Михайло СВИСТОВИЧ: Там, де не проходить “Кучму геть!”
"Ворог мого ворога – мій друг". Що це прислів’я не є універсальним, часто переконуєшся у житті. Не є воно універсальним і в політиці. Ненависть до влади не означає автоматичної любові народу до опозиції хоча б тому, що під час виборів з’являються якщо не інші опозиції, та всілякі “треті”, “спокійні” та інші сили.
Віковічне неприязне співіснування народу з владою заклало в душах простих людей міцний підмурівок недовіри до слів та гасел. Особливо, коли обпікались вони на тих словах не раз. Приїдуть, наговорять, оберуться до Верховної Ради (за списком чи так), а життя не міняється. Виправдання на кшталт “ми ж не при владі, їх більшість” не лише не проходять, але й є шкідливими. По-перше, вони сіють ворожнечу між регіонами, сприяють поділу України на нашу і не нашу (“Ви молодці, проголосували правильно, але от на Донбасі, де виборців більше, проголосували за Єду”), по-друге, породжують відчуття, що від простої людини нічого не залежить. І мимоволі в головах меркантильних у своїй більшості виборців (не варто закривати очі на реальність, що голосують люди не за патріотичні назви вулиць, а зі сподіванням отримати краще життя) виникають думки, що краще проголосувати за оцього бандюка, а не за цього чесного. Той чесний все одно нічого не зможе зробити, бідний, а цей глитай хоча б концерт іноді якийсь безкоштовний влаштує чи подачку якусь кине. Тому не дурість і довірливість, а, навпаки, розум і розрахунок є причинами голосування людей за бандюків в мажоритарних округах.
Тут можна лаяти народ, а можна, навпаки, похвалити. Бо саме такий народ спонукає опозицію бути кращою за владу й відповідати за свої слова. І нема нічого поганого в тому, що в головах людей виникає питання: “А чим ви кращі за них? Де гарантія, що ви не станете такими самими?”
Не треба уподібнюватися бандюкам і викидати останні гроші на годування бомжів, облаштування комп’ютерних класів у школах чи ремонт лікарень. Грошове змагання з ними все одно буде програне. А “благодійністю” має займатися влада. Опозиція повинна просто показати людям, що їй дійсно болять інтереси маленького українця і почати захищати їх вже зараз, а не обіцяти це зробити, коли прийде до влади. В добу темників та адмінресурсу акцент політичної боротьби має бути перенесений з високих трибун на грішну землю, пріоритет має бути відданий безлічі маленьких справ над жменькою загальноукраїнських. І тут не обов’язкова перемога. Народу досить побачити, що опозиція хоча б намагається щось зробити, тоді він віддасть їй свої голоси, щоб, прийшовши до влади, вона змогла здійснити те, що хотіла. А ще краще при цьому навчати людей, що їхній добробут залежить насамперед від них, що вони є головною складовою успіху, а депутат – це лише завершальний штрих, щоб скерувати, допомогти, пояснити.
Справ, за які могла б взятися опозиція на місцях, вище голови. В кожному районі, в кожному місці елементарні людські права порушуються по кілька разів на день. Причому не лише права конкретної людини, але й всіх, хто проживає в регіоні. Бери, влаштовуй мітинг, добивайся з мандатом в руках прокурорського чи ще якогось реагування – і тоді доведеш, що ти (твоя політична сила) дійсно гідна того, щоб отримати голоси на виборах. А під час цього можна і “Кучму геть” крикнути, і про національне відродження у правильному контексті згадати.
