національному університету імені Василя Стуса. На мою думку, залишити свій підпис - це питання гідності. Визначити, який проект газети «День» є найважливішим і найзначимішим, мені важко. Переконана, що кожен із них на своїй території виконує по-своєму найважливіші завдання, реалізація котрих є необхідною для населення.

Анна Вакуленко, студентка Національного університету «Острозька академія»:

- Приїхала за 600 км до Острога, щоб отримати якісну вищу освіту. Вважаю себе щасливою людиною, оскільки маю шанс здобувати знання у престижному університеті та долучатися до культурного й громадського життя, що постійно відбувається в нашому ВНЗ. Окрім навчального процесу як такого, працюю у відділі зв'язків із громадськістю Острозької академії на волонтерських засадах. Мені подобається читати класичну літературу, у вільний час - пограти з друзями у волейбол, прогулятися після дощу, зробити кілька знімків блакитноокого неба, випити справжнього цейлонського чаю в хорошій компанії.

Не люблю індиферентності та пасивності й вважаю ці людські риси доказами того, чому ми такі. Мені пощастило: я стала читачем часопису «День», коли почала задумуватися над майбутнім вибором професії, про те, хто я і для чого живу. Росла і черпала інформацію з «Дня» завдяки батькам - ми передплачували газету з 2000 року.

Про укроки Голодомору

Джеймса Мейса, «типового» американця, як він про себе казав, ми могли б віднести до когорти великих українців. Справді, потрібно мати неабияку сміливість та бажання досліджувати історію країни, що була фактично ізольована від світу, і що практично означало зламати собі кар'єру та життя. Але роки, дисертації, статті принесли результат - багато країн визнали Голодомор 1932-1933 років в Україні геноцидом, але це сталося вже без Мейса. Але найважливіше те, що Джеймс Мейс, автор перших статей та дисертацій на тему Голодомору-геноциду в Україні, діагностував в українців нелегку спадщину тих подій - постгеноцидне суспільство. Видання «Ваші мертві вибрали мене...» допомагає окреслити той широкий контекст, без усвідомлення якого уроками геноциду пройнятися неможливо. І зрозуміло те, що потрібен ще час, щоб оговтатися, піднятися з колін та будувати країну наших мрій.

Анна Козаченко, студентка Національного університету «Острозька академія»:

- Я старша від України рівно на рік, себто народилася 24 серпня 1990 року. З претензією на всі п'ятірки пішла у перший клас. Школу закінчила також з претензією на вступ до Національного університету «Острозька академія» та зі срібною медаллю. Перемогла у III Міжнародному конкурсі «Трагедія Голодомору у творчості Уласа Самчука», у номінації краща стаття в регіональній пресі, організаторами якого було подружжя Соколиків (діаспора з Канади).

Займаюся активною громадською діяльністю в межах академії. З «Днем» я знайома лише рік, але після цього знайомства, яке кометою ввірвалося в моє життя, зустрічі наші набули систематичного характеру. Найбільше серед проектів «Дня» мені імпонують Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді, адже він передбачає кооперацію студентів, за якими майбутнє нашої держави, а також «Бібліотека газети «День»«, її безпосередня націленість на оприлюднення маловідомих аспектів історії України та намагання виховати у читачів власну точку зору, власні позиції щодо минулих історичних подій в Україні.

Україна розвивається!

Мейс пише: «На майдані Незалежності статуї Леніна та пролетарських мас замінено на колону, яку увінчано жіночою фігурою із бронзи, що вже позеленіла». Причини зеленавості українського символу єдності й національної могутності можуть бути дві: недогляд за статуєю після її безпосередньої побудови або ж «на совість» виконане лиття бронзи. Непоказний рядочок слів з надглибоким підтекстом, який я не коментуватиму... З приводу кафедр наукового комунізму, то вони й донині сугестують не лише в поодиноких навчальних закладах, а й в інших установах, організаціях, паразитують у душах старшого покоління. Такі, на наше щастя, поодинокі явища слід викорінювати.

