«День» склав власний рейтинг програм і облич українського телебачення, які, на думку редакції, гіпотетично могли би стати частиною суспільного мовлення в Україні. Декому наша вибірка може здатися неочікуваною або неповною, але ми не претендуємо на всеохопність, не намагаємося створити рейтинг найрейтинговіших. Це просто деякі програми й особистості, які створюють уявлення про те, яким може бути український телепростір, орієнтований на суспільство.

 

 

 

— Документалістикою я почав займатися ще в Донецьку, на телеканалі КРТ. Після того в мене був проект «гарячої» лінії, тобто кримінал. Коли вже через рік-півтора я почав слухати шансон, то зрозумів, що щось тут не те... Тому взявся за історичну документалістику. За першою освітою я історик.

 

Тематика моїх фільмів широка — починаючи від археології й закінчуючи борцями за незалежність, яких ми називаємо дисидентами. Точно я не підраховував, але за моєї участі знято близько 30 — 40 фільмів. З історичною документалістикою трапляються проблеми. Головний консультант циклу про Другу світову війну «Ціна перемоги» Віктор Король, доктор історичних наук і професор, мав серйозні проблеми — його ледве не звільнили з університету. Це сталося з приводу статистики втрат України у Другій світовій. Тому ми подивилися на війну не через генеральські біноклі, а крізь «призму» тих людей, які бачили її особисто.

 

Зараз я працюю над новим проектом, задум якого народився ще чотири роки тому. Він називається «Обличчя купюр» і присвячений тим людям, яких ви щодня бачите на купюрах. Від Володимира Великого до Михайла Грушевського. Головний режисерський хід — розповісти невідоме про цих людей, але крізь призму їхнього ставлення до грошей — як вони заробляли, як заощаджували. Коли я ще навчався на історичному факультутеті, в обігу з’явилися гривні.

 

Мені було цікаво, чому саме цих людей зобразили на банкнотах і як вони самі ставилися до грошей. От, наприклад, Сковороду, який казав: «Світ ловив мене і не спіймав» (тобто був безсрібником), розмістили чомусь на найбільшу купюру. А Володимира і Ярослава, яких сміливо можна назвати «князями-підприємцями», — навпаки, на купюрах найменшого номіналу.

 

А саме вони першими почали карбувати власне українські монети. На монетах Володимира є навіть його зображення. А Ярослав фактично починав кар’єру як державний злочинець: він відмовився платити батькові 2 тисячі із зароблених у Новгороді коштів. Леся Українка та Іван Франко вимушені були працювати журналістами, щоб заробляти на життя. У листах Лесі Українки навіть є вислів, що матеріальна незалежність дає творчу незалежність.

 

Проект «Обличчя купюр» не виник як реакція на кризу, але співпав із нею. Зараз він перебуває в процесі виробництва. Величезний шмат уже знято. Там багато постановок, фото, мемуарів. Сподіваюся, проект вийде вже наступного року на телеканалі «Тоніс».

 

 

Я маю телевізійний ген усередині, тому в мене телевізор не вимикається вдома практично ніколи. Я повинна бачити роботу своїх колег, аналізувати її, зважувати, як працює сітка мовлення Першого Національного в контексті загальноукраїнського ефіру. Я заглядаю також на CNN, BBC, DW, спостерігаю за російськими телеканалами. І найближчим часом ми запропонуємо стратегію Першого Національного каналу в контексті загальносвітового простору.

 

 

— Ми знімаємо документальні програми для рубрик «Скрижалі нашої історії» та «Наш край». Це історія, архітектура, події, що пов’язані з нашою країною, сакральна тематика, визначні персоналії, які прославили Україну. Є багато відголосків у пресі стосовно наших фільмів. Нещодавно російська «Комсомольськая правда» відзначила наш канал як той, що презентує українське телебачення. Тому що, принаймні, тут можна подивитися й українську класику, й передачі про Україну як державу, послухати українську музику.

 

По-друге, це конкурси. Я цього року сама виграла три конкурси. Окрім того, від МІДу Росії до нас надійшла пропозиція співпраці з російським каналом «Культура». Якраз зараз ми цим займаємося — відбираємо програми, які зможемо їм запропонувати.

 

 

— На нашу програму є реакція глядачів, вони пишуть, звертаються до нас, дзвонять, просять диски. Часто є зворотній звязок із безпосередніми героями, яких ми знімаємо. Адже ми намагаємося розповісти про людину не з точки зору сенсаційності, як це зараз прийнято. Дуже часто наші герої викликають захват у першу чергу своєю духовністю, внутрішньою силою, яка в них закладена. Дуже часто в моїх фільмах фігуруть старші люди. Я практично в цьому жанрі працюю одна. І цих людей хочеться охопити всіх, зафіксувати їх, вони такі є, вони настільки талановиті, сильні, викликають захоплення й бажання робити щось далі.

 

 

— У нас існує зв’ язок із телеглядачем. Через «5 канал» люди знаходять телефони нашої студії та дзвонять. Це відбувається останніх два роки, коли наш проект став достатньо регулярно виходити в ефірі. Дзвонять і захоплені глядачі, пишуть і ті, хто знайшов якісь неточності в історичних матеріалах, хоча це було один раз. Але географія зв’язку з глядачем душе широка. Нам дзвонили українці з Чорнобаївки Черкаської області та з Швейцарії, з Чернівців та з Києва.

