Остання передача Сергія Набоки прозвучала у четвер, 16 січня. А за кілька днів перед цим творча група журналістів Радіо Свобода у складі Сергія Набоки, Андрія Охрімовича й Надії Шерстюк виїхали у відрядження до виправно-трудових закладів, інакше кажучи, до українських в'язниць. Вони збирали матеріал для низки програм Радіо Свобода. Цей проект називався «Обличчя української в'язниці». Журналісти відвідали Білоцерківську виправну колонію й у другій половині дня 16 січня прибули до Вінниці. Тут вони мали зустріч 17 січня об 11 годині дня з начальником Вінницької тюрми. Цілий день журналісти провели на території Вінницької тюрми, і, оскільки вже було пізно їхати до Хмельницького – наступного місця їхнього відрядження, вони погодилися на пропозицію начальника в'язниці залишитися ночувати у Вінниці в тюремному готелі.

Було майже пів на четверту ранку 18 січня, коли у двері кімнати Надії Шерстюк постукав Андрій Охрімович і сказав, що Сергій Набока лежить на підлозі в їхній кімнаті. Він був мертвий…

Ганна Стеців – керівник київського корпункту Радіо Свобода, де працював Сергій Набока, цими днями перебувала у відрядженні в Празі. Я записала її першу реакцію на смерть Сергія.

Ганна Стеців:

Кажуть, що лише дуже щасливі люди помирають у великі свята і помирають швидко, без болю. Сергій був, безперечно, щасливою людиною.

Чому він помер так швидко? Чому це сталося з ним саме там, де сталося? Чому саме тепер?

Коли я думаю про це, я пригадую, як він хотів поїхати туди, в ті в’язниці, де колись він як політичний в'язень відбував покарання за свободу слова. В мене було таке враження, що його туди весь час тягнуло, як тягне людей до тих місць, де вони пережили щось дуже важливе у їхньому житті.

Ми більше ніж півроку домагалися дозволу на те, щоб Сергій міг відвідати в’язниці. Кілька в’язниць він відвідав, і в той день, до якого він не дожив, він мав поїхати саме в ту тюрму, де він провів кілька років на нарах як політичний в’язень…

Уночі Сергій помер, його серце перестало битися… Коли я думаю, чому він помер, мені здається, що його могли задушити ті емоції, велике переживання, яке він відчував, коли приїхав у ті місця.

Який був Сергій? Це був журналістський аристократ, яких уже майже немає. Це була Людина з великої букви. Він дуже гарно виглядав як усередині, так і зовні – елегантний, завжди усміхнений, веселий, дуже доброзичливий і добрий чоловік. Це був єдиний чоловік із тих, яких я знала у журналістському колі, який жодного разу ні про кого не сказав ані півслова поганого. Він завжди шукав у людях тільки добре, завжди пробував допомогти, намагався бачити у людях те краще, що ми мусимо шукати. Це був Християнин із великої букви, зразок для нас. Я пригадую, коли ми робили редакційні наради, то я завжди жартувала: «Сергію, ти на наради не ходи. Це я маю до тебе ходити на наради…»

Йому багато вдалося в житті. Йому вдалося зробити ім'я журналіста-українця, який мав величезний авторитет навіть серед тих журналістів і серед того прошарку суспільства, які не хочуть визнавати нічого українського. Сергій навіть там мав вплив.

Нам ніколи ніхто Сергія Набоки замінити не зможе…

Людмила Литовченко:

30 років товаришували київські журналісти, правозахисники, сімдесятники Леонід Мілявський і Сергій Набока. Ось як про це згадує Леонід Мілявський.

Леонід Мілявський:

Із Сергієм Набокою ми були знайомі 30 років. У 1972 році він з’явився в нашій молодій компанії. Компанія була з відчутним антирадянським і навіть націоналістичним «душком». Згодом із групи лишилося кілька чоловік, серед яких був Сергій Набока, Іна Чернявська, Леся Лохвицька і ваш покірний слуга. Ми називали себе Київським демократичним клубом – КДК. У такому складі ми і «загриміли» на 3 роки «за распространєніє завєдомо ложних ізмишлєній, порочащіх совєтскій Єосударствєнний і общєствєнний строй». Ішов 1981 рік.

