З власного досвіду або ж з газет та телепрограм усім відомі масові випадки, коли слідчі й судді ухвалюють неправосудні рішення, ігнорують існування “незручних” документів і фактів, страждають на раптову втрату пам’яті у разі, коли треба застосувати ту чи ту статтю на користь пересічної людини тощо. І щоразу при знайомстві з новою справою видається, що ТАКЕ, ось у цьому випадку явлене, свавілля вже ніщо не може перевершити. Та кожен наступний раз доводить: може.

11-го березня в апеляційному суді Києва слухалася справа, вже двічі повернута Верховним Судом на дослідування. Звинувачувані, вину яких досі не доведено, перебувають за гратами вже чотири роки(!). Та зараз ідеться не про це. Те, що не засуджені люди можуть роками утримуватися в слідчих ізоляторах, бути позбавленими усіх людських прав, піддаватися тортурам і приниженням уже нікого не шокує – для нашої дійсності такі явища набули характеру чи не норми. Йдеться про інше. Про право людини на захист і вільний вибір захисника й про брутальне його нехтування цього представниками правосуддя.

Є в Карному процесуальному Кодексі стаття 44, якою передбачено право на захист для будь-якої людини. Це ж право, як і вільний вибір захисника, гарантоване статтями 29, 59, 63 Конституції України. Для всього цивілізованого світу ці права є наріжним каменем правосуддя. Визнала українська держава й відповідні міжнародні конвенції. Ба, навіть у Карному Кодексі ст. 374 передбачено покарання посадової особи, яка перешкоджає реалізації того права на стадії розслідування справи або її судового розгляду. Наслідки таких дій матимуть вельми сумний характер – від адміністративних заходів до позбавлення волі. Та що таке Конституція і якісь там Конвеції для нашої “правоохоронної” системи? Що для неї якісь приписи закону, коли вона – сама собі “закон”! Усупереч писаним законам, громадяни України на практиці права на захист і вільне обрання захисника позбавлені. Те, що відбувалося в судовому засідання 11 березня – лише один, хоч і типовий і показовий приклад “техніки”, з допомогою якої безкарно здійснюється нехтування законом.

У той день у судовому засіданні вирішувалося питання про призначення підсудним захисників. Мати одного з них, Олександра Субтелі, яка раніше уклала з юристом угоду про захист, на питання судді щодо наявності захисника, дає, чи, радше, намагається дати ствердну відповідь, посилаючися при тому на відповідні статті закону. Головуюча суддя Григор’єва грубо перериває її на півслові й висновує: “Отже, ви не знайшли захисника”. Коли ж жінка намагається заперечити, суддя грізно заявляє, що за повторне порушення(!) її видалять із залу. Відмову підсудного обирати собі захисника зі складу запропонованих судом адвокатів і його чітку заяву про наявність власного захисника, фахового юриста, з яким уже укладено угоду, пані Григор’єва взагалі “не чує” і у “відповідь” ухвалює рішення призначити захисником особу, бажану для суду. А як побіжне, не обов’язкове й не офіційне пояснення пролунають її слова щодо того, що в обраного підсудним захисника немає адвокатської ліцензії.

Згідно закону, здійснювати захист може не лише адвокат, який має відповідну ліцензію, а й близький родич підсудного, і особа, що має юридичну освіту. Окрім уже названих статей Конституції й ЦПК, цю ж норму роз’яснено Постановою Пленуму Верховного Суду від 7.07.95 р. “Про застосування законодавства, що забезпечує підозрюваному, звинувачуваному, підсудному право на захист”. Суддя забула не перший рік чинні норми закону?

Є велика підозра, що “забудькуватість” судді Григор’євої (як, утім, і сотень інших) – не медичного походження, її етіологія – кримінальна й криміногенна. І раптовий спалах “хвороби” – лише свідчення того, що “служитель закону” залюбки ладен його переступити, аби лише не допустити до захисту підсудного “чужу”, не підконтрольну суду людину, справді зацікавлену в тому, щоб здійснювати свої обов’язки належним чином, захищати підзахисного, а не виконувати чиєсь замовлення.