Моя дружина останнім часом посилено запускає в Ірпені “мислевірус”, що не можуть дбати за Україну люди, які її не люблять. Тому й вирубають дерева, захаращують природу, спотворюють міста. Не із шкідливості, звичайно, а через відсутність почуття як Батьківщини, так і батьківщини. В нас тут контингент специфічний – колишня курортна зона (до Чорнобильської аварії), де, починаючи з післявоєнних років і аж до незалежності селилися військові відставники з родинами з усього СРСР. А після аварії додалися ще й чорнобильці. І в основному не ті поліщуки з сіл, що є чи ненайчистішими генетичними українцями, а працівники станції, на якій панував повний інтернаціонал. Тому і досі на наших вулицях іноді можна почути навіть московський акцент. Але іду нещодавно по вулиці і чую розмову двох росіянок (акцент, правда, не московський): “Да нужно головать за патриотов, за Рух, мы ж тут живем, нам нужно, чтобы тут было лучше, а они любят свою Родину”.
Оскільки ми і є ті “рухівці” в народній уяві, і любимо свою Батьківщину, тому і займаємось не лише боротьбою з Кучмою Л.Д., але й з кучмами маленькими, з іншими прізвищами, що правлять на місцях. В більшості випадків без видимого успіху, але люди (хай і не всі), впіймавши облизня у чиновницьких кабінетах, все одно йдуть до нас як до останньої інстанції та надії.
От і після організованого нами 11 травня антикучмореформаторського зібрання, куди прийшло біля 800 людей, частина яких просто не помістилася у найбільшому кінотеатрі в місті, побачивши, що ми – сила, до нас прийшли аж дві делегації.
Перша складалася з молодих мам і лікарів. Вони повідомили нам, що влада планує перенести дитячу поліклініку з центру на далеку окраїну і попросили захисту. Питання серйозне, тим більше, що наслідки такого кроку влади можна помацати руками.
Справа в тому, що іще в 1997 році депутати Ірпінської міської ради прийняли рішення перенести розташовану в незручному місці і непристосованому приміщенні дитячу лікарню до колишнього дитячого садочку АНТК ім. Антонова (у Приірпінні через зменшення народжуваності деякі дитячі садочки закрили, і в першу чергу відомчі), недалеко від вокзалу. Однак новий мер віддав це приміщення під комерційний дитячий садок “Джерельце”, куди батьки і так возять дітей на машинах, а лікарню запхали в інший відомчий садочок – до найдальшої окраїни.
Проти цього заперечували Управління охорони здоров’я Київоблдержадміністрації та адміністрація Ірпінської центральної міської лікарні. По-перше, через розірваність дитячої поліклініки та дитячого стаціонару, а по-друге, через велику територіальну розмежованість із спеціалізованими відділеннями та реанімацією Ірпінської міської лікарні (біля 14 км.), що створює додаткові труднощі при наданні невідкладної або інтенсивної швидкої допомоги, а це може коштувати життя дітям.
Не були в захваті і батьки з лікарями. Добиратися до лікарні від вокзалу – 4 км. З інших районів також не близько – від 2 до 8 км. В прилеглому до лікарні районі в основному приватний сектор і закинуті піонерські табори, тому виграють від перенесення не більше 5% населення. Дороги – жахливі, транспортне сполучення – ніяке. Тому доводиться або їхати на таксі (4-7 грн. залежно від відстані), або йти пішки. А мешканцям інших населених пунктів Приірпіння доводиться ще добиратися спочатку до Ірпеня, а від вокзалу до лікарні – 4 км. Особливо “приємно” долати цю відстань після дощу чи взимку, тягнучи дітей через замети чи багнюку з калюжами за руку, на руках чи в колясках. А назад пішки йдуть всі, в кого немає мобільного телефону. Бо таксі з того району не викличеш, там немає навіть телефону-автомату.
Однак Ірпінський міський голова В. Скаржинський проігнорував ці заперечення, і 1 червня 2001 року за участю дружини президента Людмили Кучми відбулося відкриття лікарні зі значною кількістю не усунутих й до цього часу недоробок. І, хоч перша леді цього не помітила, однак вона не могла не помітити стихійних протестів, тому, щоб їх приглушити, до лікарні швиденько налагодили рух маршрутних таксі та автобусів. Неорганізований протест не вдався, організувати його не було кому – вся опозиція ще за інерцією була зав’язана на Київ, де щойно скінчилася акція “Україна без Кучми”, а в повітрі носилася ідея антикучмівського референдуму. Через кілька місяців все повернулося на круги своя. На маршруті залишився старезний рипучий маленький автобус, старший за батьків пацієнтів поліклініки, який ходить рідко і вщент заповнений.
