Після 2004 року, одним із маркерів щодо переходу України до консолідованої демократії, на який вказували й політики, й експерти стала набута «свобода слова». Деякий час побутувала думка, що медіа стали справді незалежними.

Додавав оптимізму поступовий прихід західних медіаінвесторів, які могли б послабити вплив держави та українських медіа олігархів, (які завжди мали яскраво виражені політичні інтереси) у вітчизняному медіапросторі та сприяти впровадженню цивілізованих правил гри на медіаринку.

Проте, це - найбільше досягнення, і держава, і професійне середовище, і громадський сектор не спромоглися гідно підкріпити. З початком кризи західний інвестор почав поступово йти з українського ринку. А президентська виборча кампанія, що наближається, може зруйнувати ще крихкий фундамент свободи слова, що почав зводитися після 2004-го.

Боротьба за медіаактиви та регулюючі органи

Мас-медіа сьогодні є основним каналом здійснення політичної комунікації, адже інтерпретація події в ЗМІ часто має більше значення, ніж сама подія, що широко використовується в політтехнологічних практиках.

Реальні суспільні настрої часто-густо моделюються за правилами, які діють у просторі віртуальному, через це змагання за отримання контролю над інформаційним порядком денним буде однією із складових виборчої кампанії.

До того ж в Україні складається не зовсім стандартна для демократичних країн ситуація: вітчизняна політична конфронтація відбувається не лише по лінії «влада-опозиція», вона проходить й між центрами влади - президентом та прем'єром, які в ідеалі мали б разом займатися державотворенням.

Ситуація загострюється якраз тому, що і Віктор Ющенко, і Юлія Тимошенко братимуть участь у президентських перегонах.

Політики вважають, що отримавши контроль над основними медіаактивами та органами, які здійснюють регулювання у медіасфері, вони зможуть диктувати інформаційний «тон».

Але ця теза є далеко не самоочевидною, адже не завжди контроль над ЗМІ автоматично означає контроль над інформаційним простором. Контроль медіа простору, у першу чергу - телевізійного, свого часу обернувся проти Леоніда Кучми, розвинулися та стали більш дієвими альтернативні канали комунікації.

Та боротьба за контроль над медіа сьогодні розгорнута за різними напрямами. Пригадаємо хоча б низку останніх конфліктів.

Найгучніший із них є, безумовно, конфлікт довкола телеканалу «Інтер», який є фактичним продовженням переділу телеринку, розпочатого після помаранчевої революції. Свого часу власників змінив не лише «Інтер», але й «1+1». Стабільними залишаються лише медіаімперії Ахметова та Пінчука.

Зростаючий вплив інтернету також не залишився поза увагою політиків, які почали періодично виступати з ініціативами регулювання інтернет-простору. Зараз відбувається активна боротьба за те, хто ж контролюватиме домен .UA, існує низка застережень і загроз відносно того, що функції адміністрування цього домену можуть бути фактично монополізовані державою.

Попереду - бої за Нацраду з питань телебачення та радіомовлення. Сигналом стала відставка голови Віталія Шевченка та його першого заступника Ігоря Куруса. Поки що управління цим органом здійснює новопризначений перший заступник Андрій Мірошниченко. Але крісло голови - вакантне.

Регіоналка Ганна Герман уже заявила, що зробить все можливе, щоб цю посаду обійняла її колега по фракції Олена Бондаренко. Але для цього Верховна Рада має провести ротацію членів Нацради - не менш дратівливе в передвиборчих умовах питання.

Непоміченим залишилося оновлення складу колегії Держтелерадіо, до якої увійшли Ганна Герман (Партія регіонів), Володимир Яворівський (БЮТ), голова комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Микола Жулинський («Наша Україна») і голова Національної спілки журналістів України Ігор Лубченко (позапартійний). Держтелерадіо - це можливість впливати на державні регіональні телерадіокомпанії.

Викликала застереження в медіасередовищі й активність Національної комісії з питань моралі, очолюваної Василем Костицьким, яка відзначилася скандальним закриттям файлообмінника infostore.org та забороною книжки Олеся Ульяненка «Жінка його мрії».

В обох випадках звучали звинувачення в поширенні порнографії. Проте, не заперечуючи необхідність боротьби з порнографією, існують ризики, що Комісія може стати й інструментом політичних месіджів та контекстів.

