(Статтю, яка стала приводом для переслідування журналістів, читайте тут) То “Житомирліс” газеті судом погрожує, не спростовуючи наведених фактів, то ширяться чутки, що Київській академії водного транспорту несила дарувати нам участь у поновленні на роботі незаконно звільненого викладача, і її керівництво палає тим самим бажанням. А віднедавна пішли в наступ ображені судді.

21 травня на запрошення помічника прокурора Голосіївського району Києва Олександра Корнійця відбулася моя з ним зустріч. Приводом було звернення до прокуратури суддів апеляційного суду Києва (або ж судді – з’ясувати не вдалося, мій візаві стійко ухилявся від прямих відповідей) Припускаю, що автором звернення була (чи перебувала серед авторів) суддя Григорьєва. Адже саме про її дії на судовому процесі йшлося в публікації “Кримінальний склероз” (“УГ” від 04.04.2003 р.), друк якої за ст. 376 Кримінального кодексу мені фактично інкримінують як злочинну дію. Оскільки Олександр Павлович не виявив бажання не лише надати мені можливість ознайомитися з документом, яким мене в чомусь звинувачено, а й проінформувати стосовно форми отриманого звернення (чи то була заява, скарга тощо), лише нагадав, що є й “повідомлення про злочин”, маю всі підстави вважати, що саме така форма видалася ображеним суддям (судді) за найдоцільнішу.

До того ж висновку схиляє й факт втручання прокуратури в стосунки між посадовою особою (суддею, представником однієї з гілок влади) і журналістом, який про дії цієї особи писав. Згідно законів “Про звернення громадян” (ст. 4, 16, 19) та “Про інформацію” (ст. 48) скарга на ЗМІ з приводу здійсненої публікації не передбачає можливості втручання в ці стосунки прокуратури. Лише звернення до керівного щодо “образника” органу або ж до суду може розв’язати питання про ображену, на думку посадовця, його честь і гідність. Мушу зробити висновок: честь і гідність авторів листа й факти, зображені у публікації, – речі не дотичні і існують у різних вимірах. Не про власну честь і гідність дбали судді. А про що?

З майже тригодинного спілкування з помічником прокурора з приводу змісту моєї статті я винесла глибокий подив. І не лише тим, що, на відміну від більшості “братів по крові”, поводився він цілком коректно, сказати б, у кращому сенсі слова – професійно. А й тим, що, попри його ввічливе ухиляння від конкретних відповідей, предмет найбільшої турботи суддів ставав щодалі очевиднішим. Адже згадана Олександром Павловичем стаття ККУ передбачає кримінальну відповідальність за здійснення тиску на суддів під час розгляду справи. Не приховую: метою моїх публікацій справді було, є й, допоки живу, буде здійснення тиску на всіх посадових осіб з суддями включно задля примусу їх до виконання законів і Конституції України. І зашкодити реалізації цієї мети може лише запроторення мене за Єрати. Що й відчули скаржники. Практика тиску громадської думки, до формування якої безпосередньо причетні ЗМІ, на посадовців з метою примусити їх дотримуватися норм закону й мати честь і гідність є однією з засад існування демократичного й правового суспільства. Коли того немає, коли громадська думка не є чинником впливу на дії й рішення посадовців, тоді суспільство ані демократичне, ані правове. Тиск автори звернення відчули. І не могли не відчути. Процитую свою ж статтю, яка викликала суддівський переляк. “Та що таке Конституція… для нашої “правоохоронної” системи? Що для неї якісь приписи закону, коли вона – сама собі “закон”! Усупереч писаним законам, громадяни України на практиці права на захист і вільне обрання захисника позбавлені. Те, що відбувалося в судовому засідання 11 березня – лише один, хоч і типовий і показовий приклад “техніки”, з допомогою якої безкарно здійснюється нехтування законом”. “Служитель закону” залюбки ладен його переступити, аби лише не допустити до захисту підсудного “чужу”, не підконтрольну суду людину, справді зацікавлену в тому, щоб здійснювати свої обов’язки належним чином, захищати підзахисного, а не виконувати чиєсь замовлення”. Отож тиск на суддів з метою примусити їх виконувати власні обов’язки, а не створювати саму лише видимість суду, дотримуватись букви й духу закону, а не використовувати його вибірково, як зношену ганчірку, судді таки відчули. І як же відреагували? Кваліфікували його як кримінальний злочин?! Дожилися... Цікава в нас судова система, панове співвітчизники! Виявляється, прилюдно вимагати від судді (!), аби він не нехтував законом, аби дотримувався того, що записано в Конституції, це – неприпустимий тиск на суддів, які мають бути від того незалежними! То що: судді офіційно через прокуратуру вимагають незалежності від... закону? Оце клас!

Я свідок того, як на судовому засіданні апеляційного суду Києва 11 березня ц.р., суддя Григорьєва ігнорувала клопотання підсудного про призначення йому обраного ним захисника, не ставила це клопотання на розгляд, і суд не виносив з нього ухвали. Я свідок того, що за посилання матері підсудного на Конституцію (!) суддя Григорьєва погрожувала їй виводом з судової зали. Я свідок того, як підсудному пропонувалося обрати собі захисником лише адвоката з ліцензією і лише з тих трьох, що були запрошені на засідання самим судом. Між тим, Конституцією і законами гарантовано вільний вибір захисника, яким може бути не лише адвокат, а й близький родич підсудного або людина з юридичною освітою.

І якби я була членом органу, чиїм обов’язком є нагляд за дотриманням законності (кваліфікаційної комісії суддів, прокуратури, Вищої Ради юстиції) і який має повноваження притягати суддів до відповідальності за порушення норм чинного законодавства, я б знайшла у діях судді Григорьєвої ознаки такого порушення і діяла б відповідно. Однак я не є членом названих органів. І не можу зробити того. І мушу привселюдно покаятись: я, як пересічний громадянин, не маю права знаходити в діях судді Григорьєвої ознак порушення чинного законодавства, зокрема, п.5 ч.5 ст. 126 Конституції України – “порушення суддею присяги”.