Та лікарню все ж відвідують не так часто, якщо діти здорові. Ну хіба ще аналізи та деякі щеплення. А от поліклініку... Якщо лікарня має на рік 4 тис. відвідувань, то поліклініка – 180 тис. Окрім всіляких “тимчасових” хвороб (застуда, грип тощо) це і ті ж самі щеплення, і огляд немовлят, і всілякі довідки. Три дні не походила дитина в садочок (їздила до бабусі, просто була вдома) – треба йти до поліклініки за довідкою, що вона здорова. Інакше до садочку не пустять. Часто наймати таксі – серйозний удар по кишені, йти пішки – удар по нервах. А що робити лікарям, на зарплату яких на таксі не наїздишся? Як вони працюватимуть після щоденних своїх піших походів? В якому настрої приходитимуть на домашні виклики дільничні лікарі та медсестри?
Друга делегація складалася просто з молодих мам, яких турбувало, що кожного літа переважна більшість дитячих садочків у нас зачиняється, і для тих родин, в яких немає бабусь-пенсіонерів, це стає своєрідною катастрофою. А цілорічною катастрофою є те, що садочки працюють лише до 17.00, тому вспіти за дитиною після робочого дня, навіть якщо працюєш у Ірпені, дуже проблематично. А більшість молодих людей працює в Києві, і такий режим роботи садочків є для них вкрай незадовільним.
І ще мами підняли проблему дитячого харчування. Наш регіон має статус забрудненої радіацією зони ІV ступеню. Тому для харчування потерпілих дітей у дитячих садочках Кабміном встановлені спеціальні норми. А потерпілими вважаються всі діти, які прожили в Ірпені більше 3 років. І, згідно законодавству, за їх харчування платить держава. Однак виділяється місцевою владою на них лише 2 грн. 90 коп. на день (а на хворих у лікарні взагалі 1 грн. 40 коп.), тоді як для забезпечення норм має бути принаймні вдвічі більше. Але влада не лише не хоче тріпати свої нерви, вибиваючи з держави кошти, які не надходять вчасно і в повному обсязі, але й ті невеликі кошти, які виділяються, використовує, м’яко кажучи, “нераціонально”, оскільки міський відділ освіти закупляє продукти за цінами, які значно перевищують середні у регіоні. Закупляє у певних підприємств, звичайно.
Тут я не можу не полаяти опозицію. Не буду повторюватись, бо про ганебну поведінку опозиційних народних депутатів-списочників я вже писав тут (http://maidan.org.ua/n/mai/1053955126). Зазначу лише, що вважати себе самим розумним, ще не означає не бути дурнем. Вождям здається, що вони знають всі народні проблеми, але їх не знаємо у своєму рідному регіоні навіть ми, хоча як нишпорки вишуковуємо ці проблеми. Що там казати, якщо маємо двох дітей у садочку, а досі самі не знали ні про харчування, ні про ціни на продукти. Руки до всього не доходять і тому, коли хтось нам хоче щось розповісти, ми не тікаємо від них, а, навпаки, заносимо до штабу на руках.
За питання поліклініки і садочків ми ухопились обома руками. По-перше (і це головне), це дійсно велика проблема і велика несправедливість, по-друге, це стосується безпосередньо і нас, по-третє, це унікальний випадок розширити коло свого впливу. Адже не секрет, що молодь здебільшого не проявляє активності, і на мітинги ходять переважно пенсіонери. А тут є привід наочно довести молодим людям, що, якщо вони не зацікавляться політикою, то політика зацікавиться ними.
