Кумедність і абсурдність цьогорічної нагороди «Press» [галузевий щомісячник журналістики, медіа реклами і піару, журнал про медіаринок Польщі. – Z] для Журналіста року [щорічна нагорода Grand Press у номінації преси, телебачення і радіо. – Z] полягає у тому, що лауреат був відзначений за те, чого його станція-працедавець не лише від нього не вимагає, але навіть не очікує. Нагорода призначається за, як проголошує статут, «професіоналізм у журналістиці, дотримання етичних канонів цієї професії», а також за промоцію «світових стандартів роботи у ЗМІ».

Тимчасом завдання, яке має виконувати Богдан Римановський, не полягає у тому, щоб знаходити правду, шукати причини і сенси подій, з’ясовувати складності світу і ставити – від імені телеглядачів – запитання, які допомагають зрозуміти політичні, економічні, суспільні та інші механізми. Його завдання - щоби розповідь про актуальні події мала відповідну високу температуру, бо телебачення надає перевагу експресивному викладу, який викликає емоції, а не думці, що інтерпретує інформацію. До того ж, він має бути: заангажований, але політично транспарентний; допитливий, але не агресивний; вільний, але не безцеремонний; рішучий, але одночасно приязно усміхнений – словом, аби був перфектним медіапрацівником [media-worker], а не журналістом.

Визначення цієї щораз поширенішої професії досконало сформулював Ришард Капусціньський у 2001 р. у розмові з Катажиною Яновською і Пьотрем Мухарським: «Для нього [медіапрацівника] ця робота не пов’язана із жодним суспільним зобов’язанням чи етичним обов’язком. Він продає товар, як усі працівники сектора послуг (...). У світі ніхто не вимагає від медіапрацівників, щоб вони давали нам якісь пізнавально цінні пояснення. До уваги береться атракційнсть товару, який вони виробляють. Такі правила медійного світу, в якому – ще того не розуміючи, – ми вже сидимо, є його частиною».

 

 

Услід за терміном media-worker, також кілька років тому, з’явився наступний – інфотейнмент [infotainment]. Це така телевізійна програма, суб’єктом якої є інформація (а також трохи публіцистика) і яка відрізняється від давніх інформаційних програм інфікуванням вірусом розваги. Вказана мутація інформаційної програми виникла на комерційному ринку разом із розвитком тематичних каналів інформаційного профілю, в яких природна повторюваність новини призвела до необхідності не тільки збагачувати інформацію та актуалізувати її, але й до безперервної зміни обгортки на все більш привабливу.

В епоху все ще присутнього постмодернізму однозначне визначення «інформаційного видовища» є важким завданням, бо воно містить у собі однаковою мірою як риторичний [сутнісний] виклад (адресований до розуму глядача), так і персуаційний [переконуючий] (адресований до емоції). Пропорції цих двох викладів значною мірою залежать від того, хто веде програму – журналіст чи медіапрацівник. Коли оглядаю журнал «24 години» з ведучими Анітою Вернер, Беатою Тадле чи Пьотром Марціняком, то маю враження, що переважає риторичний виклад, а отже, журналістика, а коли ведучим є Богдан Римановський, категорично переважає персуаційний виклад – забава, видовище і маркетинг.

Пьотр Пацевич, отже, цілковито правий, пишучи вже в заголовку, що Римановський – не журналіст [«Нежурналіст Року», «Gazeta» від 19 грудня 2008]. Проте це не є образливим чи принижуючим твердженням, як випливає з деяких реакцій на текст Пацевича. Одні –  журналісти, а інші – медіапрацівники. Добрим чи слабким можна бути однаковою мірою як в одному, так і в іншому фахові. А Римановський сьогодні на польському медійному ринку, безсумнівно, визначний медіапрацівник, може навіть найкращий.

Але, на жаль, коли він виступає в ролі журналіста, не входить навіть у першу десятку своєї власної станції. Найсвіжішим прикладом цього було інтерв’ю з жінкою, що викрала до Польщі свого сина, народженого у змішаному польсько-німецькому подружжі. У цьому інтерв’ю поведінка журналіста мусить викликати сумніви етичної природи. Розмова з матір’ю відбулася у присутності дитини, що розуміє польську мову, а те, що говорила зневірена жінка, не будувало в сина довіри до її колишнього чоловіка. Крім того, журналіст вів перебіг розмови так, щоби присутність хлопця мала для глядачів емоційну цінність, робила виклад гарячим.