Варто зазначити, що «влада у владі» - це стосується рівною мірою як Ющенка, так і Тимошенко - не змогли знайти безконфліктну формулу взаємодії з медіа, або вибудувати достатньо прозорі стосунки, які б могли убезпечити усі сторони від спекуляцій на тему «доступу/недоступу» до тих чи інших медій, на тему джинси та маніпуляцій тощо.

Не телебаченням єдиним

Довгий час - і в період акції «Україна без Кучми!», і згодом, аж до помаранчевої революції, альтернативним (опозиційним) каналом політичної комунікації і основним руйнівником міфів, поширюваних тодішньою державною машиною, був інтернет.

Після 2004 року відпала необхідність у такому його використанні. Проте сьогодні й інтернет, і преса служитимуть допоміжним інструментарієм у передвиборчій боротьбі.

Зараз все ще головним інформаційним фронтом за умов української «теледемократії» є телебачення. Проте, існує затребуваність й інших каналів політичної комунікації.

Так, за результатами опитування Інституту соціальної та політичної психології АПНУ у листопаді-грудні 2007, який провів дослідження на тему «Медіакультура населення України», третина дорослих (32,4%), п'ята частина студентів (21,7%) і шоста частина учнів (16,2%) шукають після перегляду телепередач ширші тлумачення подій та явищ у газетах.

Зрозуміло, що існує різниця між поширенням інформації у Києві, великих містах та між регіонами. Преса залишатиметься затребуваною в маленьких містечках й особливо селах, адже тут частка користувачів інтернету, за даними дослідження, проведеного в лютому 2009 року компанією Gemius Ukraine, становить лише 6% від усієї аудиторії українського інтернету.

Таким чином регіональні видання (на відміну від загальнонаціональних, які знаходяться під тиском більшої уваги громадськості) матимуть можливість дещо поправити своє фінансове становище в період кризи, а отже, таке явище як «джинса» нікуди не зникне.

Українська інтернет-аудиторія - також електорат, і чималий. У лютому 2009 року, за даними Gemius Ukraine, вона становила 7,09 мільйонів користувачів. У порівнянні з 2004 роком можливості інтернету серйозно зросли.

Якщо декілька років тому політики обмежувалися лише створенням власних сайтів, то сьогодні діапазон значно ширший - блоги, соціальні мережі, форуми, коментарі... І у цьому напрямі ведеться робота в командах усіх ключових гравців майбутньої президентської кампанії.

У лютому в мережі Twitter з'явився блог Віктора Ющенка. Його прес-секретар Ірина Ванникова зазначила, що мета створення цього блогу - «забезпечити комунікацію президента із громадськістю за допомогою зручних сучасних соціальних форм спілкування».

Вона також пообіцяла, що будуть ще деякі зміни у спілкуванні президента із суспільством. Правда, очікуваної комунікації поки не вийшло, оскільки блог наповнюється офіційною інформацією, яка є на президентському сайті, та й згадана мережа не така вже й популярна серед українців.

Має свій блог у тій же мережі й Арсеній Яценюк. У Юлії Тимошенко та Віктора Януковича таких блогів поки нема, та це справа часу.

Розуміють політики і перспективність соціальних мереж. Вони є порівняно новим полем поширення політичної комунікації. Українська аудиторія соціальних мереж, за даними дослідження Агентства прямих комунікацій Social Interactive Media (станом на квітень 2009), складає 6,25 мільйонів, із них 5,36 мільйонів - повнолітні.

Першим створив свою політичну соціальну мережу Арсеній Яценюк. Вона запущена наприкінці березня цього року і не має ще великої кількості користувачів. Але, швидше за все, основні учасники президентських виборів активніше використовуватимуть уже існуючі популярні соціальні мережі, такі як «Вконтакті», «Однокласники» та Connect (за даними Social Interactive Media, щоденно їх відвідують 3,37 мільйонів українців), просуваючи власні ідеї через своїх агентів інформаційного впливу.

Зрештою блогосфера уже давно використовується за таким принципом: для прикладу можна згадати тільки відкриті блог Володимира Цибулька (команда Ющенка) та блог Олега Медведєва (команда Тимошенко).

Є й інша сторона медалі. Ні для кого не секрет, що часто форуми та коментарі на відомих сайтах використовуються для поширення дезінформації, пліток, некоректної боротьби з опонентами тощо.

В інтерв'ю інтернет-виданню «ПІК України» Ганна Герман визнала, що у штабах є відповідні групи, які займаються саме просуванням цієї маніпулятивної технології.

