Спочатку про «голого короля». Українське суспільство — не в стані кризи. У ньому — економіка, банківський сектор і управлінська вертикаль. Ленінська мрія про кухарок, які дорвалися до управління дер­жавою, збулася, але дуже парадоксальним чином.

А перебуває наше суспільство у стані прогресуючої масової істерії. Оскільки держава від суспільства давно втекла, то цілком справедливі народні нарікання, озвучувані в українських ЗМІ, дуже скидаються на скарги полишених без ханської уваги наложниць. (Істеричність не слід плутати зі стервозністю, це все ж таки неусвідомлений хворобливий стан. Але на практиці нікому від цього не легше.)

Час наш чимось скидається на горбачовську перебудову. Тоді завзяті комсомольці і комсомолки вдавали, що борються з привілеями апаратників, насправді крадучи у них гроші, створюючи на ці гроші банки і фарцуючи одне з одним відібраними привілеями. А дурні ідеалісти тим часом створювали суспільні рухи і бігали по мітингах та демонстраціях.

Чому доречно говорити про істерію суспільства?

По-перше, етимологія слова «гістер» свідчить про синдром дефіциту, так би мовити, активної уваги. І коли держава робітників та селян примушувала своє суспільство до зносин із нею, суспільству це не подобалося. А ось забила на нього держава, тому що сама стала частиною суспільств рубльовської Росії, куршавельської Європи і доларових США... Тут Україна засмутилася. «Балувана ваша Галя», напевно?

По-друге, істерія, як люблять повторювати лікарі, велика удавальниця. Будь-який симптом — від стигматів до поносу — може зобразити. Причому за повної відсутності святості і геморою.

По-третє й головне. Пресі все це дуже по-мазохістськи подобається. Вона дедалі частіше тиражує обвинувачення про порушення ЗМІ правових та етичних норм. І демократично множить заклики про посилення контролю над собою. Може, саме телебачення і преса є джерелом моральних, соціально-економічних проблем України?

У нинішніх кризових українських реаліях жодне ЗМІ вже не в змозі бути економічно незалежним. А отже, не може бути незалежним у якійсь іншій формі.

У країнах відкритої економіки співвідношення обсягу реклами (у грошах) у друкованих та електронних (телебачення і радіо) ЗМІ становить від 0,5:1 до 1,2:1. Навряд чи хтось здатний серйозно проаналізувати обсяг рекламного ринку в Україні з цифрами та іменами без шкоди для власного здоров’я. В умовах економічної кризи ця ніша закриється від цікавих очей ще більше. Залишається приймати приховані дотації в обмін на лояльність, публікувати «зливи» і компромати або займатися вимаганням. Саме тут і започатковується процес морального розкладання і падіння українського телебачення й преси в таких аспектах — економічному, політичному, моральному і фаховому. Про це наші ЗМІ багато і з задоволенням писали. Звісно, ніколи не маючи на увазі своє власне видання.

Істериками легше маніпулювати. Вони набагато більше схильні до навіювань, про що завжди знали факіри, естрадні гіпнотизери та політики. Сьогодні істеричному українському суспільству представники держави нав’язують дуже небезпечне уявлення про роль і місце преси. Вона розглядається як виключно підступний інструмент маніпулювання, профанації та чорного піару. Відбувається це тому, що ринок впливу політиків нарешті почав здуватися.

Є класична праця Мейєра «Модель впливу і газетний бізнес». Преса чинить два різних типи впливу: соціальний (не повинен бути предметом продажу) і комерційний (який продається через рекламу). Схема для ЗМІ: якісна журналістика збільшує соціальну впливовість, що залучає більше читачів-глядачів і/або збільшує довіру, а це залучає рекламодавців.

Але якщо під загрозою сама можливість впливати, якщо руйнується модель впливу? В Україні відбувається саме це. Преса виставила свій соціальний вплив, який складається з морального капіталу, накопиченого у 2004—2008 роках, на продаж. Суспільна реакція у вигляді відмови в довірі не забарилася. Цей показник знизився.

А інший зріс. Масова свідомість майже сягнула порогу насичення інформаційними подразниками. Але замість очікуваного політиками суспільного сомнамбулізму, тобто поведінки сновид, маємо або гострий реактивний психоз (фізичну агресію, бунт), або каталепсію (воскову безвольну податливість). Основна роль тут належить телебаченню, яке претендує на те, щоб стати основним соціальним інститутом суспільства.

Вплив телебачення (а за ним — й інших ЗМІ) полягає не так у передачі специфічних установок та думок, як у їх культивації. Цю концепцію розробив та експериментально підтвердив Дж.Гербнер у середині 70-х років. Практичний висновок для нас — зав­дяки істероїдним ЗМІ люди сприймають навколишній світ набагато загрозливішим, ніж він є насправді. Пізніші дослідники ефекту культивації (Мікель, 2002) встановили, що основні емоції, які виникають в одержувача інформації від таких ЗМІ, — зневага, гнів і огида.

Українські ЗМІ, безумовно, несуть велику частину відповідальності за виникнення і підтримку стану масової істерії в суспільстві. Поодинокі винятки, на кшталт «Території позитиву» на «плюсах», швидше, свідчать про гетто добрих намірів, ніж про експансію доброзичливості. Це тоді, як ЗМІ за визначенням (Фейшбах, 2000) розраховують на об’єднання спостерігача зі спостережуваним, вироблення спільного відчуття суб’єкта та об’єкта при соціальній взаємодії (емпатію)...

Проте відвернімо увагу від нудної науки на користь веселої метафори гарему. Чим примітні були євнухи, крім загальновідомих змін у масі тіла та тональності вокалу? Та тим, що решта фізіологічних функцій у них діяла, на тиху втіху знедолених роксолан. Султани чи то про це не здогадувалися, чи то заплющували на це очі. Деякі спохвачувалися. І тоді євнухам доводилося носити у складках тюрбана спеціальну срібну трубочку для справляння малої нужди. Зате це були дуже вже довірені євнухи, які входили в усі кабінети й секретаріати.

Звісно, вони багато знали. І за відсутності султана й візира ставали джерелом інформації, яка збурювала уяву, але була марною. Тому інтерес до них, як і рівень довіри, падав.

Від цього теж є незаперечна користь. Коли наложниці не можуть більше тупо покладатися на думку або рекомендацію без’яйцевих «наглядачів», їхній мозок нарешті прокидається. Але це в тому разі, якщо в них залишилося почуття власної гідності.

Інакше всі когнітивні процеси українське суспільство перетворить на звичайне інформаційне «потреблядство», яке описав німецький філософ Адорно: «Вони судомно заплющують очі і схвалюють, принижуючи себе, те, що з ними відбувається і про що вони знають, навіщо це показують. Не зізнаючись собі в цьому, вони вважають, що їхнє життя стане нестерпним, якщо вони перестануть чіплятися за задоволення, які насправді задоволеннями не є».