Олексій Вертинський: я хотів би зіграти Черновецького
Олексій Вертинський - заслужений артист України, провідний актор столичного «Молодого театру». На сцені - понад тридцять років. Знімався у фільмах «День народження буржуя», «Схід – Захід», «Дух землі», «Орандж лав» та «Помаранчеве небо».
Його манери настільки епатажні, що, комплексів у нього, схоже, зроду не було... А, може, все навпаки - і він весь зітканий із комлексів? УНІАН узяв інтерв`ю у актора.
- Олексію, чому ми не побачили Вас у жодному новорічному мюзиклі?
- На жаль, цього року я ніде не знімався. Мав зніматися в одному проекті, але прийшла криза і в усіх спонсорів закінчилися гроші. Там мав бути прикольний сюжет… За сценарієм, дія відбувається у 1929 році на Україні. Слава Богу, немає попси, усе виключно високе і святе. Усі наші естрадні зірочки співають власні хіти, але в оперному виконанні. Я - директор опери. Мав ходити й штрафувати їх за те, що вони підспівують щось своє.
Але цей проект перенесли на майбутнє.
- Ви ось сказали, що «слава Богу, не буде попси». Ви так не любите попсу?
- Ні, чому?.. Я тобі скажу, що я взагалі всеїдний. Мене може завести будь-яка безглузда пісенька з віршами, наприклад, «ти ко мне пришла, а я тебя ждал, а потом ты ушла, ну и хорошо».
- Розкажіть якусь цікаву новорічну історію...
- Мушу визнати, що Новий рік я зустрічаю дуже погано. Причому все життя. Я народився першого січня. Усі спочатку п’ють за Новий рік. Потім повеселіють, їхні морди розчервоніються і тоді кажуть: «Ой, та тож треба за Льошу пить». Пізніше сам став дорослим, сам почав до чарки прикладатися, куранти проб’ють, а я усім: «Ви ж і мене не забудьте привітати».
При совку було так, що ми й 31-го грали виставу. Після вистави, навіть не знявши грим, скоро біжиш додому проводжати старий рік, починати Новий, зранку, не встигши вмитися, біжиш грати казочку в театрі.
Можливо, зі сторони це й весело виглядає, але акторська праця – дуже важка праця. Ти не встигаєш ні відновитися, ні вичухатися. Тому мені смішного мало.
Раз такий невиспаний, неадекватний прибіг грати «Червону шапочку». Казка була розкішна, з оркестром. Повна зала діток з батьками. Я грав вовка. Вистава мала починатися з того, що я на сцені підскакую і маю зловити дівчину – Шапочку. Я лежу на сцені і т-а-к хочу спати. Мене сушить, голова горить… А з підвалу крізь дошки піддуває свіже повітря… Ой, те повітря – то була така благодать. Я гарячими щоками так притулився до тих прохолодних дощок і задрімав…
Починає грати оркестр, я раптом розумію, що мені треба вискакувати з-за кущів, я вискакую і усвідомлюю, що я не розумію, де я. Причому я вискочив з-за кущів задом до глядачів.
Зараз я вже не граю в казочках, бо там треба багато рухатися, а я вже старий.
- Ви народилися у сім’ї військових. Як на мене, військове виховання і акторство речі не зовсім сумісні…
- Так я тобі більше скажу, мій батько страшенно хотів, аби я після восьмого класу поїхав у Суворовське училище. У військоматі вже все було оформлено… Я не можу пригадати чому, але тоді був дуже великий конкурс, тому багатьох довелося відсіювати. Вирішили відсіювати тих, у кого були не видалені гланди. А в мене гланди були, але я на них ніколи не скаржився, вони мені не заважали.
Батько мене хвать за шкірки, бігом в лікарню, видерли мені гланди. І мене з розпухлим горлом знову приволокли у військомат, а там сказали: «Та вже все...».
Пам’ятаю, що внутрішньо я перехрестився.
Мені вже в п`ятнадцять років мріялося бути актором.
Так, мій батько був проти мого вибору, мама йшла в нього на поводу. Вони не вважали, що це професія для їхньої дитини.