Перше, що ми зробили, це взялися ретельно вивчати всі питання. Окрім закриття на літо дитячих садочків, бо тут і так все ясно. Тому другим кроком було формування до Київоблдержадміністрації делегації молодих позапартійних і не залучених до опозиційної боротьби мам зі скаргою на нашу владу та вимогою не зачиняти садочки на літо.
Потім поговорили з лікарями, і вони повідомили нам, що розмови про перенесення поліклініки ведуться, що до них приїздили якісь люди, оглядали, як господарі, територію і питали: “Коли ви вже звідси виберетеся?” Єдиний дійсно опозиційний депутат Ірпінської міськради Володимир Слатвинський ходив з цим питанням до завідуючого відділом охорони здоров’я Святослава Сичука і отримав відповідь: “Це питання вивчається”. Поговорили й з вихователями, виявили, що слова мам – правда.
Тому запланували мітинг на 29 травня, коли мала відбуватися сесія міської ради і почали роздавати агітки. Як я вже писав тут (http://maidan.org.ua/n/mai/1053955126), агітки у нас завжди комбіновані. Місцеві проблеми поряд з загальноукраїнськими. Критика місцевої влади і “Кучму геть”. Щоб було видно зв’язок. Ну і оцінки також: опозиція – цяця, а влада – кака.
Вирішили, що на базар виходити нема чого, бо до четверга люди все одно забудуть дату і час, тому надали пріоритет розклей ці та роздачі. В тому числі через поліклініку і садочки. Вихователі кинулись збирати підписи батьків на захист поліклініки та за те, щоб садочки не зачинялись на літо, лікарі з медсестрами роздавали агітки прямо у поліклініці.
І прийшов до нас перший великий успіх (останні, менші успіхи, ми мали аж у 2000 році). Влада, пам’ятаючи про велелюдність зібрання 11 травня, пішла на поступки ще до акції протесту. Було оголошено, що садочки на літо не закриють і поліклініку нікуди не принесуть, що ми це все вигадали, щоб здобути політичні дивіденди. В поліклініці був проведений шпон на рахунок вилучення агітлітератури, а з лікарями та вихователями проведена “роз’яснювальна робота”.
Лікарі не сильно злякалися, бо заявили, що, якщо поліклініку перенесуть, половина все одно звільниться з роботи, а от вихователі припинили збирати підписи і, опускаючи очі, стали казати, що нібито іще в березні знали, що садочки влітку працюватимуть.
Це був сильний хід, але інформаційна перемога все одно залишиться за нами, бо, по-перше, влада не вперше дає слово і не дотримується його. По-друге, всі пам’ятають історію з лікарнею. По-третє, останнім часом низка непрозорих дій владі зробила в Ірпені приказку “диму без вогню не буває” найпопулярнішою. По-четверте, кожній розумній людині ясно, що, якщо тиждень тому вихователь кидався до тебе за підписом, а зараз мимрить (та ще й з опущеними очима), що про роботу влітку дитячих садочків було відомо ще в березні, то це не відповідає дійсності. По-п’яте, не так вже сильно вихователі виконували вказівки влади, вони ж у душі також на нашому боці і також так чи інакше, хоч і обережно, говорять з людьми (сам підслухав одну таку розмову).
Після круглого столу, коли міський голова, дочекавшись, поки моя дружина піде (а інші найактивніші опозиціонери цього робочого дня там не були присутні), заявив, що “питання про передачу поліклініки під діагностичний центр не ставиться, хвилюватися поки що немає чого”, ми провели не одні збори та консультації, де вирішували, проводити мітинг чи ні, які питання виносити на нього виносити. І лікарі, і мами з бабусями сказали, що слова “це питання вивчається” свідчать про те, що загроза перенесення поліклініки існує, а пояснення на кшталт “поки що” їх не влаштовують. “Коли поліклініку візьмуться переносити – хвилюватися буде пізно, – сказали вони, – тому нам потрібні гарантії, що її ніколи не перенесуть”.