Інтерв’ю, зрештою, не було і без елементарних фахових помилок: йому не передувало солідне документування ані щодо цього конкретного випадку, ані щодо реального масштабу явища. Тому запитання стосувалися головним чином емоцій, а коли з’являлися факти, журналіст не в стані був їх перевірити, приймаючи майже все, що говорила жінка, за чисту монету. Документування теми почалося пізніше, коли емоції вже були розігріті та приправлені делікатним антинімецьком соусом. Лише тоді у студії почали з’являтися представники уряду, більш-менш достовірні експерти і сторони, за винятком – якщо мене пам’ять не зраджує, – німецького батька.

Судячи з реакції на матеріал Римановського про Вальдемажа Хростовського (водій ксьондза Попєлушка; у своїй програмі Римановський цікавився, чи був він приятелем ксьондза, чи співпрацював із його вбивцями) – це не був перший випадок у його кар’єрі, що повинно змусити задуматися керівника станції, а також і редакції, що брали участь у голосуванні. Бо саме вони засвідчили стан свідомості журналістського середовища.

 

 

Останні кільканадцять років принесли світовим медіа зміни, які раніше важко було уявити. Переважно вони стали наслідком небувалого технологічного прогресу: розвитку інтернету, відкриття простору для майже необмеженої конкуренції та незвичайного прискорення обігу інформації. На те, що робилося зі світовими ЗМІ, наклалася наша мала медійна революція, що є похідною зміни суспільного устрою.

Після 1989 р. від фахової діяльності відійшла чимала група професійно добрих журналістів – відійшла через реальний чи уявний зв’язок із поваленим режимом. Їхнє місце зайняли люди часто без досвіду або з досвідом другого ешелону. Були й такі, до яких я сам належав, що поверталися до професії після довгих років перерви. Всі, таким чином, мусили навчатися мало не азбуки, і то на власних помилках. Я пам’ятаю, як  боровся з цілковито новою технологією – хоч би з переходом зі світлочутливої стрічки на магнітну – але насамперед із визначенням журналістських стандартів у демократичній державі.

Зразки BBC не завжди підходили до нашої реальності, бо – як зауважив колись Болєслав Сулік [Boles?aw Sulik] – англійський газон не виростає за рік чи два. Парадоксально, але найбільший опір виявляв новий політичний клас, якому ми завдячуємо існуванням демократичної Польщі. Назавжди лишиться мені в пам’яті образ чинного міністра, що монтував із дружнім журналістом репортаж зі своєї службової поїздки. Той образ згадується мені щоразу, коли я бачу на телебаченні напозір гострі розмови популярного медіапрацівника з колишнім журналістом, а сьогодні депутатом, які перший веде так, щоби глядач не здогадався, що їх обох поєднує знайомство ще з часів, коли вони робили перші кроки у журналістській професії.

То власне тоді, на початку 90-х років, у журналістиці обірвався зв’язок «майстер – учень». На це чимало причин. Спочатку це була згадана політика. Потім прийшло – як і в інших сферах життя – падіння авторитетів, і нарешті – зміна умов роботи, те ж було в редакціях у пресі. Тексти, запущені в комп’ютерні мережі, стають усе більш анонімними, незважаючи на те, що далі підписуються якимось ім’ям і прізвищем. На розмови з початкуючим автором бракує часу, бо його ледве вистачає на редагування матеріалу, коректуру і переробку відповідно з вимогами електронного видання, яке керується своїми законами.

Коли недавно я запитав своїх студентів, а були серед них і такі, що вже працювали в якихось медіа, хто для них є журналістським гуру, необов’язково особою з перших шпальт газет, спочатку запанувала ніякова тиша, а потім розв’язався мішок із прізвищами, однак це все були винятково медійні зірки, а отже, згідно з ключем, який використовують при визнанні нагороди щомісячника «Press» і Телекамер.

Це не були ті, які, щоб написати сторінку тексту, читають спочатку сто інших сторінок, ті, що читають поезію, щоб збагатити лексику, тижнями готуються до інтерв’ю, їздять до місць, про які пишуть, і задають іншим тисячі запитань, бо надалі вірять: для того, щоб написати навіть мало, спочатку треба знати багато. Це були прізвища осіб, яких щодня видно, на образ яких працюють штаби документалістів і пам’ять яких про презентовану справу часто не виходить поза межі поданих їм карток комп’ютерних роздруківок. Це, власне, вони запровадили у простір публічної дискусії мову політичної аргументації, яка ефективно витіснила мову сутнісної аргументації.

