— Добрий день, тут живе Володимир Бойко?

— Тут, — кажу я, а сам починаю подумки складати перелік речей, які треба взяти з собою в СІЗО.

— Це проти Вас вже третій раз кримінальну справу порушують за те, що Ви про прокуратуру статті пишете?

— Проти мене, — машинально відповідаю, намагаючися пригадати, в якому кутку на кухні лежить чай.

Сержант переминається з ноги на ногу:

— А автограф не дасте, а то хлопці з роти мені дали Вашу адресу й сказали, щоби я без підпису не повертався?

Довелося вести гостя в кімнату й перший раз у житті давати автограф.

Не можу в День працівника прокуратури, що припадає на перше грудня, не поздоровити людину, яка ось вже півтора роки піклується про мою популярність. Якби не Геннадій Андрійович Васильєв, то навряд чи стали б співгромадяни проявляти інтерес до взірців мого підпису, а я би напевно не набув статусу першого живого журналіста, на захист якого виступив Президент України. Це саме Геннадію Андрійовичу свого часу спало на думку відправити мене до буцегарні прямо з редакції донецької газети "Салон" за надруковану в "Україні кримінальній" статтю про хлібопекарський бізнес його "братків по зброї" з Мар'їнського району — виборчого округу колишнього народного депутата й нинішнього Генпрокурора. І за то йому велике журналістське спасибі.

Випадок дійсно був неординарний — місцевий підприємець, власник міні-пекарні, відмовився працювати під "дахом прокуратури" . І тоді проти норовливця порушили кримінальну справу. А оскільки жоден слідчий не погодився взяти гріх на душу та підписати відповідну постанову, то за вказівкою прокуратури (точніше, Мар'їнського прокурора Е.Шевченка, який кував перемогу Г.Васильєва на виборах) під постановою про порушення кримінальної справи підробили підпис працівника, який на той момент вже звільнився й виїхав на мешкання до Італії. Та стаття про прокурорів-багатоверстатників http://www.cripo.com.ua/stati/rub-2/r2-s24.htm настільки допекла члена Колегії Генпрокуратури Г.А.Васильєва, що в лютому 2002 року до Донецька прибула делегація з Генеральної прокуратури "відмазувати" ГАВа. Приїхали пани прокурори, зустрілися з автором, перевірили факти — все підтвердилося. Стали тоді погрожувати мені, що за ґрати відправлять. І таки відправили.

Ясна річ, що розумна людина на місці Г.Васильєва після такої статті зробила би вигляд, що також обурена беззаконням та дала би вказівку помічникам і довіреним особам не нахабніти й дотримуватися хоча б видимості пристойності. А також не губити де попало фінансові документи та не розписуватися у відомостях при одержанні грошей від "піддашних". Але так вчинила б розумна людина. Геннадій Андрійович зробив по-іншому — наказав порушити проти мене кримінальну справу. Два місяці не могли придумати за що. За відсутністю реального компромату, довелося писати "акт податкової перевірки", на підставі якого в травні 2002 року швиденько зліпили в прокуратурі постанову про порушення кримінальної справи за несплату мною податків та направили її для провадження в слідчий відділ Донецької міської ДПІ. Але хоча в податкових органах працівники блиском інтелекту також ніколи не відрізнялися, все ж таки збагнули податківці, що у випадку спроби притягнути мене до відповідальності скандал вийде гучний, а тому в цей бруд лізти не варто, бо крайніми потім будуть вони, а не прокуратура. Впродовж півтора місяці мене про наявність кримінальної справи податківці навіть не інформували, сподіваючися на те, що Геннадій Андрійович охолоне, заспокоїться і справу можна буде тихенько без шуму та галасу закрити. Але якраз наприкінці червня трапилося мені підготувати для "Салона" допис про корупцію у лавах податкової міліції. І приклад виявився гідний оприлюднення — про те, як синуля тодішнього Голови ДПА, начальник податкової міліції одного з районів Донецька, примудрився за 20% собівартості продати верстатний парк одного заводу без відома власника. І тоді нерви податківців не витримали — 24 червня після дзвінка до редакції податкового начальства стаття була знята зі зверстаної шпальти, а наступного дня мене прямо з робочого місця у наручниках повезли в ті місця, де небо в клітинку.

І за це Геннадію Андрійовичу моя подяка та низький уклін. А також найщиріші поздоровлення в День працівника прокуратури. Бо про подібну рекламу я і мріяти не міг. Як не міг собі уявити, що, захищаючи мене, стане давати публічну оцінку прокурорському безумству Л.Кучма на Колегії Генпрокуратури 6 липня 2002р.