На запитання, чи є така група у штабі Партії регіонів, вона відповіла: «Не бачила. Але, думаю, такі групи є у багатьох штабах». Звичайно, це не означає, що потрібно обмежити коментування, але ситуацію можуть дещо виправити жорсткі вимоги до коментаторів.

«Якщо не можна змінити медіа, треба змінити аудиторію»

Чи може суспільство захиститися від маніпулятивного впливу медіа у виборчий, і не тільки, період? Може.

«Медіа - це небезпечна річ, проте вберегтися від неї можна не ліквідуючи це чи відвертаючись, а розмовляючи про це, впроваджуючи медійну освіту», - зазначив польський психолог, автор кількох книг про роль ЗМІ у суспільстві Вєслав Годжіц.

Знання про медіа дозволять громадянам критично оцінювати інформацію, яку їм нав'язують, а отже, більш самостійно формувати власне розуміння тих процесів, які відбуваються у світі та в країні, у тому числі й політичних.

Сьогодні в Україні дехто хибно розуміє під медійною освітою лише журналістську освіту. Але йдеться про набагато ширше поняття - про освіту аудиторії, яка є споживачем медіа.

Активний розвиток нових технологій та загалом інформаційної сфери, їхній вплив на суспільні та державні інститути, на політичні процеси в країні та світі переводить проблему медіаосвіти у площину політичну. І це добре розуміють у європейських країнах.

У 90-ті роки минулого століття низка країн ЄС впровадила державні стандарти медіаосвіти. А Парламентська Асамблея Ради Європи навіть виробила Рекомендації по медіаосвіті, де така освіта розглядається «як навчання, спрямоване на розвиток медіакомпетентності, критичного та вдумливого ставлення до медіа з метою виховання гармонійно розвинених громадян, здатних формувати власну думку на основі доступної їм інформації.

У ПАРЄ переконані, що «медіаосвіта дозволяє людям реалізовувати їх право на свободу вираження та право на отримання інформації».

Ось на що треба звертати увагу РНБОУ, розробляючи доктрину інформаційної безпеки держави. Адже підготовлена аудиторія з високим рівнем медіакультури здатна самостійно опиратися негативним зовнішнім і внутрішнім інформаційним впливам, про які так багато останнім часом говорять державні чиновники, відповідальні за інформаційну політику.

І якщо навіть у Росії офіційно зареєстровано вузівську спеціалізацію «Медіаосвіта» та розпочато підготовку медіапедагогів для роботи в школах, то в Україні поки про це не йдеться.

Втім, маємо Інститут Екології масової інформації, створений рішенням вченої ради Львівського національного університету Івана Франка в червні 1999, який очолює професор Борис Потятиник.

У 2002 на базі Інституту й кількох шкіл Львова започаткований пілотний експериментальний проект з медіаосвіти. Необхідність впровадження медіаосвіти в Україні в університеті обґрунтовуються невдалими спробами побудувати українську журналістику за моделлю громадянської відповідальності.

А тому, «якщо не вдається переробити пресу, то треба змінити її аудиторію, - пише Потятиник в одній із своїх публікацій. - Саме такий підхід і застосовує медіаосвіта з її намаганням прищепити «психологічний імунітет» до патогенного впливу медіа, який пов'язують з надміром реклами, пропагандою і фальсифікацією, екранним насильством і порнографією».

До речі, ідея запровадити в школі заняття з медіаосвіти має серйозну підтримку в суспільстві. Про це свідчать результати уже згаданого вище опитування, проведеного Інститутом соціальної та політичної психології.

62,7% дорослих респондентів, 45,6% студентів та 38,4% учнів ставляться до цієї ідеї позитивно. Тоді як негативно - лише 4,8% дорослих, 15,8% студентів та 17% учнів. Не думаю, що ці дані серйозно змінилися за рік і декілька місяців.

Але чи потрібна обізнана аудиторія, по-перше, політикам; по-друге, самим медіа? Питання риторичне. Адже така аудиторія - дуже вимоглива, вона здатна вимагати запровадження нових, вищих, стандартів політичної комунікації, перетворюючись з пасивного споживача на активного учасника.

Безперечно, громадський сектор в Україні мав би активніше долучитися до роботи у цьому напрямку, переключивши, хоча б частково, свою увагу з виховання журналістів на виховання аудиторії.

Адже останні події в медіапросторі, про які згадувалося на початку, свідчать, що жодна із політичних сил, яка сьогодні представлена в парламенті, не відмовиться від спокуси - впливати на медіа і через медіа - ні до виборів, ні після.

«Українська правда»