І, попри все, підсудному Субтелі силоміць нав’язали не бажаних йому та жаданих судові захисників. Аж двох, щоб напевне. Наступного судового засідання, 25 березня ц.р., на яке Субтеля з’явився подвійно захищеним і зі зламаною рукою, він уже не наполягав на своєму праві на вільно обраного захисника, як, утім, не протестував проти жодних тверджень судді.

Ще раніше права на захист сина, який також проходить у цій справі, була позбавлена О.Вітрук. Її допуск як захисника офіційно підтвердив Київський міськсуд у лютому 2001 року. За півроку слідчий прокуратури Деснянського району О. Вишневський власним рішенням усуває її від захисту через те, що раніше мати допитували як свідка(!), тобто – на підставі факту, відомого й міськсуду, факту, який не послуговує за перешкоду матері бути захисником сина. Бо ж, скажіть, яких батьків спершу не допитують як свідків у справі сина? У грудні райсуд задовольняє скаргу Олени Миколаївни на дії прокурора й підтверджує її право на захист сина. Не минуло й року як історія повторилася – у ще непристойнішому вигляді.

15 серпня 2002 р. суддя Деснянського райсуду О.Котович відсилає п. Вітрук повістку для явки до суду, який відбудеться… наступного дня. Відсилає не за тією адресою й узагалі не їй, а іншій особі. У спровоковану судом відсутність громадянки Вітрук, 16.08 її знову усувають від захисту з по причин, рік тому вже визнаним тим самим судом безпідставними. Однак 19.08 її ж як захисника з дозволу того ж слідчого допускають на зустріч з підзахисним. Що, у слідчого теж проблеми з пам’яттю і він, визнаючи п.Вітрук захисником 19-го числа не міг згадати, що три дні тому за його ж вимогою її позбавили цього права?

А фокус у тім, що в день судового засідання, коли Олену Миколаївну буцімто усували від справи, слідчий явився до звинувачуваного в супроводі ним приведеного адвоката, на участь якого в справі той ніколи раніше не давав згоди. У його, а не законних захисників, присутності слідчий провадив допит і оголошував звинувачувальний висновок. І цього разу причина посадової амнезії не пов’язана з фізичним станом повноважної особи, і цього разу її походження має кримінальні корені. Не виключено, що дату “судового засідання” проставляли “заднім числом”, аби хоч якось виправдати дії слідчого, який своїми “правовими винаходами” порушив чималу кількість норм закону.

Та хіба можна дивуватися вчинкам слідчого, якщо судді не менш “вигадливі”? Засідання, яке відбувалося 24 березня, “порадувало” присутніх цілим каскадом суддівських вигадок. Ось лише кілька з них. Підсудний Вітрук зачитує клопотання про звільнення його з-під варти, позаяк його не лише вину, а й причетність до злочину жодним чином не доведено, а терміни утримання під вартою, продовжені у серпні 2001 року на 9 місяців, давно минули. Отож, останні півтора роки він утримується безпідставно й беззаконно. Суддя оголошує перерву, після якої до залу, де йде ВІДКРИТЕ судове засідання, варта не допускає більшість родичів і захисників підсудних, а дії свої пояснює розпорядженням судді.

Як і слід було очікувати, клопотання не було задоволене. Мотивація? А її, власне, нема. Ну, там щось з приводу того, що запобіжний захід було обрано правильно... І жодного слова про те, що термін дії “правильного заходу” сплив півтора роки тому.

З огляду на безперервну вигадливість слідчих і суддів не дивно, що справа, у якій четверо молодих людей, попри відсутність доказів, звинувачуються в тяжкому злочині, тягнеться чотири роки і краю тому не видно. За цей час з неї зникали речові докази, непоодинокими були допити у відсутності адвоката інші численні порушення. Та й самі висунуті на адресу підсудних звинувачення Єрунтуються лише на їх власних “зізнаннях”, отриманих після тортур. Однак судом нав’язані й залежні від нього адвокати того не бачать. І не можуть бачити.

Відтак можна констатувати: в судах і слідчих органах України робиться все можливе й неможливе, щоб усунути від справи осіб, які реально можуть не перешкодити фальсифікації справ і бездоказового звинувачення громадян. Це – система. І цю систему треба змінювати докорінно.