Покоління Сергія Набоки, покоління народження 1950-х років, можна назвати сімдесятниками. Після звільнення ми одразу ж зійшлися з шістдесятниками, і вже разом із ними був започаткований Український культурологічний клуб.

Сергій – безперечний лідер, людина з організаторськими здібностями. Він завжди був серед ініціаторів усіх починань. Згодом мені довелося працювати з ним під началом В’ячеслава Чорновола у першій незалежній газеті «Голос відродження», у прес-службі УГС-УРП, яка потім перетворилася на УНІАР – Українську незалежну інформагенцію «Республіка». Це була перша незалежна інформагенція.

Із Сергієм було пов’язане майже все моє життя. Він довгий час був моїм найближчим другом, і тепер здається, що разом із ним пішла у небуття частка і моєї душі. Нехай земля йому буде пухом.

Людмила Литовченко:

Помітний слід залишив Сергій Набока і в житті народного депутата України Тараса Чорновола. Ось як про це розповідає сам Тарас Чорновіл.

Тарас Чорновіл:

Є події, які дуже боляче ранять серце – коли людина переповнена життям і здається, що в ній аж кипить бажання дуже й дуже багато зробити, і раптом ці люди відходять. Чомусь Бог забирає саме найактивніших, мабуть, все-таки найкращих. Сергія я однозначно можу зарахувати до цієї когорти. Ми знайомі дуже давно. Ще з другої половини 1980-х років ми почали активно співпрацювати, коли утворювався Український культурологічний клуб у Києві.

Я пригадую його як людину, на яку я свого часу дуже багато в чому рівнявся. Це відсутність такого розуміння, як страх, відсутність якогось необЄрунтованого, дикого фанатизму, це ставлення до всього з певною усмішкою, іронією, але неймовірно конкретизоване і неймовірно вміле розуміння ситуації й здатність робити оцінки всього, що відбувається. Я дійсно захоплювався ним як журналістом, як громадським діячем.

Мені здається, що він багато у чому випередив свій час саме у ставленні до подій і до осмислення виходу із ситуацій. Багато хто не розумів його, і, мабуть, часто саме непорозуміння зі своїми давало ті рубці на серці та примушувало його іноді надягати на себе маску якогось ніби показного цинізму. Але він ніколи не був ні циніком, ні зверхньою людиною. Боляче, що такі люди відходять.

Зараз не стало Сергія Набоки, і мені здається, що у нас, в Україні, стало трошки порожніше. Цієї прогалини ніхто вже не заповнить, тому що він був неймовірно своєрідною людиною.

Багато людей підпадають під якісь шаблони, а він ніколи під шаблони не підпадав. Це дійсно Людина з великої букви, прекрасний журналіст і дивовижний діяч. Я вважаю, що якби робити такий Пантеон постатей сучасної історії України, то він би мусив там зайняти своє місце і був би певним зразком, тому що від нього можна багато чому навчитися, може, не чогось академічного, а саме того, як бути людиною в дуже складних ситуаціях.

Людмила Литовченко:

А зараз я передаю слово нашій київській студії, де від 1989 року працював оглядачем Сергій Набока. Говорить його колега Тарас Марусик.

Тарас Марусик:

Останній раз я спілкувався з Сергієм Набокою рівно тиждень тому, якраз у час виходу в ефір програми “Демократія й держава”. Саме тоді він готувався до запису своєї чергової програми “Права людини: українська реальність”. Час від часу на його замовлення я готував матеріали для цієї програми. Минулого понеділка був саме такий випадок. Як виявиться пізніше, то була його остання програма.

