Радянський журналіст Бовін, призначений 1991 року послом в одну близькосхідний країну, вів щоденник, що став основою його мемуарів «Записки несправжнього посла». Олександр Євгенійович, звичайно, скромничав. Він був набагато ефективнішим послом, ніж багато хто з так званих кар'єрних дипломатів. У щоденнику Бовін фіксував багато цікавих фактів політичної, соціальної, економічної повсякденності країни перебування. Ці щоденникові замітки дають помітно глибше уявлення про цю державу, ніж навіть академічні монографії.

Особливий розділ записок був присвячений культурі, пан посол фіксував свої враження від вистав місцевих та іноземних театрів, концертів, виставок, фестивалів. Але іноді в розділі «культура» він робив лаконічний запис: «У квітні культури не було». Це не означає, що все культурне життя припинялося, просто вдумливий і уважний спостерігач не бачив у ній нічого гідного згадки. Ось так і вашому покірному слузі нерідко хочеться написати: «Минулого тижня телебачення не було». На щастя, в цьому випадку телебачення було.

Перший Національний гідно відзначив День жертв політичних репресій. Був показаний без будь-якого перебільшення прекрасний фільм із двох частин - «Українці на Колимі. Пам'ять» і «Українці на Колимі. Траса». Норильське повстання 1953 року, протистояння українців каторжної імперії (так називав Радянську імперію російський філософ та священик Георгій Федотов), бунт проти знущань злочинної влади над людьми, представлений у фільмі, нагадав нам у нашому столітті безліч уявних цінностей про цінності справжні: про свободу, про справедливість, про гуманізм та людську солідарність.

За колючим дротом ГУЛАГу українські, литовські, латиські, естонські, грузинські націоналісти створили унікальний антиімперський інтернаціонал, інтернаціонал порядних людей проти інтернаціоналу негідників, інтернаціонал свободи проти інтернаціоналу рабства. Повстанці, вже дуже старі, в Києві, Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Вільнюсі, Даугавпілсі, Таллінні, Тбілісі й сьогодні згадують один про одного з ніжністю. Чудово, що встигли записати слова ветеранів опору, деякі з яких до моменту демонстрації фільму вже пішли з життя.

Шкода, що подібні фільми на нашому телебаченні - рідкість. Уже не кажучи про те, що більшість «українських» телеканалів День жертв політичних репресій проігнорували, ще раз показавши своє обличчя.

А тим часом, коли сьогодні ЗМІ відомої спрямованості постійно вдовблюють нам сумнівні ідеї про «нікчемність» нашого народу, про його «пристосовництво», «апатію», «байдужість», разюча стійкість і героїзм патріотів, які боролися до кінця в неймовірно скрутних смертельних умовах, здатні надихнути всіх наших сучасників, в яких честь ще не померла. Запам'ятався епізод, розказаний одним із ветеранів антиімперського опору. Коли великий етап полонених членів ОУН-УПА пригнали в північний табір, вони дуже швидко поклали кінець внутрішньотабірному терору кримінальних злочинців, що вже став звичним. Радянська влада вважала кримінальних злочинців «соціально близькими», майже своїми союзниками і використовувала їх у боротьбі проти політичних в'язнів.

Шпана спробувала напасти на українців, але отримала таку відсіч, що, втративши десятки своїх убитими і пораненими, кинулася втікати. Вбивці, бандити, злодії, грабіжники та інші душогуби з переляку лізли на колючий дріт і кричали охороні на вежах: «Не стріляйте! «Бандери» нас убивають!» Щоправда, після кількох таких «уроків» кримінальні злочинці вже не робили спроб нападати й навіть заявили, що вони «поважають бандерівців».

Що ж, це старовинна імперська традиція - поважати лише тих, хто може за себе постояти (шкода, що це ніяк не хочуть зрозуміти сучасні «українські» політики). Москва сльозам не вірить, але вірить могутньому кулаку, що захищає справедливу справу, особливо якщо цей кулак безжалісно крушить щелепи мерзотників. Але тут виникає ще одне питання. Адже ці героїчні люди (незломлені і нескорені) досі ходять у пасинках у держави, яка називає себе українською... Їх не можуть або не хочуть визнати впродовж 18 років незалежності, що не може не викликати великих сумнівів у повноцінності нашої держави.

Канал СТБ у програмі «В пошуках істини» запропонував цікаве розслідування журналіста В'ячеслава Гармаша, присвячене історії культу піонерів-героїв у колишньому СРСР. Особливо цікавий у цьому сенсі Павлик Морозов, якого нібито вбили родичі-кулаки, помстившись за донос про прихований хліб.

За версією Гармаша, хлопчик був знищений самими чекістами, щоб виправдати жорстокі репресії проти села, яке вважалося оплотом кулацьких настроїв. Павлик Морозов не був піонером. У 13 років він ходив у молодший клас школи, мав низький інтелект, дуже погано писав і читав. Навряд чи він був здатний написати бездоганно витриманий у ідеологічному плані донос. Ну, а «пришити» вбивство Павлика будь-якій особі, оголошеній «кулацьким елементом», в ті «билинні часи» справою було зовсім простою.

Американський дослідник російського походження Юрій Дружніков встановив, що батько Павлика був заарештований ГПУ за доносом Тетяни Морозової, його колишньої дружини. Мати Павлика не могла пробачити його батькові, що він кинув її з дітьми. Ось і вирішила вона вчинити за образом і подобою багатьох радянських жінок, які намагалися знайти управу на невірних чоловіків у парткомах, в які вони писали листи приблизно такого змісту: «Мій чоловік негідник. Поверніть мені чоловіка».

