Савік Шустер подарував публіці творчий вечір Януковича. Віктору Федоровичу так сподобалося, що він поквапився проанонсувати на наступну (тобто, вже сьогоднішню) п’ятницю бенефіс усього очолюваного ним опозиційного уряду. Спровокував цю живу реакцію Віталій Портников, широко відомий у журналістській спільноті. Перервавши розповіді лідера опозиції про Майдан-2004, про перше й друге пришестя Віктора Федоровича у прем’єрське крісло, Портников поставив питання руба: мовляв, що ви все про минуле та про минуле, краще поговорімо про теперішнє, зокрема, що особисто ви пропонуєте як першочергові заходи з пом’якшення кризи в Україні?

 

Янукович спробував продемонструвати блискавичну реакцію, але, як завжди, не вийшло, а тут, на щастя, прийшла рятівна ідея про колективний виступ міністрів-»тіньовиків». Ось, мовляв, вони наступної п’ятниці прийдуть і все вам, допитливий пане Портников, розкажуть. Що ж, цілком розумний вихід зі становища, враховуючи те, що по суті питання нічого вдумливого Віктор Федорович не вимовив. Хоч і намагався.

 

Звісно, наші «свободи» не могли не відгукнутися на відносно щасливе закінчення епопеї судна «Фаїна», захопленого сомалійськими піратами. Приємне враження справили слова щирої вдячності звільнених із полону моряків «Фаїни» на адресу військовослужбовців американських бойових кораблів, які постійно були поряд, допомагали продовольством, водою та медикаментами і тримали сомалійських «джентльменів удачі» під прицілом, аби ті не робили дурниць. Що ж, хороша розрядка в тій атмосфері примітивного й агресивного антиамериканізму, що насаджується нині й в Україні... У присутності діячів із «Партії регіонів» ця публічна (і цілком заслужена!) вдячність прозвучала несподівано та сенсаційно.

 

Щоправда, виникали і здивовані запитання. Чому «Фаїна» з її специфічним вантажем (танки, зенітне і стрілецьке озброєння) була відправлена в акваторію, що кишить піратами, без будь-якої охорони? Звичайно, спасибі американцям, але кожна держава, яка поважає себе, повинна мати у своєму розпорядженні боєздатну армію та повноцінний флот. Абеткова істина, що є «вищою алгеброю» для наших депутатів і чиновників. На «Інтері» також обговорювали тему «Фаїни». З цього приводу на трибуну в студії запросили навіть шефа Служби зовнішньої розвідки пана Маломужа, щоб він відзвітував про зроблену роботу з порятунку моряків.

 

Цікаво послухати, а тим більше дати і свою «безцінну» пораду СЗР. Однак є ціла низка цілком демократичних країн, де ніхто з широкої громадськості не знає навіть імені керівника розвідувальної служби, і тим паче не знає, як він виглядає. Зате у нас — безпрецедентна відвертість, абсолютна транспарентність і цілковита відсутність таємниць від прогресивного людства. Справді, що нам приховувати, від кого? Ми всі на видноті... Академік Семиноженко поцікавився не стільки у начальника СЗР, скільки у присутніх у студії й телеглядачів: мовляв, а де ж наш флот і наші спецнази? А там, куди їх загнали за ці 17 років депутати, чиновники й політики, тримаючи на голодному пайку, постійно недофінансовуючи, ставлячись до армії та флоту як до тягара.

 

Ось тепер і «маємо те, що маємо». А інша сентенція щодо цього каже: «Як небіжчика годували, так він і виглядає».

 

Збройні сили держави не виникають самі по собі, їх треба створювати, розвивати й забезпечувати. Тоді у критичну мить буде на що спиратися. Про що можна говорити у країні, де обленерго може знеструмити за борги війська ППО, що знаходяться на бойовому чергуванні? Це рівень розуміння питань оборони та національної безпеки. А деякі без мила лізуть у президенти, забуваючи, що Президент — це ще й Верховний Головнокомандуючий. Із жахом уявляю собі в цій ролі пані Тимошенко, яка вважає Збройні Сили України невичерпним резервом для всіляких секвестрів, скорочень фінансування й інших «розкуркулень». Одна авантюра з професійною армією чого варта — клич кинула, а грошей дати забула...