Я попросив кількох політиків і громадських діячів поділитися своїми думками про нашого колегу Сергія Набоку. Говорить колишній довголітній політв’язень, а тепер президент Українського ПЕН-Центру Євген Сверстюк, який у 1987 році був однією з центральних фігур на виступах в Українському культурологічному клубі: «Український культурологічний клуб був першим громадським угрупованням, що скористалося атмосферою гласності. В суспільстві панував переляк, і лише політичні в’язні відчули, що вже не заарештовують і можна говорити чесно й уголос. З кінця 1987 року Український культурологічний клуб очолив Сергій Набока і був діяльним головою його аж до переходу до Української Гельсінської спілки».

Тарас Марусик:

До речі, у тому ж таки 1987 році з розгромною статтею “Театр тіней, або хто стоїть за так званим УКК” виступив у “Вечірньому Києві” журналіст тієї газети, а тепер головний редактор газети “Факти Олександр Швець. Пізніше його підтримав інший журналіст цієї газети Сергій Тойма (Кичигін).

Продовжує народний депутат України Лесь Танюк: «Смерть Сергія Набоки не просто несподівана, не просто нагла, а і дуже драматично вплинула на нас усіх. Це все-таки з розряду того, що гинуть журналісти, які бралися за права людини, які стояли при заснуванні меморіалу імені Стуса, Української Гельсінської спілки.

У нас багато було спільних проектів з Набокою ще в той час, коли він брав участь в роботі Меморіалу. Багато і ми йому давали різних тем і матеріалів для його радіороботи. Ну, звичайно, ще більше планві: він мав виступати на парламентському читанні про Голодомор. Я планував його виступ.

Нам не просто буде його бракувати. Ми маємо віднести цю загибель до тої серії смертей і вбивств, переслідувань, коли ми говоримо про Гонгадзе і Чорновола… Усе це зовсім не випадково, що коли людина починає братися за якісь болючі хворобливі теми, то закінчується це поганим серцем, КАМАЗом, або ще чимось. Я думаю, що він багато кому заважав отим своїм спокійним іронічним ставленням до всякого роду офіціозу, тим небажанням перевести проблему в пафос, прагненням розв’язати її на моральному, етичному і безкомпромісному рівні. Таким він нам і запам’ятається. Нам його дуже і дуже бракуватиме. Це трагічно, що сталося».

Тарас Марусик:

Зазначу, що, згідно з офіційним висновком судмедекспертизи, Сергій Набока помер від гострої серцевої недостатності.

А тепер слово іншому народному депутатові Анатолієві Матвієнкові: «Я думаю, що він показав, що, залишаючись справжнім журналістом, можна не продавати ні тіло, ні душу. Можна бути чесним журналістом, що він демонстрував і в українській незалежній інформаційній агенції «Республіка» і на Радіо Свобода, і в телевізійних передачах. Я вважаю, ще це велика втрата, але найбільшою пам’яттю про нього буде захист тих прав і чеснот, які Сергій з собою ніс, побудова тієї держави, про яку Сергій думав. Хай буде земля йому пухом. Наша вічна пам’ять про цього яскравого й справжнього українця».

Тарас Марусик:

І на завершення – спогад-прощання колишнього політв’язня Миколи Матусевича, який останнім часом працював із Сергієм Набокою у програмі “Права людини: українська реальність”.

Микола Матусевич:

Ми вже позабували, які були у нас 70-80-і роки. Я пригадую, що на вулиці люди часом переходили дорогу, щоб не привітатися з моєю мамою. А на початку 80-х – це взагалі такий був період, що страх опанував практично все.

І от знайшлися четверо молодих людей: Набока, Мілявський, Чернявська, Лохвицька – котрі не побоялися висунути вимоги, щоб до політв’язнів ставилися по-людськи і вимагати їм свободи. Сьогодні одного з тієї четвірки не стало. Сьогодні ми з ним прощаємося.

Дякую, Набоко, що ти захищав мене тоді, коли я сидів на нарах… Сьогодні ми Тебе проводжаємо. Земля Тобі пухом…

Людмила Литовченко:

Це був спогад про журналіста, правозахисника, нашого колегу Сергія Набоку, який несподівано помер рано в суботу 18 січня.