 

 

Я думаю, що ця згода послуговуватися мовою, нав’язаною політиками, а також відсутність волі нав’язати політикам власну мову конкретики, є одним із головних гріхів усього нашого середовища. Направо і наліво, на комерційних станціях і в державних медіа. А сталося так тому, мабуть, що послуговуватися мовою багатозначною, але й неоднозначною, легше і безпечніше. Мабуть, через розумові лінощі і звичайне неуцтво, оскільки легше висміяти розрахунки Ярослава Качинського, скільки втратять пенсіонери при входженні Польщі до зони євро, ніж самому здійснити такі розрахунки або переконати глядачів, що такі розрахунки сьогодні є неможливими. Але напевно і тому, що з частиною польського політичного класу розмова по суті є просто неможливою.

Бо як розмовляти, наприклад, зі спікером Стефаном Нєсьоловським [Stefan Niesio?owski], котрий замість того, щоб бути джерелом знання, безтурботно повторює на одній станції те, що почув на іншій від когось, який щось десь прочитав, і навіть не пам’ятає - де? У більшості цивілізованих країн політик, який вголос признається у такій практиці, мусив би довго і тяжко працювати, щоб відновити свою репутацію. У нас навпаки – після чогось такого його охоче запрошують і задають запитання на всі довільні теми. Виграє на атракційності. Втім, не він один.

Є ціла група, щоправда, не надто чисельна, медійних політиків, які з однаковою впевненістю відповідають на будь-яку тему: якби їх запитати про економічну ситуацію держав Південно-Східної Азії – теж би мали що сказати. І є також група журналістів, готових прокоментувати кожну подію, коментаторів, що однаково добре знаються як на канонічному, так і на торговому праві. Подібно до політиків – щоб існувати на медійному ринку, готові позичити обличчя кожній станції – Superstacja i Puls, TVP Info i TVN24.

Я пам’ятаю одну з таких коментаторських програм, під час якої Яніна Парадовська, що її  запитали про якусь навіть не надто вузьку тему, відповіла: «я не досліджувала цієї справи, тому не забиратиму часу».

На обличчі журналістки, що вела програму, з’явилося безмежне здивування, а за хвилю ми почули, що їй же йшлося лише про коментар.

Я прочитав у нещодавно виданій польською мовою книжці італійського журналіста Тіціано Терзані [Tiziano Terzani, 1939-2004] «Ніщо випадково не відбувається», що в індійському штаті Тамілнад, який славиться літературними і театральними традиціями, з часів здобуття незалежності та впровадження демократичних виборів при владі переважно актори. Тому що – як пише Терзані – «тутешні люди не відрізняють актора від його ролі, і якщо хтось одного разу зіграє на сцені кролика, героя або мудреця, публіка вважає його таким і в щоденному житті, трактує так, неначе насправді був Крішною, Сівою чи Рамою. Коли потім, під час виборів, такий-то і такий-то балотується на посаду прем’єра штату, всі за нього голосують».

Вважаю, що ми в Польщі ментально наближаємося до Тамілнаду загрозливо швидше, ніж нам здається. І тому я розумію побоювання Яцка Жаковського [Jacek ?akowski], коли він пише, що у світі зростає «переконання: якщо так буде тривати далі, то щораз гірше поінформовані виборці здійснюватимуть щораз абсурдніший вибір, аж поки демократія не стане зовсім дифунціональною» («Polityka» від 3 січня 2009).

 

 

Для виправдання такого стану речей використовують закони вовчого ринку і діаграми частот оглядальності, слухальності чи відчуваності. Це чисте лицемірство, бо на всьому ринку послуг і товарів продається не тільки те, що люди вже хочуть купити, але і промується те, що хочеться людям продати, – створюється попит. Можна людям втулити Анджея Лєппера. Це легка процедура, особливо якщо зацікавлений охоче допомагає.

Але якщо так, то я прошу пізніше не плакатися, що Лешек Міллер зробив його віце-спікером Сейму, а Ярослав Качиньский віце-прем’єром, бо на початку цієї компрометуючої операції були ми – журналісти. Можна зробити з Юлії Пітери [Julia Teresa Pitera, політик, держ.секретар у канцелярії голови Ради Міністрів. – Z] спеціаліста для коментування всіх справ, тільки потім не дуже випадає в іншому місці тієї самої студії її публічно критикувати – певно, що вона не має часу розслідувати корупцію і писати рапорти прем’єрові, бо нічого не робить, тільки їздить від студії до студії. І це службовою автомашиною, за наші, тобто платників податків, гроші. Фе!

Отже, можна так, але можна й інакше. Наприклад, створюючи попит на Szk?o kontaktowе [сатирично-публіцистичний тележурнал на TVN24. – Z], програму інтелігентну, культурну, смішну. Або...