 

Не можу не відзначити комічний момент. На секунду відвернувшись від екрана, я почув, що пан Маломуж розповідає, що немає держави, немає уряду, країна поділена на ворогуючі клани. Я вже мав намір сумно зітхнути, але виявилося, що шеф розвідки говорить про... Сомалі. Полегшало.

 

Якби нардепи й чиновники у студії «Інтера» й «України» після чергової «свободи» винесли глибоке переконання в тому, що слід серйозно займатися державою, країною, армією та флотом, а не влаштовувати «тераріум однодумців» на очах усього народу, то це був би не змарнований час.

 

Звичайно, не обійшлося без обговорення демаршу й відставки Віктора Пинзеника. В. Хорошковський (дуже стриманий у своїй новій ролі першого зама голови СБУ) і А. Яценюк дійшли висновку, що в уряді немає колегіальності, все вирішує одна людина одноосібно. Потім я перемкнув на російський канал «Совершенно секретно», де (треба ж!) у цю мить ведучий Станіслав Кучер питав про Тимошенко російського громадського діяча й екс-депутата Держдуми В’ячеслава Ігрунова. Зокрема, Ігрунова просили пояснити стрімку еволюцію Юлії Володимирівни від «стримування Росії» до явного «москвофільства». Екс-думець відповів так: «Вона прагматик без ідеології. У неї немає жодних переконань, для неї найкращі переконання — ті, які наближають до влади. Тимошенко в ім’я влади може займати будь-яку позицію під будь-яким прапором». Ось такий цікавий погляд із Москви...

 

На «Інтері» Яценюк говорив багато, сміливо й розумно. Можна було б і зачаруватися. Якби не було негативного досвіду. Скільки вже за ці 17 років пройшло перед нашими очима таких розумних і енергійних. Але потім виявлялося, що вони розумні й енергійні лише для себе, коханих, а не для нас. Вони здатні блискуче організувати власний, особистий успіх, а не успіх України. А мені хотілося б знати, чи має А. Яценюк переконання і які вони? У чому його символ віри? Чи володіє він здатністю «тримати удар»? Чи може у складних умовах діяти рішуче й безстрашно?

 

Чи не зламається у мить випробування? Чи вирізняється він сильним характером і міцними нервами? На «свободах слова» таке з’ясувати неможливо. Тому й не хочеться зачаровуватися. Та і скільки вже можна... У нас он і О.О. Мороз багато років вважався «моральним політиком». Але сьогодні події, пов’язані з «канівською четвіркою» (Мороз, Олійник, Марчук, Ткаченко), деяким відкрили очі, а створення Морозом сепаратної коаліції у парламенті з Януковичем відкрило очі багатьом.

 

А тепер Мороз знову (якраз до президентських виборів) повертається в політику, про що свідчать численні стенди, де на рожевому фоні до електорату звертається добрий сивоволосий дідусь із гаслами: «Здолали брехню — здолаємо руїну!», «Здолаємо руїну — збудуємо Україну!» Ми повинні навчитися не зачаровуватися політиками, а просвічувати їх «рентгеном», «вивертати» все їхнє нутро, знати про них не лише те, що вони самі про себе розповідають електорату, але й усе те, що вони хотіли б від нас приховати.

 

Звичайно, Савік Шустер не міг обійтися без московських гостей. Цього разу українці побачили доволі контраверсійну парочку: Бориса Нємцова й Олексія Митрофанова. Нємцов, спираючись на досвід путінської Росії, досить скептично поставився до туги наших співвітчизників за «твердою рукою», спробувавши пояснити аудиторії суть прислів’я «не все золото, що блищить» і заявивши, що «тверда рука» — це можливість для влади безкарно красти й безкарно вбивати.