Тому ми вирішили мітинг проводити, оскільки, такі питання як продовження робочого дня дитячих садочків, харчування у них та контролю за коштами, що на нього виділяються, навіть влада не може назвати надуманим. А щоб зняти всі сумніви щодо поліклініки, врегулювати його документально, наклавши заборону на перенесення всіх дитячих лікувальних закладів на окраїну міста. А також вимагати від депутатів міської ради розібратися все ж таки до кінця з підвищенням тарифів на теплопостачання.
Ось які вимоги висунули ми до сесії:
1. Внести до плану соціально-економічного розвитку міста та плану реалізації закладами охорони здоров’я Ірпінського регіону комплексних заходів щодо заохочення народжуваності на 2003-2007 роки тезу про неприпустимість перенесення дитячих лікувальних закладів на окраїну міста;
2. Налагодити нормальний транспортний зв’язок з дитячою лікарнею;
3. Встановити режим роботи дитячих дошкільних закладів до 20.00 год.;
4. Відкрити в дитячих садочках групи продовженого дня;
5. Встановити розмір харчування для потерпілих дітей на день на такому рівні, який дасть можливість забезпечити норми харчування, визначені Постановою Кабінету Міністрів України від 19.05.92р.;
6. Створити комісію з залученням членів батьківських комітетів навчальних закладів для перевірки, де, за якими цінами та в яких кількостях закуповуються продукти для шкіл та дошкільних дитячих закладів;
7. Створити загальноміську батьківську раду, яка буде вирішувати питання закупівлі продуктів та контролю за витратами коштів на харчування;
Оскільки більшість з наших активістів цього дня працювали, до виконкому нас приїхало аж четверо. Я ледь не посивів, коли побачив, що за 15 хвилин до початку мітингу там зібралося лише троє людей. Однак потім від серця трохи відлягло, коли, немов танки, до Ірпінського Білого дому рушила лава колясок. Довелося розпочати з півгодинним запізненням, поки зійдуться всі.
Загалом зібралося 120 дорослих. Видовище було не самим масовим, але видовищним. Мами з колясками, татусі з дітьми на плечах, бабусі, що тримали за руки онуків. Мітингуючі тримали два гасла: “Геть руки від дитячої поліклініки” та “Скаржинський, їж за три гривні на день”.
Ірпінський міський голова, з’їздивши на обід (не знаю за скільки гривень), спочатку не поспішав виходити до народу. Однак потім все ж піддався на закличні вигуки мітингуючих та підійшов до мікрофону. Звинувачував нас у нагнітанні ажіотажу, відповідав на питання, обіцяв окремим мамам та бабусям вирішити їх особисті проблеми, але кінець кінцем все одно полаявся з народом, розвернувся і пішов, чим дуже нам допоміг. Тому рятувати ситуацію залишився завідуючий відділом охорони здоров’я.
На сесії моїй дружині слово надали в самому кінці у пункті порядку денного “Різне”, коли майже всі люди, що прийшли послухати своїх обранців, не витримали і розійшлися. Окрім наших вимог, ми передали можновладцям звернення народного депутат Євгена Жовтяка, в якому той наполягає, щоб “Ірпінською міською радою було переглянуто встановлений розмір вартості харчування у дошкільних дитячих закладах на день, та була встановлена така її величина, яка б могла забезпечити харчування згідно норм, визначених Кабінетом Міністрів для дітей, які потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи, як це передбачено Законом України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”. В цьому ж зверненні Є. Жовтяк повідомив депутатам, що до нього надходять скарги батьків про те, що “продукти харчування, які централізовано закупляються для всіх дошкільних закладів міським відділом освіти, закупляються ним за цінами, вищими від середніх в регіоні”. Тому він просить “створити комісію із депутатів Ірпінської міської ради, представників батьківських рад дошкільних та інших навчальних закладів, а також мого помічника-консультанта Свистович Мирослави Богданівни для перевірки, у яких торгівельних підприємств, за якими цінами та в яких обсягах закупляються продукти Ірпінським відділом освіти для навчальних закладів м. Ірпеня”.