На жаль, у СІЗО я так і не потрапив, а моє знайомство з місцями попереднього ув'язнення обмежилося камерами №№ 6, 8 і 16 в Ізоляторі тимчасового тримання Донецького міськуправління МВС. Пишу "на жаль" тому, що пустити в такі місця журналіста — це все одно, що запустити цапа в город або Геннадія Андрійовича — у прокуратуру. Навіть десять діб, проведені мною у в'язниці, дали поживу для невеличкої книжки Тюремних записок, уривки з яких ще довго цитувалися в ЗМІ, оскільки в ІТУ я почув (і першим написав про це) про судимості Януковича. А от якби мене перевели у СІЗО, то, певно, довелося б видавати багатотомні спогади та описувати зі слів співкамерників, як у Донецьку за часів перебування на посаді обласного прокурора Г.Васильєва до влади прийшов криміналітет. Попри те, що прокуратура двічі вносила подання про взяття мене під варту й переведення у СІЗО, суд так і не наважився піти назустріч побажанням Г.Васильєва. Через це я так і не зміг поспілкуватися з тими, хто міг би докладно розповісти про взаємини Геннадія Андрійовича й Аліка Грека та інших не менш шанованих людей, що специфічно працювали на початку 90-х поза увагою ГАВа та правоохоронних органів. А ще через місяць справу проти мене довелося закривати за відсутністю в моїх діях складу злочину, тим більше що суд визнав затримання незаконним.

Але погуляти на свободі з чистою совістю довелося недовго. Після скасування підписки про невиїзд я зразу ж поїхав до Луганська висвітлювати перебіг сфальсифікованої податківцями та прокуратурою "справи Фельдмана" проти віце-президента запорізького банку "Слов'янський". Такого нахабства в прокуратурі стерпіти не могли. У жовтні 2002 року Генеральна прокуратура скасувала постанову про закриття проти мене кримінальної справи та продовжила строк слідства до дев'яти місяців, що допускається тільки у виняткових випадках при розслідування особливо тяжких злочинів, і передала справу для провадження — вдуматися тільки — слідчому в особливо важливих справах Управління податкової міліції ДПА в Луганській області. Безумство цього кроку та його мотиви було очевидними для всіх — річ у тім, що насправді мені інкримінувалося не вбивство чи зґвалтування доньки Президента, а ст. 212 ч.1 КК України, яка через малозначущість (максимально можливе покарання за цей злочин — штраф у сумі 8500 грн.) взагалі не передбачає досудового слідства, а тільки так звану протокольну форму підготовки матеріалів. А тому за це також велика подяка працівникам Генпрокуратури — після такого віражу я негайно отримав роботу в столиці, гонорари за максимальною ставкою та акредитацію при Верховній Раді.

До березня 2003 року йшло так зване слідство, яке полягало в тому, що податківці нарешті з'ясували, що я не тільки нічого не винен ріднесенькій державі, а навіть здуру переплатив 186 грн. Справу знову довелося закривати, і знову — за відсутністю в моїх діях складу злочину. Але висновку з цього Васильєв не зробив жодного, і щойно став Генеральним прокурором, передусім наказав скасувати постанову про закриття проти мене кримінальної справи та знову притягнути мене як обвинуваченого.

Це вже не комедія. Це — фарс. Своїм затьмареним від злоби розумом Г.Васильєв навіть не може зрозуміти, що кримінальна справа, яку він наказав відновити, була колись порушена на підставі так званого "акта податкової перевірки", який податківці ще в серпні минулого року самі ж визнали незаконним і самі ж скасували. А тому на сьогоднішній день будь-які слідчі дії у такій справі вважатимуться незаконними, бо справа була порушена за відсутністю події злочину за неіснуючим епізодом. Більше того, ще у лютому 2003 року я подав до суду скаргу на постанову про порушення кримінальної справи та попрохав ту постанову взагалі скасувати, щоби не збурювати в душі Г.Васильєва ницих інстинктів та не давати йому можливості користатися тією незаконною постановою. За законом така скарга має розглядатися протягом семи днів, але пройшло вже дев'ять місяців, а рішення досі немає, оскільки Г.Васильєв заборонив прокуратурі надавати в суд матеріали кримінальної справи. Ну, припустимо, сам Геннадій Андрійович не розуміє, що він робить. Але ж є в нього якісь помічники, які повинні йому пояснити, що коли все це дійде до Європейського суду (а таке трапиться неодмінно, причому найближчим часом), то ганьба буде на весь світ, а Україні доведеться виплатити мені за все це стільки, що я зможу собі купити не один швейцарський годинник, як Генеральний прокурор, а добрий десяток.

