Зокрема, мені на це скаржаться в київських школах. Вчителі-гуманітарії знають про існування потрібних книжок для шкільної програми та позакласного читання, мають спонсорські кошти на їх придбання, та не знають, куди прийти, аби заплатити і купити.

 

 

«Скачати з Інтернету – запросто!»,- порадять мені. Але проблема не лише в тому, що школярам, особливо – молодшим, потрібна насамперед паперова книжка. Головна складність: знайти нормальну українську версію тих самих «Трьох мушкетерів», не кажучи вже про більш сучасну літературу.

 

Здавалося б, в Києві та великих містах України є книжкові супермаркети. А в асортименті таких магазинів нібито є українські версії дитячих казок та оригінальні твори українських авторів, які пишуть для дітей, підлітків, юнаків та їхніх батьків. Проте саме на супермаркети в першу чергу і нарікають вітчизняні книголюби.

 

Складається враження, що «українська книга» для пересічного продавця-консультанта – окремий жанр. За подібною аналогією поділяли в СРСР фільми: добрі, погані, індійські і київської студії ім. Довженка.

 

У нетрях заставлених літературою полиць людина, яка зайшла в магазин купити щось від українського виробника, починає губитися і звертається до консультанта. А консультант, який отримує зарплату за те, що допомагає покупцеві витратити гроші, може чітко пояснити, де стоять у них Пєлєвін, Муракамі чи Донцова, та коли мова заходить про українську літературу чи переклади українською мовою, ніяковіє і махає рукою в непевному напрямку: «Все укрАинское где-то там!»

 

Навіть якщо зацікавлена особа і знайде «укрАинское» десь там, це буде окрема полиця, на який звалені докупи книжки, видані в різний час і абсолютно не сегментовані. Наприклад, вкотре перевиданий «Кобзар» стоятиме поруч із «Роксоланою» Загребельного, поетичними збірками молодих митців, романами Андруховича та п’єсами Леся Подерв’янського. Причому в більшості випадків саме так, на одній полиці, палітуркою до палітурки, вони і туляться. Розібратися в цьому без додаткової інформації майже неможливо.

 

 

Навіть якщо потрібна вам книга є в магазині, знайти її на полиці теж складно. Видавці часто скаржаться: беручи товар, менеджери супермаркетів у восьми випадках з десяти навіть не розпаковують його. Продукція лежить на складі. Товар навіть не вносять у комп’ютер. А якщо товар таки розпакований і внесений в базу даних, де саме лежить чи стоїть потрібна споживачу українського друкованого слова книжка, менеджер не завжди може вам сказати. Тоді як, повторюся, з книгою, виданою в Росії і завезеної звідти, подібних проблем не виникає.

 

На моїх очах у великих книгарнях менеджери, готуючись до запланованої зустрічі з українськими авторами, витягали з давніх кутків сховищ їхні книги, видані кілька років тому і навіть не виставлені за цей час на полиці! Письменники дивувалися, звідки в магазинів такі раритети і більшості випадків викуповували це самі, для власних архівів.

 

Чому так відбувається? Бо українську книжку в таких магазинах запитує один відвідувач з ста. В такому разі для чого тримати на полиці завідомо не затребуваний товар, коли на це саме місце можна поставити звезений з Росії аналог? Нехай собі продукція вітчизняного виробника лежить на складі. Так легше сказати виробнику: не купують, мовляв, ваш товар. А не купують, панове, бо не продають. Не тому, що не хочуть, а через те, що не вміють.

 

Здається, вихід – створити те саме одіозне українське культурне «гетто», від якого ми самі себе постійно застерігаємо. Але й це не порятунок. Наприклад, базар «Книжковий» на Петрівці в Києві має лише три торгові точки на всю територію, де представлений український асортимент, і то – не в повному обсязі. Чим вам не «гетто»? Але навіть тут товар не показують лицем! Книжки здебільшого щільно складені в контейнерах, часто навіть неможливо прочитати назву на корінці. Те ж саме – у нечисленних книгарнях, де нібито представлений насамперед український асортимент: все одно книжки розкладені за принципом: «Оце для дорослих, оце для дітей, оце словники». Сьогодні такої інформації про книгу явно не досить.

 

 

Можливо, є смисл налагодити продаж «українського» через Інтернет? Справді, існують Інтернет-магазини. Таку віртуальну книгарню має сьогодні майже кожне українське видавництво, яке себе поважає. Проте навіть Олександр Красовицький, директор «Фоліо», одного з найпотужніших вітчизняних видавництв, визнає: продаж через Інтернет – швидше імідж, ніж прибутковий бізнес. Відкрити Інтернет-книгарню коштує недорого, утримувати ресурс – теж копійки. В такій книгарні література дешевша, бо віддається фактично за собівартістю. Але - поштові витрати кусаються.

 

Таким чином, зайшовши на сайт українського видавництва, знайшовши там книгарню з повним асортиментом української продукції і замовивши книгу, будьте готові: замовлення виконають за остаточним принципом. Та й пошті доведеться заплатити більше, ніж магазин дає торгівельну націнку. Це, мабуть, неправильно. Одначе - така реальність.

 

Сьогодні в Україні існують ентузіасти, які обіцяють не просто запропонувати повний асортимент виключно української і виключно актуальної літератури, а навіть організувати доставку її вам у будь-яку точку України чи світу. Директор дніпропетровської мистецької агенції «Арт-Вертеп» Тимофій Хом’як займається цим бізнесом уже не перший рік. Але каменем спотикання все одно лишаються ціни на поштову доставку.

 

Дані дослідження і спостереження обов’язково сприймуться як заклик до самообмежень, консервації та культурної ізоляції. Проте тут йдеться лише про дотримань таких правил гри, які передбачають рівні можливості.

 

Споживач української книжки цілком може бути покупцем та читачем російської та російськомовної літератури. Одначе це своє право – отримувати в Україні книжку будь-якою мовою – така людина реалізувати може без проблем. Проблеми починаються, коли ти хочеш без проблем дізнатися про українську новинку і швиденько придбати її хоч у супермаркеті, хоч через Інтернет, хоч у електронному вигляді.

Власне, проблема в тому, що на реалізацію саме цього права людині доводиться витрачати набагато більше часу, ніж треба в таких випадках. А час, як відомо, це гроші. Втрачати його нині не дуже хочеться…

 

Фото: ProUA.com