З другої половини XX століття телебачення стало невід'ємною ознакою влади практично в будь-якій країні. Якщо на зорі століття революції супроводжувалися взяттям під контроль пошти, телеграфу, телефону, то вже на рубежі 60—70-х років саме із захоплення телеефіру почалися придушення "Празької весни" та переворот Піночета в Чилі. Події навколо Вільнюського телебачення та "Лебедине озеро" по всіх каналах у 1991 році стали символами початку розпаду СРСР. Саме штурмом "Останкіно" в Москві та Белградського телецентру в Югославії намагалися в 90-х роках усунути з посад відповідно Єльцина та Мілошевича. Та й наші мирні й не дуже сміливі протести восени 2002 року відзначалися загальною профілактикою на всіх каналах 16 вересня та невдалою спробою лідерів опозиції через кілька тижнів пробитися до ефіру на УТ-1 напередодні оголошеної акції непокори.

Таким чином ЗМІ реально можна віднести до четвертої влади, особливо в електронному їхньому варіанті, який найбільш легкий і доступний для сприйняття порівняно з друкованим. Недарма цензура та сумнозвісні "темники", як ознака наступу реакції, почали запроваджуватися саме на "ТУ", і питання кадрового наповнення членів нацради з питань телебачення та радіомовлення є одним із ключових у політичному балансі сил.

У таких умовах тотальної боротьби за телепростір усе більшого значення набувають регіональні телестудії. Тим паче, що за рахунок свого наближення до життя кожної окремої сім'ї вони стають чимдалі популярнішими, оскільки відображають події і погляди безпосереднього оточення. Тобто реальне телебачення стає не лише різновидом шоу, але й проникає у новини, репортажі, телезустрічі з нашими сучасниками.

Разом із цим телебачення залишається занадто дорогим задоволенням, і тому сподіватися на його повну незалежність, принаймні в найближчі роки, цілком наївно. Хоча регіональні студії за рахунок того, що вони набагато дешевші й мобільніші, мають можливість менше залежати від держави. А зростання їхньої кількості й внаслідок цього конкуренції стимулює пошук нових підходів, збільшує варіативність точок зору і в кінцевому підсумку представляє глядачеві більш повну й об'єктивну картину навколишньої дійсності.

На сьогодні на Закарпатті існує 6 місцевих телестудій. Крім традиційного Облдержтелебачення, це "ТРК-Даніо", відома як "21-й канал", "Спектр-Альянс-ТУ" та "Край-ТБ" в Ужгороді, "М-студіо" в Мукачеві та "Хустська ТРК". Крім цього, існують кілька творчих студій та ряд корпунктів загальнонаціональних каналів.

Хоча таких, що випускають власний продукт у повному розумінні цього слова, тобто новини, авторські програми, спецре-портажі, ток-шоу і т.ін., є всього дві. Це державне телебачення та "М-студіо". Перше виходить на УТ-1 дві години на добу й охоплює 85—90% населення області. А друге — 24 години й відповідно 65%. Правда, "М-студіо" нерівномірно охоплює ефір. В Ужгороді вона має всього 12 годин і виходить на "21-му каналі", тоді як в інших районах на частотах, де раніше було "СТБ". У зв'язку з цим у деяких ЗМІ з'явилися спекуляції, ніби мукачівці перебивають доступ до "СТБ" закарпатців. Але справа зовсім в іншому. Це "СТБ" використовувало передавачі й частоту "М-студіо", поки вони не мали свого продукту, для того, щоб повністю заповнити ефір. Власне, так діють й інші канали. До прикладу, "Новий канал" виходить на передавачах "Альянсу-ТУ" за угодою, заповнюючи практично весь час, оскільки останній не має можливості це зробити.

Останнім часом трохи пожвавилася робота "Даніо" за рахунок укладеного договору з Ужгородською мерією, але загалом їхній продукт не перевищує 1—2 години на добу, а решта — це ретрансляції інших каналів. Подібним чином діє також "Хустська ТРК", яка до того ж має тимчасовий експериментальний дозвіл, однак практично весь час займається ретрансляцією. "Край-ТБ", маючи право на 4 години ефірного часу на добу на "21 -му каналі", в останні півроку зовсім не виходить. Взагалі спроможність закарпатських телестудій яскраво може проілюструвати кількість працюючих у них. Так, "Край-ТБ" і "Альянс" мають по 5—6 співробітників, "Хустська ТРК" і "Даніо" — близько 10, "М-студіо" — близько 45 і Облдержтелебачення — понад 300. Водночас ці цифри переконливо свідчать про продуктивність роботи приватних та державних ЗМІ, коли в 6 разів більший штат виробляє набагато менше продукції!, головне, не якіснішої.

Звичайно багато, як уже говорилося, залежить від фінансування. Проте не менш важливе питання — ефективність використання коштів. Тим більше, що на отримання ліцензії необхідні величезні гарантії. Так, щоб довести свою спроможність робити телебачення, засновники мають представити фінансові гарантії не менш ніж на 1 млн. доларів. Порівняно з цим ліцензія коштує недорого — 5 тисяч доларів на територію, що охоплює 150 тисяч населення. Але показує, наскільки затратною є сфера виготовлення телепродукту. За місцевими розцінками реклама сягає приблизно 2 гривні за 1 секунду і при бідності ринку обіцяє самоокупність не дуже скоро. Саме тому телебачення залишається під суттєвим політичним впливом, за рахунок чого фактично і утримується. Тому й не дивно, що на ужгородські, мукачівську, хустську телекомпанії суттєвий вплив має місцева влада, не говорячи вже про Облдержтелебачення. Але в кінцевому підсумку, якщо глядач бачить не якісний продукт, а тільки політиків, які стоять за тією чи іншою студією, то гріш ціна і такому телебаченню, і таким політикам. Це марно витрачені кошти, позаяк глядач переключить кнопку й проігнорує нав'язливу пропаганду.

Приклад останніх виборів, коли все загальнодержавне ТБ і більшість місцевих студій пропагували лише провладні блоки, є чудовою ілюстрацією, як гора породила мишу. Ні Вітренко, ні "Озимі", ні "Жінки за майбутнє" та ряд інших віртуальних проектів не пройшли до парламенту, хоча й постійно мерехтіли на екранах. Мізерний, якщо не мінусовий ефект, дала масована реклама СДПУ(о) та "ЗаЄДУ". У той час, коли переможці-опозиціонери практично не мали доступу до ефіру. Тобто, наш народ отримав якісне щеплення до бездарної брехні ще за радянських часів, і збити його з пантелику тепер не так просто. А ефективне телебачення можливе лише тоді, коли відображає реальність. Усе інше — як дешевий серіал, який у розумних людей викликає реакцію відторгнення, а інші сприймають його просто як відсторонену казку, що не має відношення до життя.