Після армії я і не дуже доповідав їм про свої плани. Поїхав у Москву, там вступив, їм потім показав тільки папірець про освіту, а вони й зраділи. Та вони вже й відвикли були від мене, раділи, що не треба мене було годувати. Нас було четверо в сім’ї, як кажуть, нема дитини - нема проблеми.
- Ви довго працювали в Росії, і все ж повернулися в Україну. Чому?
- Мені ніколи не хотілося підкорювати якісь Голлівуди, якісь світи. Ці світи ніколи не вписувалися в моє уявлення, хто я на цьому світі і що я хочу... Мені не потрібно було захопити світ.
Моєю дитячою мрією було мати свій закуточок при театрі, такий невеличкий подіум.
Звичайно, ти зі студентами варишся в одному котлі, викладачі вам вбивають в голову, що і як треба, і так підневільно ти стаєш одним з багатьох. Потім починаєш у лихоманці програмувати себе, що ти повинен іти табуном, склавши ручки наперед себе в позі білочки й чогось досягати.
Але коли залишаєшся наодинці, думаєш: «Та на навіщо воно тобі треба!». Можливо, я і неправильно з собою вчинив. Я в житті багато разів кардинально міняв своє життя, я просто розвертався та й ішов.
Інша справа, коли йдуть, наплювавши в колодязь і ще комусь пенделя під сраку дають. Я до таких речей не опускаюся, просто пишу заяву, розвертаюся та йду.
- Ви знялися у двох фільмах про Помаранчеву революцію. А Ви особисто стояли на Майдані?
У мене так сталося, що я не дуже стояв, бо в ті хвилини, коли тут почалася революція, я був у складі делегації, яка представляла культуру України в Білорусі.
А Білорусь славнозвісна тим, що полюбляє Москву, а на решту держав вони якось не звертають уваги. По білоруському телебаченню нічого не показували. Тому я тільки міг чути тільки якісь уривки інформації про те, що відбувається в Україні. Я навіть з собою мобільного телефона тоді не мав. Сама знаєш, роумінг – то дорого, а я не стільки багато заробляю.
Я знав, що відбувається щось грандіозне, але спочатку не міг зрозуміти, хто кого там дістає.
Коли я приїхав до Києва, на Майдані були вже розбиті намети, я одягнув будьоновку, почепив собі помаранчевого бантика й пішов з дружиною, дочкою носити гроші, каву людям… Знаєш, це було так зворушливо, аж до сліз.
Революція показала, що ми не такі вже й барани.
Мені сьогодні байдужа будь-яка політика. Коли доживаєш мого віку, розумієш, що життя просрав кінцево й безповоротно. Що не начальник, то верзе таку дурню, яка на голову не лізе, тоді ти розумієш, що ти як людина підневільна, виконавець опинився в повній дупі. На жаль, інше порівняння важко підібрати.
Ну що казати, коли тиждень тому мер сказав, що йому не потрібно стільки театрів у Києві, йому достаньмо Опери й Російської драми…
Ти мені скажи, та хіба потрібно якомусь там мерові пояснювати, що до тебе цю культуру віками створювали такі розуми, яких давно немає, але ми читаємо їхні книжки, п’єси і в нас мурашки по шкірі. А ти - клоун, як той хірург, який зробив надріз на людині і впав без свідомості, бо крові боїться. Ну якщо ти не розумієш, не любиш це, боїшся крові, то якого диявола ти перся на цю посаду?! Тебе ж насильно туди ніхто не гнав, ти свою пітну ручку тягнув і казав: «Пустіть мене, дайте мені, я всім поможу».
І в чому твоя допомога?! Що ти брешеш на кожному кроці? Та будь мужчиною, Льоня, скажи: «Я всрався». Добре було б якби тільки в нас один такий мудак був, але ж у нас усі такі брехуни.
