Новий Кримінальний Кодекс, який набув чинності рівно рік тому, обіцяв схильним до зайвих таємниць чиновникам покарання від50 неоподаткованих мінімумів до обмеження волі на строк до трьох років. Відповідна стаття має номер 171. Бажаючих позиватися за нею не бракувало. Проте жодну справу з перешкоджання журналістам у професійній діяльності так і не було відкрито. Невже такими демократами стали за рік наші можновладці?

Першого вересня виповнюється рівно рік відколи набрала чинності нова редакція Кримінального Кодексу України. Одним з нововведень оновленого Кодексу стала зокрема стаття 171, яка передбачає кримінальну відповідальність за перешкоджання працівникам ЗМІ у законній професійній діяльності. Причому покарання стаття визначала досить жорстке – від штрафів до ув`язнення. Частина друга зазначеної статті, яка стосується переслідування журналіста службовими особами за виконання професійних обов’язків чи критику влади, є ще суворішою, передбачаючи штрафи до 200 неоподаткованих мінімумів або обмеження волі на строк до шести років.

За минулий рік за даними ІМІ зафіксовано 6 випадків звернень журналістів до правоохоронних органів за фактом перешкоджання у професійній діяльності, які підпадають під дію ст. 171 ККУ. У всіх випадках з тих чи інших причин у порушенні кримінальної справи за зазначеною статтею було відмовлено. У річницю нового Кодексу ми пропонуємо результати річного моніторингу, які, не претендуючи на абсолютну повноту, дають, маємо надію, уявлення щодо проблеми, яку стисло можна окреслити так: закон, покликаний захистити журналістів від сваволі держслужбовців різних рангів виявився недієвим і знехтуваним правоохоронною системою. Зафіксована нашим моніторингом сумна практика черговий раз підтверджує відому тезу про те, що українські чиновники і урядовці надалі залишаються кастою недоторканих у всіх справах, де йдеться про порушення ними конституційних прав і свобод громадян. Першим українським журналістом, який наважився звернутися до щойно введеної 171 статті ККУ був, очевидно, головний редактор “Миргородської правди” Віктор Козоріз.

28 листопада 2001 року редактор газети “Миргородська правда” Віктор Козоріз був брутально випроваджений з наради голови райдержадміністрації Павла Кандиби за наказом останнього. Віктора Козоріза, незважаючи на те, що він показав редакційне посвідчення, грубо виштовхали помічники Кандиби – секретар Миргородської райради А.Тринько і завідуючий земельним відділом райдержадміністрації М.Левченко. При цьому з журналіста зірвали окуляри, пошкодили одяг. У той самий час на нараді залишилися два журналісти газети “Прапор перемоги”, до присутності яких голова райдержадміністрації не мав жодних претензій. Як з’ясувалося згодом, на нараді сільських, селищних голів та керівників сільгосппідприємств Миргородського району проходила зустріч з вірогідним кандидатом у народні депутати до ВР – начальником Полтавського тампонажного управління ДК “Укргазвидобування” М.Кіліпком. Віктор Козоріз звернувся до районного прокурора, прокурора області та Генерального прокурора України з проханням притягнути до відповідальності П.Кандибу, М.Левченка і А.Тринька за статтею 171 ККУ. 8 грудня минулого року районна прокуратура відмовила йому у порушенні кримінальної справи за ст. 171 КК України. Причиною відмови став, на погляд помічника прокурора, конфіденційний характер згаданої наради, яка проходила в приміщенні Миргородського райкому профспілок. Прикметно, що до суду не було представлено жодного документу, підтверджуючого конфіденційність наради. Єдине посилання досить спірне, зроблено на регламент Райдержадміністрації, пункт 1-ий якого протирічить Закону про друковані ЗМІ, пп.1, 2 ст.26 якого передбачає, що “журналіст має право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання інформації; відвідувати державні органи влади, органи мсісцевого самоврядування, а також підприємства, установи та організації, та бути прийнятими їх посадовими особами.”

31 грудня 2001 року Валерій Воротник, журналіст черкаської незалежної громадсько-політичної газети "Антенна", прибув на місце проведення аварійних робот на міський каналізаційний колектор, на якому 30 грудня сталася екологічно небезпечна аварія, внаслідок якої в Черкасах було введено надзвичайний стан. Коли журналіст намагався розпочати виконання своїх прямих журналістських обов`язків, двоє невідомих осіб, що відрекомендувалися "співробітниками служби безпеки", перешкоджали журналісту працювати, застосувавши до нього силу. Свої дії невідомі (як потім з’ясувалося, це були співробітники охорони міського хімічного підприємства АТ"Азоту") мотивували необхідністю проходження процедури акредитації в "Азот". Попри те, що місце аварії колектору розташовано на звичайній ділянці міста посеред автодороги, журналіста звинуватили в тому, що він нібито проник на режимну та секретну територію. Валерій звернувся до прокуратури з вимогою негайного порушення кримінальної справи за ознаками ст.171 КК України "Перешкоджання законній діяльності журналіста", проте в цьому йому було відмовлено. Замість того прокуратура порушила справу проти самого журналіста, обвинувативши його у злісному хуліганстві.