Поділяю думку Мейса з приводу того, що українська нація «навпомацки дістається європейської мети, яка для більшості населення залишається не зовсім зрозумілою». Україна надзвичайно повільно, розмірено, все обдумуючи, «просовується до Європи». А її шлях - шлях равлика, виваженого, стриманого, боязкого... З недавніх пір наша держава потребує кардинального прийняття рішень, які б сколихнули панівні пузато-дрімаючі верхівки влади, народ, змусили б інші держави озирнутися, подивитися на сімнадцятирічну, але не по роках сформовану Україну.

Таких книг, як книга Джеймса Мейса «Ваші мертві вибрали мене» має бути більше. Геть пустослів'ю і марній траті часу! Vivat прагненням і намаганням творити щось досконаліше, ніж учора! Vivat Джеймсу Мейсу! Vivat його книзі «Ваші мертві вибрали мене...»!

Людмила Жукович, випускниця Національного університету «Острозька академія»:

- Я гарно вчилася в школі, ходила до недільної школи, співала у фольклорному гурті «Джерельце», грала в театрі-студії «Диваки» тощо. Одним словом, активістка, спортсменка ну і т.д. Але найбільшим своїм життєвим успіхом я вважаю те, що я з 2004 по 2009 роки була студенткою Національного університету «Острозька академія», спеціальність «правознавство». Саме в цьому благодатному місці я почала розкривати в собі нові горизонти. Мій девіз : «Если очень захотеть, можно в Космос полететь!» Мені подобається, що «День» не займає позицію «моя хата з краю», оскільки не обмежується лише виданням газети, а створює субкультуру «ДЕНівців», які активно мислять, творять і живуть у ритмі «ДНЯ».

The best life photos

З дитинства я краще запам'ятовую те, що бачу - моя зорова пам'ять дозволяє ще раз і ще раз із точністю до деталей відтворювати найдавніші моменти життя, в тих умовах природи, кольорах і обставинах, в яких вони виникали. Такі самі картинки час від часу спливали у моїй голові протягом декількох днів, з часу перегляду The best life photos. Day.

 1997 - 2007». Абсолютний чемпіон фото в форматі «без комплексів» - «Приватна територія» Миколи Лазаренка, 2003 рік; бездонні очі «Сирітки» Наталії Кравчук, 2005 рік; контрастність українського буття в «Різнорівневій інтеграції» Дмитра Комарова; незламність та сила української жінки у «Ветеранках» Андрія Горба, 2002 рік; наявність щастя в очах в умовах крайньої злиденності в світлині Євгена Комарова із циклу «Карпати», де зображена карпатська сім'я на порозі своєї хати. Перераховувати фото і коментарі до них можна безкінечно, бо кожна застигла мить, зловлена фотографом, прекрасна як у своїй форми так і у змісті, який вона передає.

Дарина Пугач, студентка Запорізького національного університету:

- Я живу в Україні; я запоріжанка. Люблю читати книжки і малювати на стінах фарбами. І готувати їсти. І складати пазли. І спати. Зі студентами нашої групи цілий рік творили видання «В. Ж? Т!» на власні кошти! Воно гарне і чорно-біле. І дешифрується як «Вільна журналістська творчість»; вона там надто вільна. Ой... Знайомство із газетою проходило роки зо два тому у великій аудиторії із зеленими стінами на третьому або четвертому поверсі другого корпусу ЗНУ. Ми тоді на неї дивилися, дивилися... і зробили висновок: щоб на іспиті догодити панові В. В. К., треба це запам'ятати, щось із цього прочитати, потім це похвалити. Відверто кажучи, газету до рук брала, тільки коли просили потримати; більше знайома із сайтом видання.