Тетяна Морозова розраховувала, що непутящого чоловіка добре покарають і повернуть у сім'ю. Але його відправили на Соловки, де й знищили. Коли культ юного «піонера-героя» вже розцвів пишним цвітом, його матір перевезли з уральського села до Криму, в Алупку, ближче до «Артеку», щоб використовувати у вихованні нових «помічників партії та органів». Її примусили визубрити офіційну версію життя та смерті сина, суворо заборонивши заглиблюватися в нюанси та подробиці. Сама історія Павлика була складена за схемою класичних зразків агіографії, опису житія святих. Аж до символічних деталей. Нібито дід хлопчика пропонував за його вбивство саме 30 рублів (аналог знаменитих 30 срібняків).

Чи можна назвати послідовників міфічного подвигу нещасної дитини? Так, їх вистачало завдяки невпинній пропагандистській роботі партії. Імена: Вася Шмат, Коля Вєрбовой, Проня Колибін. Вони зраджували своїх рідних, друзів, сусідів, односельчан. У тому числі - тих, хто намагався врятувати свої сім'ї від голоду. Радянська влада винагороджувала юних іуд поїздками до «Артеку». Був навіть такий період, коли все населення «піонерської республіки» лише з них і складалося. Керівництво «Артека» називало їх «особливою зміною» (вірніше було б назвати «особистською»). Ці діти, які зрадили своїх батьків, перебували в стані важкої депресії і явно потребували допомоги психіатра. Піонервожаті не знали, як до них підійти. Нещасним було нікуди повертатися, своїх близьких вони погубили, а односельчани цих дітей ненавиділи.

Що ж, радянська влада немало зробила, щоб зруйнувати вікові засади сім'ї. Багато в чому їй вдалося виконати таку великотрудну роботу. Згадується китайська притча про те, як до філософа Конфуція прийшов юнак і сказав: «Вчителю Кун! Твій закон свідчить, що за крадіжку барана належить три роки в'язниці. Я повідомляю тобі, що мій батько украв барана». Конфуцій відповів: «Так. Твоєму батькові за барана належить три роки в'язниці. А тобі належить смертна страта за те, що ти зрадив рідного батька». Мудрою людиною був Конфуцій... А каналу СТБ - «спасибі» за інформацію до роздуму, як висловлювався ще чорно-білий Макс Штірліц, герой культового радянського фільму «Сімнадцять миттєвостей весни».

Нині в російських ЗМІ розгорнулася бурхлива полеміка щодо того, чи варто було переводити цей фільм у кольорове зображення. Ламають списи кінознавці, Детектор медіа, культурологи. Навіть хочеться їх запитати: «Добродії, ви це серйозно?» Потрібно вважати, що це нині найгостріша проблема в житті наших сусідів. Сумно, що в подібній глибокій дискусії на дрібному місці взяли активну участь навіть такі авторитетні та шановані Детектор медіа як Ірина Петровська з «Известий».

Зрозуміло, українське телебачення не могло залишитися осторонь від освітлення неабияк потьмянілого «Євробачення». Феєричні костюми, надзвичайна сценографія, акробатичні трюки, підтанцьовування... А де ж пісні, які запам'ятовуються хоча б до наступного «Євробачення», і які хотілося б наспівувати? Дванадцяте місце представниці України пані Лободи є, на мій погляд, цілком адекватним. Якби я не знав, що вона - моя співвітчизниця, ніколи б із її виступу не здогадався, що співачка якось стосується України. Ми побачили щось міжпланетно-галактичне в античному обрамленні, щось експресивно-енергетичне і щось середньо (дуже середньо!) європейське. Навіть киянка Приходько, представниця Росії, незважаючи на те, що в країні, яку вона тепер кличе своєю «другою батьківщиною», все українське тепер абсолютний «неформат», зважилася проспівати куплет українською мовою. Пані ж Лобода нічим українським не «оскоромилася»...

Здається, українці цікаві світу лише чимось своїм, українським, а не третьорозрядним наслідуванням «модерну» і «постмодерну». Над нашими «шоу-діячами» ще тяжіють комплекси примітивного київського «бізнесюка», який називає свій ресторан у центрі української столиці не інакше як «Будапешт» або «Флоренція», який абсолютно не розуміє, що західний турист найбільше цінить ексклюзив. Тобто Будапешт він дивитиметься в Будапешті, Флоренцію - у Флоренції, а в Києві він хоче побачити Київ. Руслана Лижичко підкорила Європу і Туреччину карпатським мелосом, за яким стоїть могутня древня традиція. Цей своє, істинне, справжнє, природне, а тому цікаве не лише співвітчизникам, але й іноземцям. А пані Лобода все зробила дуже старанно, «по-модному», так би мовити «комільфо», а в результаті ніякого резонансу ні в Європі, ні вдома, своя серед чужих, чужа серед своїх, така особа «без певного місця проживання» в культурі... Не лише нашим політикам, але й багатьом діячам мистецтва вже давно не завадило б вибрати собі Батьківщину.

А взагалі минулий телетиждень був досить різноманітним, який не нагадував, що нерідко трапляється, тоскну репертуарну «пустелю», що сумнівно пожвавлюється нескінченними серіалами.

«День»