Міський голова сказав, що такі питання з голосу не вирішуються, потрібно їх уважно розглянути і до наступної сесії, яка відбудеться 19 червня, дати відповідь. Так що будемо продовжувати боротьбу, адже “відмазатись” від створення батьківської ради владі буде складно – це ж не коштує бюджету ні копійки.
І тут я знову не можу не згадати лайливим словом опозиційних вождів, які сидять і чекають, поки з місць до них надійде прохання втрутитись у якусь ситуацію. І це ще не найгірший варіант, бо часто буває так, що прохання надходить, а вождь дивиться скляними очима, в яких виразно читається: “І де ви на мою голову взялись?”
Я ще ні разу не бачив, щоб партійні голови самі підганяли до роботи свої непрацюючі місцеві осередки, розсилали їм інструкції щодо надання інформації, вимагали б вивчити і повідомити до центрального чи обласного офісу про наявність в їхньому районі місцевих проблем.
Вони не розуміють, що, якщо прагнути здобути прихильність людей, то треба йти до них самим, а не чекати, поки звернуться. От прямо на мітингу ми дізналися, що влада також хоче ліквідувати молочну кухню, розмістивши там діагностичний центр, де багато послуг будуть платними. Це нам знову повідомили мами. Працівники кухні навіть збирають якісь підписи у відвідувачів, але до нас вони не прийшли. Тому зараз ми прийдемо до них, але не з криками “Ми вас підтримуємо, ми – хороші”, а з конкретними пропозиціями допомоги з нашого боку щодо дій, як зберегти молочну кухню.
Минулий раз (http://maidan.org.ua/n/mai/1053955126) я в ейфорії від власних успіхів розписав, яку велику кількість людей ми зберемо на 29 травня. 120 чоловік остудили наше милування собою, тому ми провели “розбор польотів”, який також показав недоліки людини опозиційної.
Якщо хтось колись був свідком подібних “розборів польотів” після невдалої акції, то не міг не зауважити, що, боячись бути покараним (навіть словесно), ніхто не бажає визнати свої недоробки і звинувачує у помилках народ, товаришів по боротьбі, владу, але тільки не себе. І постійно лунають фрази “я за це не відповідав”, “свою роботу я виконав”, “це не входило у мої обов’язки” тощо. Тоді як “розбор польотів” – це насамперед аналіз, а не виявлення крайніх. Бо виявляти крайніх там, де люди працюють не за гроші, остання справа. Їм можна зауважити і вказати, але без ударів кулаком по столу, бо просто плюнуть і підуть геть.
Під час нашого “розбору польотів” товаришів по боротьбі ніхто ні в чому не звинувачував, однак інших недоліків вистачало. Ми напередодні “розбору” зібралися вузьким колом активістів і домовились, що дамо спочатку слово всім, а потім висловимось самі.
Що ж казали наші люди? По-перше, вони всі як один казали, що нашу акцію не можна розглядати лише як мітинг 29 травня, не враховуючи всю попередню роботу. Тому пропонували визнати її як успіх, адже головного з того, що намітили, ми досягли. По-друге, що 120 чоловік для маленького Ірпеня – це не так вже і мало, що, коли 4 роки тому на наш перший мітинг у вихідний день зібралося 100 чоловік, серед яких 80 були членами партій та громадських організацій, то вважали це величезним успіхом. То чому ж не вважати успіхом 120 чоловік у робочий день, з яких партійців було аж 4, а решта – це був народ? По-третє, казали, що було значно менше агітматеріалів ніж, наприклад, на 11 травня. По-четверте, що був робочий день, коли більшість молодих людей або на роботі, або на городах. По-п’яте, що влада до початку мітингу пішла на поступки і застосувала тиск. По-шосте, що контингент був специфічний, а день спекотний, тому не кожна непрацююча молода мама, якій немає з ким залишити дитину, потягне малюка з окраїни до центру на мітинг, коли головні питання вже вирішені.