15 лютого 2002 року чисельна група невідомих (20-25 чоловік) вилучили зі складського приміщення 40-тисячний тираж маріупольського тижневика “Азовские новости”. Номер містив рекламні матеріали блоку В. Ющенка “Наша Україна” та біографії претендентів на посаду міського голови м. Маріуполя і коментарі до них. Головний редактор тижневика Володимир Кривохижа звернувся до прокуратури міста із заявою про порушення кримінальної справи за статтею 171. Натомість справа була порушена за фактом крадіжки. На думку В.Кривохижі, в даному випадку не йдеться про звичайну крадіжку, оскільки об’єктом грабіжників був саме передвиборний тираж газети.

В ніч на 24 березня 2002 року біля села Піщане Золотоніського району Черкаської області вантажівка, що належить черкаському видавництву "Республіка", яка везла до Києва 107-тисячний наклад чергового номера газети "Свобода", був зупинений двома міліцейськими автомобілями. Люди в міліцейських строях жорстоко побили водія, а весь наклад газети вкинули у річку, що протікає поблизу. На другий повторний тираж того ж номеру був вилучений працівниками міліції прямо у черкаській друкарні. Як пояснили правоохоронці, газета містила конфіденційні матеріали, зокрема, про особу тодішнього Генерального прокурора Михайла Потебенька. За фактом нападу на редакційний автомобіль та знищення накладу газети врешті-решт була порушена кримінальна справа, проте за фактом крадіжки. Головний редактор “Свободи” Олег Ляшко натомість переконаний, що обидва інциденти були сплановані владою, а відтак підпадають під дії ч.2 ст.171 ККУ.

31 березня 2002 року, у день парламентських виборів, муніципальна міліція, застосовуючи силу, не дозволила знімальній групі запорізької телекомпанії “Хортиця” проводити зйомку процедури підрахунку голосів на одній з дільниць. При цьому муніципали відібрали у телевізійників відеокамеру. Журналіст Дмитро Бровкін звернувся із заявою до міліції, проте у порушенні кримінальної справи йому було відмовлено.

25 липня 2002 року шеф-редактор полтавської газети “Новий день” Людмила Кучеренко звернулася до обласної прокуратури з проханням порушити кримінальну справу за фактом перешкоджання у законній журналістській діяльності з боку посадових осіб. Приводом до цього стала відмова працівників полтавської міскради надати журналістці, яка виконувала редакційне завдання, інформацію щодо мера Полтави Анатолія Кукоби. Журналістку цікавило, чи складає мер свої повноваження у зв’язку з обранням народним депутатом України. 19 серпня прокуратурою Октябрського району м. Полтави у порушені кримінальної справи було відмовлено. Наведені вищі приклади, на нашу думку, наочно ілюструють незахищеність українського журналіста, який прагне сумлінно виконувати свій професійний обов’язок – доносити до громадськості неупереджену й об’єктивну інформацію. У випадках з “Азовскими новостями” та газетою “Свобода”, коли замість статті 171 кримінальні справи порушувалися прокуратурами за фактом крадіжки накладів цих газет, розкривається, на наш погляд, ще одна важлива проблема. А саме, наскільки широким може бути трактування “перешкоджання у виконанні законної професійної діяльності журналіста”, а також самого поняття журналістської діяльності, напряму пов’язаного зі статусом журналіста в суспільстві. Адже зрозуміло, що кінцевою метою журналістської праці є публікація, оприлюднення підготованих ним матеріалів. Беручи це до уваги, чи може журналіст звертатися до статті 171 ККУ, шукаючи захисту від протиправних дій у подібних випадках? Поки стаття 171 залишається, так би мовити, у площині теоретичної юриспруденції, поки не створено жодного позитивного прецеденту із застосуванням цієї нової норми Кримінального Кодексу, ці питання можуть і повинні стати темою для широкого обговорення юристів, працівників ЗМІ, громадськості. В іншому випадку стаття 171 ККУ, як і чимало інших поправок до старої, “сталінської” редакції Кримінального Кодексу, матимуть лише декоративний характер.