Не буду переповідати весь фільм. Не буду знущатися над убогими і безглуздими батальними сценами (ну не буде поважаючий себе козацький отаман кидати в лобову атаку своїх людей проти крилатих гусарів, котрих можна було зупинити хіба що розстрілявши прямою наводкою з гармат! Та й то не завжди. Не буде - хоч ти трісни!). Залишу у спокої порубану клятими ляхами з волі режисера мою улюблену Аду Роговцеву. Нагадаю лише висловлювання якогось розумника: що б, мовляв, не знімали американці - виходить вестерн, або пародія на нього; що б не знімали в Москві - виходить тупа і дешева агітка за єдину Русь і православіє.

Так було з фільмами «Слуга государів» і «Олександр. Невська битва». «Тарас Бульба» російського режисера Володимира Бортка не став винятком з цього правила. Хіба що агітка виявилася не така вже й дешева - бюджет її склав 25 млн доларів.

Але від того ефект виявився скоріше зворотнім. Неодноразові патетичні вигуки во славу «Русской земли» і православної віри (дарма, що так в оригіналі у Гоголя) викликали лише роздратування у значної частини киян. Причому роздратування простежувалося навіть у тих глядачів, котрі в побуті більше спілкуються російською. Воно й зрозуміло: ми все ж таки живемо, хай там як, у країні багатоконфесійній (на відміну від Росії) і, скажімо так, «побутово неодномовній». Одна ця вже обставина здатна, на погляд автора, спростувати сентенції Володимира Бортка, нібито українці й росіяни - один народ. Різні ми, Володимиру Володимировичу! Різні. Бо історичною матір'ю України є все ж таки та ж сама Річ Посполита, на котру Ви як режисер скерували усі перуни свого кінематографічного натхнення. І цього року їй, до речі, виповнюється 540 років. Що, я так гадаю, у нас не залишиться без уваги.

Ну гаразд, біс із нею, з «Русскою землею». Зрештою, Володимир Бортко лише добросовісно відтворив у форматі кінематографу художній прийом, характерний для європейської (і в тому числі - російської) літератури епохи романтизму.

Тоді письменники й поети взяли за манеру вкладати до вуст приречених ними на смерть героїв різні «патетичні орації». І Микола Гоголь не був винятком. Але сучасному глядачеві, котрий вмикає механізм здорового глузду, видається зрозумілим, що воякові, простромленому чотирма списами воякові, котрому ось-ось доведеться розпрощатися з життям, не до патріотичних закликів. Тому дослівне повторення режисером початку ХХІ століття застарілого літературного прийому викликала в тій же Росії ефект, зворотній тому, на який розраховував режисер. Дописувач «Живого журналу» під псевдом «Тарас Картошкин» іронізує: «Кожний черговий «задвиг» про православну віру і руську землю викликає лише сміх. Якщо хтось вважає, що це дуже правильно і дуже потрібне сьогодні глядачам, хай подумки замінить народ і віру і уявить собі, як ще звучить з боку». Тему продовжує російський кінокритик Роман Волобуєв: «Ніколи раніше спроба запустити в сусіда по комуналці томиком класика не давала настільки ефектного і комічно несподіваного результату».

Якою була би українська версія знаменитої повісті Гоголя? Питання цікаве. Особливо коли згадати, як «щирий українець» Богдан Ступка, на рахунку якого справді блискуча роль Богдана Хмельницького в фільмі «Вогнем і мечем», відповідав журналістам, немовби огризаючись: «А чого ж ви (!. - Ю.Р.) не зняли свій український фільм?»

А може й добре, що не зняли? Розумію, що така сентенція звучить крамольно, і що питання бодай національного престижу підказує, що це нібито й потрібно було би зробити. І, до речі, український сценарій, написаний Віктором Гресем, був готовий ще три роки тому. Проте досвід останніх років свідчить: що б не знімали українці на історичну тему (до речі - за державні гроші), у них виходить здебільшого лубочна сльозливо-патріотична драма в стилі «махання кулаками після бійки». Останнє яскраве тому свідчення - провальна картина Миколи Мащенка «Богдан-Зиновій Хмельницький». В Каннах він ішов при порожніх залах, в Україні об нього не витирав ноги хіба що зовсім уже ледачий критик, а згодом фільм швидко забули. І від забуття його не врятувало навіть присвоєння виконавцеві головної ролі, Володимиру Абазопуло, звання «Народний артист України».

Чомусь пригадується, як український режисер Юрій Іллєнко грозився розпочати голодування, якщо «Тараса Бульбу» зніматиме польський режисер Єжи Хоффман. Хтозна, може Юрій Герасимович і сам хотів знімати цей фільм. І, можливо, враховуючи властивість пана Іллєнка будувати свої роботи за принципом «конфлікту правд», це було би значно драматичніше і цікавіше. Але, маючи на оці «Молитву за гетьмана Мазепу» (геніальну, до речі, стрічку, хто б що ні говорив), починаєш побоюватися: а раптом глядач, який уже призвичаївся ходити в кінотеатри, не витримає ще одного суто домашнього шедевру в стилі «арт-хаус»?

І тут раптом спала на думку одна річ: хто б не поставив «Тараса Бульбу», фільм приречений бути провальним у глядачів. І річ мабуть не в сценаріях і постановках. А... в самій повісті. Точніше, в нашому нинішньому сприйнятті цього гоголівського шедевру з погляду того, що ми знаємо про ті часи. Адже писався «Тарас Бульба» ще тоді, коли історична наука в Російській імперії лише ставала на рівні. Та й Комісія по розбору давніх актів при київському університеті Святого Володимира тільки починала свою роботу.

Судіть самі. Вся війна, якщо пам'ятаєте, почалася з того, що впливовому січовику Тарасу Бульбі потрібно було опробувати своїх синів у бою. Для цього треба війна. Якщо її нема - треба створити «інформаційний привід». Що власне й відбувається. Для якоїсь ранньосередньовічної Скандинавії це в принципі нормально. Але не для Речі Посполитої, чиїми підданими були козаки. Там для виступів повинні були бути вагоміші причини: скорочення реєстру, наступ на козацькі вольності, затримка з платнею, заборона ходити грабувати турецькі береги. Питання віри для запорожців взагалі довгий час було справою третьою, якщо не десятою. Тобто конфлікт створюється на голому місці.

Можливо, відчуваючи це, Володимир Бортко вводить в сценарій фільму убивство дружини Тараса Бульби - її роль і зіграла Ада Роговцева. В підсумку фінал відомий: Остап потрапляє в полон і героїчно гине, Андрія вбиває старий Тарас, а потім і самого його страчують поляки. «В общем, все умерли», як казав кіногерой Олександра Абдулова. Або за що боролись - на те й напоролись.

В усій цій історії єдиною світлою постаттю виступає... Андрій. Так, саме він. Бо він єдиний хто знає за що б'ється - за свою любов. По-перше, любов - це єдине, за що варто і жити, і вмирати.

По-друге: а давайте замислимося, що було б из красунею-шляхтянкою, якби запорожці все ж таки узяли місто? Мабуть, вчинили з нею, так би мовити, «за законами воєнного часу». По-третє, у Андрія вистачило благородства не піднімати руки на батька - хоча теоретично йому ніщо не заважало боронитися. Але це вже тема рицарських ідеалів - забутих, а тому наївних з погляду нашої жорстокої сучасності...

proUA