Дісталось і народу: молодь не активна, дізналися, що поліклініку не перенесуть і садочки не закриють, і вже їм все до лампочки, що оголошення не читають, листівки брати не хочуть, а поті кажуть, що не знали, а то б прийшли.
Довелося робити резюме, в якому зазначити, що успіх дійсно є (і не лише у конкретних результатах, але й в тому, що ірпінська опозиція збільшилася на кількох молодих мам, нестарих бабусь і одного тата, які тепер будуть з нами постійно) і треба подякувати всім за активну боротьбу, однак ми могли б добитися більшого, тому варто проаналізувати, що ми зробили не так. Що звинувачувати в недосягненні нами якоїсь мети владу – це не конструктив, бо немає такої ситуації, в якій не можна було б виграти. Якщо існують люди, які хотіли прийти, але не знали коли і куди, то це – наша недоробка.
Тому, нікого не звинувачуючи і взявши до уваги, що нам вперше довелося працювати з такою цільовою групою як молоді батьки, подивитися критично, як діяти надалі, бо 100 чоловік (в основному партійців) у 1999-му – це дійсно величезний успіх, а 120 звичайних громадян у 2003-му – це все ж таки замало. Робочий день також не є нездоланною перепоною, адже збирали ми в робочі дні і тисячу, і дві, хоч і були там в основному пенсіонери.
Головним нашою помилкою була неправильна комунікація, тобто, донесення інформації до людей. Як ми побачили, агітки та листівки молодь не дуже охоче читає, а народний телеграф у вигляді бабусь на лавочках не розносить інформацію, що їх не зачіпає. Молодь же не ділиться так жваво між собою подібними новинами, бо має чим зайнятися і про що поговорити. Тому потрібно визнати, що, як це не тяжко і марудно, але метод від дверей до дверей чи з уст в уста залишається найбільш дієвим. Ми не врахували також, що поліклініку зараз мало хто відвідує, а в садочках влада нам перекрила інформаційний канал.
Оскільки наш “розбор польотів” проходив без криків і звинувачень і закінчився на мажорній ноті, що ми все ж таки перемогли і маємо потенцію до більших успіхів, нам вдалося зробити головний висновок: “В жодному регіоні на даний момент не вистачить ніяких сил, щоб весь час забезпечити для всього населення агітацію від дверей до дверей чи з уст в уста. Тому гостро необхідно знаходити способи, як запустити народний телеграф”.
Після цього кожен з нас почав пригадувати, що він міг би зробити, але не зробив, що зробив не так, де помилився, і ця самокритика доброзичливо (а не зловтішно) віталася як додаткова інформація щодо того, чого не потрібно робити.
Кінець кінцем ми постановили на наступну акцію (наприкінці червня) випробувати незадіяний досі нами спосіб запуску народного телеграфу, який я опишу вже після того як...
Наприкінці хочу написати, що через 1-2 виборчі кампанії опозиція (а не вся ж вона стане владою навіть в разі поразки режиму) зіткнеться з проблемою, коли гіперактивність під час виборчої кампанії при повному затишші у міжвиборчий період перестане давати адекватний витраченим зусиллям ефект. Але й активна діяльність опозиції на місцях може обернутися пшиком, якщо народ не знатиме своїх героїв. Місцеві ж опозиціонери в більшості випадків, варячись у котлі активних людей, вважають, що їх знають всі, тоді як всі – це насамперед влада та інші активісти, але не народ. Звичайні ж люди, які знають про них, це в основному сусіди та співробітники, що створює ілюзію загальнонародного визнання. А опитай в якомусь місті чи селищі пересічних громадян, чи знають вони щось про місцевий осередок якоїсь партії або таких-то активістів, і отримаєш заперечливу відповідь, а в кращому разі дехто промовить “Та бігають тут з прапорами”. І це навіть при тому, що ці “бігуни з прапорами” роблять для цих же людей купу корисних справ.