Релігія поза ЗМІ чи ЗМІ поза релігією

«Український тиждень» в одному з цьогорічних номерів публікував інтерв'ю з Філаретом Денисенком. На жаль, у цьому виданні ще не доводилося бачити інтерв'ю з Блаженнійшим Володимиром - митрополитом Київським і Всієї України. Разом із тим особливо приємно бачити матеріали Клари Ѓудзик про одні з найвідоміших центрів православ'я в Україні. Святогорськ і Топловський монастир - унікальні місця, до яких щороку приїжджають тисячі туристів з усього світу. При радянській владі цим дивним куточкам нашої країни довелося витримати важкі часи. Про такі споруди необхідно розповідати. У сучасній політичній ситуації необхідно не тільки формувати і пропагувати нові соціальні й релігійні форми, але й показувати суть питання, давати історичну довідку. На жаль, за рідкісним винятком, сучасні ЗМІ України ніби не хочуть показувати різні аспекти такого неоднозначного явища, як релігія.

Яна Чижанькова, студентка Відкритого університету розвитку людини «Україна»:

- За свої двадцять років вже встигла навідпочиватися влітку, зараз мені цікаво піднімати свій рівень як журналіста. Мені подобається витрачати час на свою роботу, бо цю спеціальність я обрала свідомо і не вагаючись. Я впевнена, що у мене буде стовідсоткове задоволення від цієї практики. Знаю, що перший номер «Дня» вийшов друком 11 вересня 1996 року.

Людина з великим сердем

Вражаюча спадщина Джеймса Мейса ? це звісно, великий скарб для всіх нас. Сотні публікацій, які ми зараз маємо змогу просто «ковтати». Одна з них це - «День і вічність Джеймса Мейса». Джеймс Мейс відкрив очі всьому світу, він хотів розповісти про наше минуле і зробив це! Світ повинен знати помилки і страждання інших країн. Ще у 1982 році на міжнародній конференції про Голокост і геноцид він заявив: «Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було винищити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: немає народу, отже немає окремої країни, а в результаті - немає проблем». Тому для нас, українців, це дуже важлива книга, це крок уперед. Дехто про Голодомор говорить не як про трагедію, а як свідчать документи, Голодомор 1932-1933 був спробою зупинити українську націю. Мейс не просто гарний журналіст, а ще й людина з великим серцем.

Анна Шкільна, студентка Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»:

- Відколи навчилася писати, вела щоденник, куди вписувала свої враження від яскравих подій та цікаві цитати людей, які мене оточували. Моє життя було насичене подорожами, походами, знайомствами і все це я описувала відразу. Така собі оперативність. Уже в старших класах гімназії серйозно зацікавилася журналістикою. Згодом, із батьковою допомогою, створила гімназійну газету «Сузір'я» і була її редактором один рік. Одночасно навчалася у Школі майбутнього журналіста у Києві при НСЖУ. Так я утвердилась у виборі професії й стала студенткою університету «Україна». Минулого року стажувалась у газеті «Україна молода», друкувалася. З «Днем» знайома давно. Але минулого літа, натхненні Школою журналістики, подруги пробудили у мені більший інтерес до видання. Для них ця Школа стала стартом, вони змогли себе проявити. Це дуже важливо для початківця - побачити, що в них зацікавлені.

Знання, які намагатимуся зберегти

Біографія Джеймса Мейса, яку читаю на перших сторінках книги, вражає. Не можу ним не захоплюватися, не можу надивуватися. Промовиста назва книги «Джеймс Мейс: «Ваші мертві вибрали мене...» відповідає на запитання, чому він, американець, залишає США і переїжджає в Україну. Низький уклін йому і вічная пам'ять.

Пригадую, той минулорічний осінній вечір презентації книги, щирі й такі зворушливі спогади Лариси Івашиної, Миколи Жулинського, Івана Драча, дружини Джеймса Мейса Наталії Дзюбенко-Мейс... Повага до нього і мій сором - ця людина присвятила життя з'ясуванню правди про Голодомор на моїй батьківщині, а я так мало знала про нього... Болюча тема. Про ті страшні події гірко згадувати, важко писати, ще важче читати. Але я повинна знати цю історію. Бо вона про мене і живе у моїй крові й у моїх генах...

Фото: «День»

Ольга Решетилова, «День»