Мені подобається моя професія, я все життя про це мріяв, є багато людей, яким теж подобається те, що я роблю. Мені подобається працювати в Києві, але коли тобі до гробової дошки залишається недовго, а тобі зверху кажуть: «Усе, що ти робив до сьогодні – повне лайно, а нам з онучкою сьогодні потрібне тільки бабло. Ми його рахуватимемо з ранку до вечора, якщо буде натхнення, то й звечора до ранку». Ну виросте твоя онучка, буде їй вісімнадцять, над однією з пачок вона розплачеться і скаже: «Так! Ця пачка мене пройняла! На кінець-то я відчула глибоке потрясіння!». І що далі?
Скажи мені, як таке може бути?!
Ми всі в це життя прийшли з недоліками, але ми повинні навчитися жити з ними в гармонії. Не можна жити на одних інстинктах, бо виходить якась тварина.
- Чи не хотіли б Ви зіграти Черновецького?
- Хотів би… Хоча, як на мене, він переграє. Бо як підказує мені логіка, такого начальника не може бути!
- Ви часто знімаєтеся у кіно з російськими акторами. Чи не відчуваєте з їх боку зверхнього ставлення?
- Чи не бувало якихось наїздів? Ні, я з усіма обіймаюся, цілуюся, анекдоти травимо. У мене дуже багато знайомих росіян. Говорю я з ними українською мовою. Можливо, деякі, дивлячись на мене, думають: «Да нет, мы лучше этого придурка трогать и провоцировать не будем».
Я не пригадую, щоб мене хтось зачіпав через те, що я українець. Більше того, мені здається, що вони самі не в захопленні від своєї російської влади.
Ми про політику з ними не говоримо, тільки про особисте: хто яку дачу має, наприклад, у Чорногорії чи щось схоже.
- А Ви маєте дачу за кордоном?
- Тю! Я?
У мене є мама, їй 83-ри роки, вона живе в Сумах. У мене є дві сестри, у мене є брат, теща з тестем в Ужгороді, а якщо мені ще й дачу до них усіх, тоді я просто застрелюся. Мене просто на все не вистачає.
- Чи не хочете грати в театрі імені Івана Франка, де Богдан Ступка є художнім керівником?
- Ні, не хочу. Повернуся до початку нашої розмови… Як я уже казав, я люблю щось маленьке.
Усі ці національні театри – це театри для іноземних туристів. Аби, наприклад, приїхав якийсь япошка, який знає своє кабукі, сказав: «Дай-но, я подивлюся на українське кабукі: шаровари, сокири і так далі».
Я ось не хочу в таке кабукі.
Ну хіба б мене звідусіль повиганяли, а Богдан Сильвестрович сказав: «Слухай, лисий, іди сюди», то я би пішов, звичайно.
- Минулого року преса про Вас писала, що Ви відібрали в Богдана Ступки звання актора номер один…
- Це дурниці. Не знаю для чого вони таке пишуть. Ну, це ж смішно, бо яку ж таку роль я зіграв?! У той день, коли мене визнали найкращим актором в Україні, Ступка отримував у Іспанії звання найкращого актора Європи.
Ну це якесь знущання... Мені були вручили щось скляне, де було написано, що я найкращий. Потім після цього визнання у мене взагалі був простій півроку. Я виявився до того найкращим, що аж нікому непотрібен.
Богдан Ступка мені завжди подобався. Пам’ятаю, коли він зіграв короля Ліра, ці «околотеатральні» люди, які завжди збивають піну, назвали його якимсь «ступарем», мовляв, видихнувся.
Я пішов подивитися на «Короля Ліра»… Ти знаєш, мене це так проймало, я дійшов такого висновку, що як би він навіть не говорив нічого з того, що написав Шекспір, а просто ходив мовчки й пронизливо дивився на все, мене б і це влаштувало.
Про що ті придурки мелять?! У Ступки відчувається ТАКА сила.
- Так, про Богдана Сильвестровича можна багато чого сказати, але в жодному разі не можна, що він поганий актор. Зараз Андрій Жолдак наїжджає на Богдана Сильвестровича, каже, що він поганий менеджер…
- Пішов він в одне місце, той Жолдак.
Мабуть, я не маю права це казати, нехай би якось дослідники театру в цьому розібралися, як би, звичайно, хтось у цьому щось розумів… Те, що робить Жолдак на сцені – це просто образливо для актора.