Коли ми переїхали до Ірпеня, то чули багато розмов про минулих місцевих активістів, особливо про одного нині покійного чоловіка Сергія Бабайкіна, який помер (чи загинув) за досить загадкових обставин. Але всі вони відбувалися в середовищі також активних людей. Судячи з їх слів, читаючи його вірші, говорячи з депутатами та політиками, які його знали, визнаєш, що це дійсно була непересічна особистість. Коли ж на велелюдних зібраннях поставало питання назвати його іменем вулиці чи збудувати йому пам’ятник, то з вуст простих людей лунало питання: “А хто це такий?” А з вуст інших простих людей часто чулася відповідь: “Та бігав тут з прапором”. І це при тому, що він дійсно зробив дуже і дуже багато корисних справ.
Коли ми розпочали активну діяльність в Ірпені, то на початку нам також здавалося, що нас всі знають. Однак, маючи у Києві багатьох знайомих, в яких є аполітичні родичі в Ірпені, я дізнався, що нікому насправді ні ми, ні наші партії не відомі. З того часу я визначив по регіону цілу мережу таких індикаторів, і можу сказати, що лише зараз, після 5 років тяжкої роботи з людьми (а чистих було 3 роки, бо ми переривались на справи всеукраїнські), прості люди почали щось взнавати про нас: хто робить, які люди, які партії. І тепер, коли ми у своїх комбінованих (місцеві проблеми – загальноукраїнські питання) агітках пишемо, що така сила – позитивна, а така – негативна, що Кучма, Янукович, Медведчук мають такі от нелюбі людям уособлення на місцях, то нашій інформації маси починають довіряти і до неї прислухатися. І то поки що в Ірпені та Бучі, трохи у Коцюбинському, а над Ворзелем і Гостомелем нам ще працювати і працювати.
Отже, зробити щось корисне – це лише пів справи. Друга, не менш важлива половина, донести до кожного громадянина – хто зробив, яка політична сила. А в ідеалі – змусити говорити про себе народний телеграф. Тобто, постає те саме питання комунікації. І тут гостро необхідна допомога з центру, бо, як би не вилазили із шкіри активісти на місцях, щоб вони не робили для реклами своєї партії, люди все одно переплутають назви і буде як в одному випадку: “Я вам перерахував 500 гривень. Як не дійшли? Ось квитанція – Народному Руху України. А, так ви Український Народний Рух? А я ж не знав.”
Лідери повинні на рівні Верховної Ради допомагати вирішити проблеми того чи іншого регіону, де місцева опозиція підняла людей на протест. А, приїжджаючи на місця, не лише рекламувати себе, хорошого, але й сказати пару теплих слів при всьому народі про своїх місцевих активістів, щоби підняти їх престиж в очах людей (тут треба бути обережним, бо, якщо місцеві активісти не такі, як треба, то є загроза свій престиж опустити). Якщо хтось подумає, що тут закладений якийсь наш власний шкурний інтерес, то помилиться, бо в нас інша проблема: як ідентифікувати наших лідерів з собою. Бо нас знають більше ніж декого з них (окрім загальновідомих Ющенка, Тимошенко, Мороза...), та й довіряють зараз більше (ще рік тому все було навпаки). І є небезпека, що наші зусилля не так, як хотілось би, допоможуть нашим політичним силам, бо яку відповідь можна дати людям на питання: “Ну так, ви молодці, дійсно за правду боретесь, але що з того толку, коли ваш (а) Ющенко (Тимошенко) нічого не робить?”
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
org,ua/news/index,php3?bn=maidan_mai&key=1054668496&action=view">maidan,org,ua
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