Я скористаюся прикладами з Італії, не тільки тому, що саме цей ринок я знаю краще, ніж інші, але також враховуючи явну подібність. Ми не є ані мудрішими, ані дурнішими від італійців: обидва суспільства подібно розполітизовані. Маємо подібні проблеми з інстинктом державності, хоча причини цих проблем різні. І RAI, i TVP зачіпає подібна політична турбулентність, а всупереч цьому і там, і тут державні ЗМІ є надалі відносно сильними. Однаково конкурентним є ринок комерційних ЗМІ, на якому ведеться боротьба не на життя, а на смерть. Але є і відмінності, на жаль, на користь італійських медіа, які все ще мають опінієтворчі амбіції.

Італійський письменник Андреа де Карло [Andrea De Carlo] скаржився нещодавно у Варшаві своїм польським читачам, що в його країні літературний успіх сьогодні переважно визначає телебачення, і як приклад наводив 600-тисячний наклад повісті Le solitudine dei numeri primi, за яку Паоло Джордано [Paolo Giordano] отримав у 2008 р. Премію Стрега [Premio Strega – найпрестижніша літературна премія Італії. – Z]. Цей гігантський наклад означає, що кожен сотий італієць купив його сумну повість. Тоді як Gomorra [«Каморра»] Роберто Кавіано [Roberto Saviano] перевищила в Італії тираж 1 мільйон 200 тис., а в Європі – 2 мільйони.

Охоче почув би від польського письменника вдаваний жаль, як собі дає раду із тягарем створеної ЗМІ популярності Ольга Токарчук [Olga Tokarczuk], після отримання Nike [престижна польська премія за книгу року. – Z] за Bieguni, або, ще краще, Малгожата Шейнерт [Ma?gorzata Szejnert], Czarny ogród якої отримав (увага!) нагороду державних ЗМІ публічних Cogito. Звичайно, були трансляції з урочистостей вручення обох нагород, ними займався канал TVP Kultura, але на тому все скінчилося, ніхто навіть не запросив шановних лауреаток до журі якогось танцювального конкурсу. Ніхто не завдав собі труднощів зробити з них медійних постатей. Були справи важливіші та легші: президентський літак, чергова відповідь депутата Палікота [Janusz Palikot, скандальний політик із PO, від його прізвища походить термін «палікотизація» – тобто вульгаризація – політики. – Z], Ценкєвич [S?awomir Cenckiewicz] з IPN-у пішов у відставку, прем’єр розсекретив рапорт міністра Пітери.

Приблизно тоді, коли польські ЗМІ займалися реактивізацією Лєппера і пережовуванням пережованої справи in vitro, яловою суперечкою, чи Стефан Нєсьоловський засипався на слідстві, чи не засипався, і переносячи всі ці примітивні політичні суперечки зі Сейму до студій, у RAI 2 відомий і контроверсійний тележурналіст Мішель Санторо [Michele Santoro] вів із 21-ї години свою програму AnnoZero. Цього разу – публіцистичне шоу на тему нелегальної міграції з Африки до Італії і становища чорношкірих в Італії. Було це незабаром після того, як уряд Сільвіа Берлусконі запровадив дискримінуючі щодо іммігрантів закони. Не могло, отже, обійтися без політиків. Були вони у програмі, але становили значну меншість – тому що Санторо і групу співпрацюючих із ним молодих журналістів цікавили також і інші аспекти справи: суспільний, економічний, культурний та історичний.

Після перегляду програми було відчуття, що я дізнався дуже багато, хоча з мовних причин не все зумів до кінця зрозуміти. І я думаю, що коли кільканадцять днів опісля на стародавній римський іподром прийшов мільйон людей, щоби разом із Вальтером Велтроні [Walter Veltroni – мер Риму. – Z] висловити протест проти «расистських» законів, то серед них були і глядачі AnnoZero, які знали, чому прийшли.

Даймо собі шанс на хоч би таке знання. Без нього нам загрожує, що демократія знову буде прикметниковою – смішна демократія. Вже такою була. Якщо хвороба обмежиться до кумедних рейтингів на Журналіста року, то півбіди. Гірше буде, коли мутації вірусу розваги почнуть інфікувати інші сфери життя. Бо сміх буває доброю панацеєю, але не від усіх хвороб. Вірус вічної забави може також і вбивати.

Автор: Казимир Журавський [Kazimierz ?órawski] – журналіст. У 1989-90 роках був віце-шефом інформаційних програм TVP. Зараз працює аналітиком у TVP.