Якось я подивився «Гамлета», якого він поставив на базі Харківського театру. Це видовище мені нагадало, як покійний Борис Шарварок у палаці «Україна» робив новорічні свята. Він записував плюсову фонограму дітей, Снігурочку, розбійників, ми бігали по тій кілометровій сцені, махали ротами… Співпадало воно з фонограмою чи не співпадало, то не мало ніякого значення.
Так само й театр Жолдака можна назвати коктейлем маячні з єрессю. І він це нам, дорослим людям, показує зі сцени Національного академічного театру. Вибачте, але театр – це все-таки мистецтво перевтілення, переживання, тобто мистецтво. А він якусь х...рню показує.
Ну який це предмет мистецтва - жінки бігають по сцені з заклеєними сосками?! Де тут Шекспір і переживання?! Чого цим хочеться добитися Жолдак, аби воно в мене викликало огиду? Так, воно викликає в мене огиду.
І після цього він буде говорити про менеджерів?!
Навпаки, після приходу Ступки театр Франка ожив. Те, що я там можу спостерігати, не справляє враження тихого болота.
- Дуже делікатне питання. Чому Вас підозрюють у нетрадиційній орієнтації?
- У нашому житті, поки дійдеш до істини, може відбувати все, що завгодно. Я не брехатиму й не говоритиму про власну цнотливість. У мене в молодості справді були спроби пізнати життя і з цієї сторони.
Проте в мене щодо цього є виправдання… Бо ж у совєцькій державі взагалі сексу не було, це питання не мусувалося, не піднімалося у школі. До батьків теж з цим питанням не підійдеш, бо вони знають, що в них сексу нема. Тобто коли людина розгублена, вона йде навпомацки. А в темноті ж завжди можна намацати щось пікантне.
Інша справа, чи потрібно воно тобі?
Взагалі-то я не дуже люблю говорити на цю тему, бо це все, як на мене, непристойно. Це все одно, як би ми зараз з тобою почали обговорювати мої аналізи калу. Ну кому це потрібно? Це ж фізіологія, чому весь світ повинен обговорювати твої випорожнення. Те ж саме й сексу стосується. Секс – це інтим.
Добре, що зараз є Інтернет, а в ту пору коли я ріс, його не було, я не мав звідки черпати інформацію.
Мені не подобається, коли йде людина й несе поперед себе ознаку своєї орієнтації, як найважливіше, чого вона досягла в житті. Тоді ж можна ходити й своїми геніталіями розмахувати.
У цей світ я прийшов, аби відбутися як актор, я люблю цим займатися. А все інше, що в мене було чи не було, немає значення. Я ж цього не афішую. Головне, ще раз підкреслю, вчасно зупинитися, якщо ти відчуваєш, що воно не твоє.
- Чи щасливий Ви в житті? І що таке щастя, на Вашу думку?
- Якось мене про це був запитав якийсь театральний журнал. Я їм відповів, що в мене всі складові щастя є. Так, я щасливий.
Я ні до чого розумнішого не прийшов, як усе розмежувати: коли твої близькі живі-здорові, якщо ти можеш їм дозволити собі допомогти в ліках, хворобах, просто щось придбати, нагодувати тебе. Це все у мене є. Я відбувся як актор. Я мріяв про дітей, і вони в мене є. Я мріяв, аби мої стосунки з дружиною не нагадували стосунків моїх батьків, я це маю. Мені немає на що скаржитися.
Те, що мені не пощастило з мером… Ну тут я нічого не зроблю. Гадаю, я це якось переживу.
- Побажайте щось нашим читачам у Новому році.
- Наші читачі будуть найрозумніші, якщо не слухатимуть дурниці, які їм проштовхують у вуха.
Нехай прислухаються до власного сумління. Тоді буде гармонія в усьому.
З Новим роком!
Фото: УНІАН
Оксана Климончук, УНІАН
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Оксана Климончук, УНІАН
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
29.12.2008 10:32
Інша планета, танкові армади й трохи арт-хаузу. Марина і Сергій Дяченки про «Залюднений острів» і...
Автор: Катерина Щоткіна, «Дзеркало тижня»
29 570
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
