Надавати чи не надавати слово терористам? Російська влада, очевидно, робить все можливе, щоб бути єдиним джерелом повідомлень на цю тему. Трагедія в Москві, – не стільки з захопленням заручників, скільки з їх так званим визволенням та отруєнням, – ховає за собою іншу трагедію, від якої потерпає не лише Росія, а і всі її недавні колонії. Це трагедія колективної політичної непритомності цілих якщо не народів, то величезних людських мас з виразною тенденцією до стадності. Це настрашене небажання громадськості знати правду про себе та про події довкола.

“Чеченці згодні випустити всіх заложників, якщо президент Росії скаже те єдине слово, якого вони чекають, - заявила для радіо ВВС, виходячи з мюзиклу “Норд-Ост”, російська журналістка Анна Політковська. – Я думаю, щоб врятувати життя майже тисячі осіб, це слово варто сказати”.

Російський президент вирішив інакше. Російська держава, як сорок, сімдесят чи двісті років тому визначила свої державні інтереси вищими за вартість життя своїх громадян. Завдання “поставити на місце” терористів та “не принизитися до діалогу з тими, хто захоплює заручників” виявилося єдино важливим. Кремль святкує “перемогу”, людські втрати до уваги не беруться.

Володимир Кривавий, як охрестив російського президента паризький Комітет Захисту Чечні, замість взяти на себе відповідальність за вбивство російською армією, а не терористами, понад сотні заручників, інфантильно просить вибачення, а більшість західних лідерів “з полегшенням” вітають його з успішним завершенням операції. Явна меншість західних ЗМІ таки задається питанням, чи неминучими були такі масштабні людські жертви? Чи неодмінно треба було застосовувати таємничий газ, ще й без антидотів? І де ж ота “перемога”, коли політичні наслідки теракту зовсім не видаються райдужними?

Свідчення Анни Політковської радіо ВВС є ключовим для розуміння жахливої правди: штурм палацу не був єдиною і унікальною можливістю розв’язати кризу з заручниками. Такої ж думки інший російський журналіст, Алексій Венедіктов, котрий також працював безпосередньо на місці події. Так, діалог з екстремістами обіцяв бути вкрай важким. І давав він лише шанс на порятунок людей, - але ж цей невеликий шанс був!

Так, чеченські бойовики – знервовані, екзальтовані, вщент позбавлені, за свідченням тої ж Політковської, політичної культури, ще й елементарно голодні, - не є найперспективнішим “дипломатичним матеріалом”. Але ж і російська влада не продемонструвала світові вершини дипломатичної майстерності. Світ побачив, вкотре, таку знайому брутальність, цинізм, непродуманість, елементарну нездатність до політичного діалогу, нарешті, зневагу до життя. Зневагу цінності чужого життя. А також – до цінності правди та об’єктивної інформації.

Скільки тих журналістів у Росії, хто поділяє погляд Анни Політковської чи Андрія Бабицького на Другу чеченську війну? А скільки слухняно шикуються в колони для виконання політичного надзавдання - відновлення престижу та іміджу Російської держави? Скільки тих, хто на професійному журналістському рівні дозволяє собі мужність не зважати на щойно схвалені вказівки російського Міністерства у справах друку, телерадіомовлення і засобів масових комунікацій «про боротьбу з тероризмом у засобах масової інформації» та продовжує, з очевидним ризиком для себе, виконувати єдино справжню журналістську працю – збір та перевірку соціально значимої інформації за першоджерелами, а не за прес-релізами? Одиниці. На жаль, лише одиниці.

Алексій Венедіктов, головний редактор радіо «Ехо Москви», також вирішив донести до свого слухача саме первинну, особисто ним здобуту інформацію. « Мене насправді попереджали офіційно, що надавати слово терористам у мас-медіа заборонено. Але я послуговуюсь чинною Конституцією і тим фактом, що відповідні поправки до закону ще не набрали чинності, бо формально президент Путін ще не підписав цього оновленого закону, - розповів Алексій французькій газеті «Круа». – Я і далі вважаю, що наша телефонна розмова з чеченцями, котрі захопили людей в заручники, містила соціально важливу інформацію. Ми питалися, чому вони не відпускають дітей. Я певен, що Росії важливо знати з перших вуст мотивацію людей, які оголошують їй війну. Ми не розмовляли про політику, не підставляли мікрофона для того, щоб чеченці сказали саме те, що вони прагнуть сказати, ми лише здобували інформацію.»

Надавати чи не надавати слово терористам? Російська влада, очевидно, робить все можливе, щоб бути єдиним джерелом повідомлень на цю тему. Це зручно для будь-якої влади – самій формувати бачення гострих політичних криз. За такої схеми журналісти, як і за часів Радянського Союзу, перетворюються на провідників («привідні паски», пригадуєте курс з теорії комуністичної преси?) політично грамотної, на думку влади, інформації для народа.

Але якби Анна Політковська та інші поодинокі журналісти не потрапили на місце події та не зібрали власні свідчення, чи була б сьогодні у нас усіх можливість замислюватись, чи насправді був неминучим штурм театру? Певно, що російській владі дуже би хотілося, щоб подібних аргументів до роздумів не існувало. В ширшому контексті – кожна не зовсім демократична влада прагне ситуації, коли саме вона визначає, над чим думати громадянам, а до яких питань вони ще колективно не дозріли.

Принагідно зазначу, що не маю жодної симпатії до терористів і жодним чином не дбаю про їхнє право на піар. Проте і журналістика, власне, не є піар обслуговуванням тої чи іншої політичної сили! У випадку інтерв’ю з терористом, безумовно, треба пильно дбати, щоб не дати використати себе і свій ЗМІ для політичних маніпуляцій, треба чітко знати, на які насправді суспільно важливі питання ви хочете отримати відповідь від першоджерела. Відповідь первинну, а не опосередковану, через прес-службу Міністерства оборони. Інтерв’ю з терористом, безперечно, має право на існування виключно якщо це справжня фахова робота професіонала. Так саме, як інтерв’ю з лідерами ультра правих чи ультра - лівих екстремістів, котрі час від часу дозволяє собі світова преса. Такі інтерв’ю мають право на життя за чіткої умови – вони мають робитися не заради сенсації, а з метою максимально зрозуміти, прояснити ситуацію.

… Пригадую Анну Політковську на презентації її книги в Парижі, - скромну, мініатюрну, тендітну, але насправді таку сильну жінку. Колегу. Пригадую зустрічі в Раді Європи з Андрієм Бабицьким та Алексієм Венедіктовим. І на відстані сотень тисяч кілометрів відчуваю їхню журналістську самотність. Росія офіційно відновлює цензуру, Україна обробляє грунт для відновлення цензури, в Білорусі вона ніколи нікуди і не рухалася з місця…

На скільки їх мало, справжніх професіоналів, котрі попри несприятливу політичну погоду продовжують виконувати єдино можливу для себе журналістську працю – шукати правду, вивіряти її по кількох джерелах інформації та доносити до народу. Навіть попри те, що народу ця правда все частіше видається зайвою.