Я розумію, звісно, наскільки я допік ГАВа публікаціями про його кримінально-церковний бізнес. Я розумію, наскільки неприємно було Геннадію Андрійовичу відповідати з трибуни Верховної Ради на запитання Володимира Стретовича — чи дійсно він пожертвував на дзвіницю своєї домової церкви 450 тисяч доларів. Я усвідомлюю, що розголос про підпорядковане ГАВу бізнес-кримінальне угрупування в Донецьку таки добряче попсувало настрій Генеральному прокуророві. Але, люди добрі, хто ж так робить? Навіщо ж і надалі виступати в ролі мого рекламного агента та перейматися піар-кампанією моєї скромної персони за державний кошт? Чи, може, Геннадій Андрійович хоче, щоби в мене автографи вже на вулицях брали та проходу в метро не давали? Тоді запевняю — ще одне затримання, й станеться саме так.

Якби в кріслі Генерального прокурора сиділа розумна людина, то вона б справу не проти мене порушила, а за фактами, викладеними у моїх статтях. Ясна річ, що коли гамір вщухне, ту справу можна було б тихенько закрити, але чистота мундира Генерального прокурора має бути вищою за комерційні інтереси його носія. Не може, не повинен Генеральний прокурор, яким би він не був насправді, допускати, щоби його ім'я асоціювалося з торгашами з Покровського ринку у Донецьку та бандюками у погонах. І не тому, що у прокуратурі працюють законослухняні люди й не варто, щоби кілька негідників кидали тінь на всю цю установу. Мова навіть не про це, а про те, що Г.Васильєв, який хизується своїм годинником за 20 тисяч доларів, ніяк не може зрозуміти, що скоро йому доведеться вносити подання в парламент про притягнення до відповідальності Ю.Тимошенко. І які запитання будуть очікувати на нього? — "Котра година, Геннадію Андрійовичу?.." Пам'ятається, на подібне запитання у Верховній Раді колишній генпрокурор Потебенько, глянувши на свій старенький годинник, відповів: "Сто шістдесят гривень". А що буде відповідати прокуратор, який нещодавно купив на Рейтарській квартиру вартістю понад мільйон доларів і який володіє десятками вугільних підприємств, коксохімзаводів, банків, спортивних клубів, газет і навіть має дві шахти в Кузбасі — "Зарічну" та "Костромську"?

Але останні події, коли, вже після відновлення кримінальної справи проти мене, Генпрокурор наказав підробити судове рішення проти газети "Остров", дозволяють рішуче засумніватися в душевному здоров'ї Геннадія Андрійовича. Пообіцявши публічно В.Стретовичу подати на мене до суду за статтю "В краю непуганых прокуроров", Г.Васильєв дійсно наказав підготувати такий позов. Тільки не від свого імені, а від імені свого помічника Р.І.Кузьміна. А для того, щоби унеможливити судове засідання, бо Геннадій Андрійович все ж таки усвідомлює, що я маю неспростовні докази того, що він займається кримінальним бізнесом, Г.Васильєв наказав подати позов так, щоби про це не довідались ані я, ані газета. Я живу у Голосіївському районі м. Києва, видавець газети "Остров" розташований у Куйбишевському районі м. Донецька. Куди треба подавати позов? Правильно, у Київський районний суд м. Донецька. Чому в Київський? Все пояснюється просто: там помічник Г.Васильєва зміг домовитися з суддею, що той позов буде розглянуто без виклику сторін та інших формальностей. А щоби все пройшло гладко, у позові були вказані списані "зі стелі" адреси, причому замість ПП "Фортуна", яке є видавцем газети й має відповідати в суді, як відповідач був вказаний тижневик "Остров", який юридичною особою не є і не може виступати як позивач, відповідач чи третя особа. Про існування судового рішення я довідався абсолютно випадково — в редакцію "Грані плюс" мені зателефонував один знайомий донецький адвокат та повідомив, що суддя В.Попревич разом з помічником Г.Васильєва Р.Кузьміним 19 листопада 2003 року написали потрібне Г.Васильєву рішення про те, що факти, викладені в статті "В краю непуганых прокуроров" начебто не відповідають дійсності, а для того, щоби те рішення ніхто не оскаржив, це все зроблено в умовах таємниці. Я зразу ж поїхав у Донецьк та зажадав, щоби мені була видана копія того рішення. Дзуськи. Єдиними, кому суддя показав те рішення, є працівники газети "Донецкие новости", яка належить Г.Васильєву.

Довідавшися, що я буду поздоровляти Геннадія Андрійовича з його професійним святом, колектив "Острова" також попрохав приєднати їхні голоси до мого славослов'я, оскільки ще кілька місяців тому про існування цієї газети мало хто знав. Лише завдяки старанням помічників Геннадія Андрійовича, які розкрутили неймовірну рекламу цьому виданню, оптом ночами скупляючи тираж з моєю статтею, на газету зараз у Донецьку шалений попит. Низький Вам уклін за це, пане Генеральний прокурор, і щира подяка. Єдине, про що просимо, — щоби Ви протрималися у своєму кріслі хоча б з рік, аби я встиг опублікувати весь той матеріал, що назбирав про Вашу богонатхненну діяльність. Зі святом!

"Грані-плюс"