 

Митрофанов справив на присутнього у студії «України» Януковича абсолютно магічне враження. Віктор Федорович, наче юний піонер вожатому, негайно наябедничав Митрофанову на Президента Ющенка, що той, мовляв, не поважає нашу спільну з Кремлем історію та зловмисно готується перенести День захисника Вітчизни з 23 лютого на 29 січня (день бою під Крутами). Ось вони, плоди прогресу, порівняно з XVII сторіччям: не треба навіть до Москви їздити, можна «стукати» прямо по телемосту... Тим більше що пересічний депутат Держдуми Митрофанов сидів у Московській студії на фоні заставки з кремлівськими баштами...

 

Янукович чомусь пригадав іще Афганістан. Хоч цю імперську війну з метою озброєним шляхом примусити інший народ прийняти чужий йому спосіб життя не так просто поєднати з Вітчизною. Навіть радянською, не кажучи вже про українську... Для українського хлопця, якого маразматичний режим політбюро загнав під кулі афганців, які захищали свій дім, Вітчизною були Харків, Полтава, Вінниця, Львів і Черкаси, та аж ніяк не Кабул, не Герат, не Джелалабад...

 

У нас не люблять про це говорити, однак за десять років перебування в цій країні «обмеженого контингенту радянських військ» загинуло більше мільйона громадян Афганістану. Слід віддати належне нашим загиблим і потерпілим, бо вони наші, але чи треба героїзувати й поетизувати в дусі радянського Агітпропу цю війну? Адже тут пишатися нічим. Не прийняв афганський народ «допомоги», що йому нав’язувалася. А що ж до 23 лютого — то сама ця дата мало того, що не має жодного стосунку до української історії, та ще й цілковито безглузда і з точки зору історії російської зброї.

 

Достатньо почитати спогади генерала Бонч-Бруєвича (брата відомого соратника Леніна) і червоного командарма Антонова-Овсєєнка, щоб пересвідчитися, що в історії російської армії були й набагато славетніші сторінки (якщо, звісно, не починати історію Росії з 1917 року). Учасники подій, названі тут, описали, як кайзерівські резервісти зі старими гвинтівками в лютому 1918 року під Псковом і Нарвою ганяли юрби п’яних матросів революційного Балтійського флоту та зібраних абияк червоногвардійців. Антонов-Овсєєнко визнавав, що ці «сили» під Псковом і Нарвою виявили повну небоєздатність. Ніхто там німців не зупинив. Вони самі зупинилися, отримавши від Ілліча за «огидним» (за його власною оцінкою) Брестським миром навіть більше, ніж розраховували.

 

То чи варто дату балагану робити Днем захисника Вітчизни? Адже там були й комічні моменти. Наприклад, революційний матрос Дибенко так драпанув від німців, що зупинили його аж в Архангельську, хотіли розстріляти за панічну втечу, та заступилася за нього задушевна подруга Олександра Коллонтай...

 

А ось із Крутами все природно й зрозуміло: там київські студенти й гімназисти справді захищали Вітчизну, Україну, Київ.

 

Ідеологічно Партія регіонів так і лишилася на рівні «совково-комуністичного» бантустану, і це робить її фактично регіональною, а не всеукраїнською партією. Вони самі себе ізолюють від більшої частини України, яку їм уже не вдасться перетворити на УССР-2, хоч скільки б ідеологічних кампаній за привласнення Донецькому університету імені партійних бонз і недопущення увічнення його знаменитого вихованця Василя Стуса вони проводили. Дивує інше — як їм удається так органічно поєднувати «совок» із «акулами великого капіталу»? Що, між іншим, абсолютно ганьбить і Маркса, і Леніна... Воістину, «капіталізм із більшовицьким оскалом».

 

А «свободи слова» все більше вичерпують себе, не даючи вже ніякої нової інформації, це ходіння по колу й переливання з пустого в порожнє, «томління духу та всіляка суєта»...