Українська конституція не передбачає цензури; особливий закон, що набув чинності наприкінці квітня, забороняє тиснути на журналістів, впливаючи на зміст репортажів, а Прем'єр-міністр України Віктор Янукович сказав нещодавно нашій газеті, що він вважає конструктивним, себто корисним, якби зарубіжжя доклало зусиль, щоб у його країні виконувались високі принципи свободи слова та преси. Це поки що теорія.

Практика має інший вигляд. Ще й досі є намагання затиснути рота незалежним ЗМІ та журналістам. Загалом – так повідомили цими днями Київський інститут засобів масової інформації та організація „Репортери без кордонів” – у минулому році було зареєстровано два десятки спроб „вплинути” на журналістів шляхом погроз. Реальна цифра, за даними голови парламентського комітету з питань свободи слова та інформації Миколи Томенка, на порядок вища. І не помітно, щоб ця практика змінилася після прийняття хорошого закону. Хоча для тих, кому погрожують, це все-таки краще, аніж колись загинути – як ті троє журналістів, з якими це сталося минулого року, або опинитися за Єратами. Тепер ухопили за горлянку незалежний київський тижневик „Дзеркало тижня” та його головного редактора Володимира Мостового. За репресіями певно ховається Адміністрація глави держави Кучми, а саме головне управління, відповідальне за засоби масової інформації.

Спершу Фонд підтримки ЗМІ лейпцізького банку „Шпаркассе” присудив Мостовому не так давно премію. В обЄрунтуванні зазначалося: Мостовий з усіх сил виступає за свободу преси та забезпечує в своїй країні тил „незручним” журналістам. Мостовий є взірцем для цілого покоління журналістів, які в Україні щодня борються за вільний виклад подій. Тому він і заслуговує на „премію за свободу й майбутнє засобів масової інформації 2003 року”. Ось тут і настала щаслива година лицемірів: Кучма, щойно видавши розпорядження про кримінальне переслідування тих засобів масової інформації в українській глибинці, які начебто підривають авторитет президента, тепер – ну чисто тобі дбайливий батько вітчизни та захисник свободи преси – дає вказівку міністрові внутрішніх справ, службі безпеки та Генеральній прокуратурі дослідити, чи переслідували Мостового. Наслідком для нього стали допити, допити й ще раз допити. Потім цими днями залунав керований хор деяких ЗМІ, що від початку перебувають на услужінні в Кучминої влади, його голос: Мостовий нібито не звернувся по допомогу до влади і своїми недоведеними докорами незаслужено домігся Лейпцізької премії. Він мав би її тепер повернути, написали „Киевские ведомости”, що належать голові Адміністрації президента Віктору Медведчуку, сумно відомого як лицар-хрестоносець у боротьбі з незалежністю журналістів в Україні, та його партнерові Григорію Суркісу. Вміло був використаний ефект заздрощів, і Мостового, як морально неповноцінне створіння, що своїм лжесвідоцтвом проти Батьківщини заслужило десять тисяч євро премії, було віддано на поталу. Навіть за радянських часів не можна було з більшою підступністю організувати знищення репутації якогось дисидента.

Мостовий відповів на це, що „Дзеркало тижня” не страждає більше, аніж інші українські засоби масової інформації, що прагнуть незалежності, й тому наражаються на тиск. Тож він здивований особливою турботою Президента про „Дзеркало тижня”, яке й саме може подбати про власну шкуру. Крім того, важливішою була б допомога журналістам у провінції, які піддаються значним утискам. Лейпцізькі члени фонду, завдяки своєму соціалістичному минулому надто добре обізнані у стосунках між владою та пресою, підтримали Мостового. Дорікати йому, що не звернувся по допомогу до державної влади, було однаково, як дорікати свого часу колишньому громадянинові НДР через те, що він не заявив до народної поліції про прослуховування свого телефону. Більш додати нічого.