 

Наші програми бачили і в Монголії, й в Парижі, й нам сповіщають про це. Тому ми й продовжуємо працювати. На сьогодні ми відзняли вже 65 фільмів. У нашому сценарному портфелі на наступний 2009 рік готово для зйомок 15 сценаріїв. Останніх два роки команда нашого проекту на чолі з головним продюсером Василем Вітром практикує прем’ єрні покази фільмів « Гри долі» в тих місцях, де вони знімалися. Ми показували ці фільми в кінотеатрах Львова, Ялти, Черкас, Чернігова, Білої Церкви, Прилук, Хмельницького та Києва.

 

У цьому ми також убачаємо зворотній зв’ язок із глядачем— безпосередній контакт, під час якого від глядачів звучить настирливе запитання: «Де можна купити фільми з проекту «Гра долі»? Поки що ми не можемо порадувати своїх прихильників тиражем DVD . Натомість зростає кількість регіональних телеканалів, які вже придбали права на показ нашого серіалу. І це не тільки традиційно україномовний захід України. Це телеканали Донецької, Луганської, Одеської, Херсонської, Полтавської, Черкаської, ну і, звісно, Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької, Хмельницької та Тернопільської областей.

От вам і відповідь — чи наш проект. Переконана, що потрібний, тому що він віддзеркалює прагнення українських глядачів дивитися фільми про своїх, близьких їм героїв, а не про чужих, нав’язаних їм силоміць.

 

 

— Я не хочу дивитися українське телебачення і взагалі будь-яке телебачення. Навіть Discovery . Але я змушена це робити, адже це пов’язано з моєю роботою, я змушена дивитися політичні ток-шоу в прямому ефірі, я маю знати, що і де відбувається в країні... Це частина моєї роботи. Задля власного задоволення я читаю книжки. Мені не вистачає інтелектуального рівня програм і шоу. На превеликий жаль, наше українське телебачення має тенденцію до попсовості, інтертеймент суцільний. Це мені здається неправильним.

 

 

— Глядач програми «За Вікнами» — ще той критик. Глядачі реагують, бо ми порушуємо соціальні теми. Кожен стикався з чиновниками-хабарниками, лежав у лікарні чи намагався влаштувати дитину в дитсадок. Тому телефонують і пишуть після кожної програми, щоб висловити своє бачення проблеми. І не завжди воно таке ж, як у журналістів. Але, коли їдеш у громадському транспорті, а там обговорюють один із сюжетів програми «За Вікнами», висловлюють власні думки, сперечаються на весь тролейбус, — це найкраща реакція глядача.

 

 

— Я хотів би, щоб телебачення поважало глядачів. У мене є враження, що, принаймні, в Україні телебачення глядачів не поважає, і цей феномен робить мене до певної міри іронічним. Наприклад, коли чоловік чи жінка залицяються, чи хочуть сподобатися одне одному, вони не ставляться до протилежної статі зверхньо. У телебаченні ми спостерігаємо протилежне. Ти хочеш, щоб тебе любили, але не хочеш любити на взаєм.

 

 

 

— Ми прагнемо робити шоу з живими історіями, «людським обличчям», із ведучими та співведучими, яких глядач комфортно приймає в свою сім’ю не лише як talking heads («розмовляючі голови»), а як зрозумілих і близьких людей — які жартують, показують емоцію, словом, як членів сім’ї. Власне, цього мені бракує зараз на головних каналах, а найбільш — у новинах, де останнім часом зникла більшість облич, яким глядач звик довіряти.

 

Очевидно, ми в першу чергу орієнтуємося на рейтинги — як і всі, плюс до того — на нашу аудиторію, яка працює в студії. За їхнєю реакцією відразу ж видно, які теми для аудиторії сьогодні цікаві. Очевидно, що ми проводимо також тематичні опитування цієї аудиторії, щоб перевірити актуальність того чи іншого питання. Адже для того, щоб втримати глядача, до того ж за умов такої жорсткої конкуренції, треба не лише бути актуальними, шукати важливі теми, але й бути на крок попереду й шукати нові журналістські рішення.

 

Так, у цьому сезоні ми зробили кілька експериментів та нововведень у форматі — це обов’язкове включення з регіонів та позитивне музичне закінчення програми, а також — і покази мод у прямому ефірі, й концертні номери кращих виконавців, і діалог у прямому ефірі між політиками та представниками різних груп — від медиків до бізнесменів. Готуємо нові рішення і для нового сезону.

 

 

 

— Для дітей, на жаль, дуже мало якісних передач. Тому ми, наприклад, плануємо знімати туристичну передачу для дітей — «Феєрія мандрів для дітей». Розроблена концепція, вже знято декілька передач. На Новий рік плануємо зробити ще кілька програм, а потім будемо монтувати. У січні зробимо «пілот», потім запопонуємо каналам. До березня сподіваємося випустити 10 передач. У програмах будемо розповідати про якесь місто світу й про те, що в ньому цікаво дітям — розваги, наприклад. Хочемо наголосити на тому, що батькам варто подорожувати разом із дітьми. Сподіваюся, що телекомпанії зацікавляться. На жаль, наші канали не тільки грошей не платять за передачу, а хочуть, щоб ми їм платили.

 

Телебачення повинно вчити, нести добро, світло, що ми стараємося робити в нашій передачі. Слід показувати, що життя прекрасне й треба радіти кожній миті.

Зараз також багато говорять про мову на телебаченні. Я думаю, що всі фільми слід транслювати мовою оригіналу, а титри розміщувати знизу, як це робиться в європейських країнах. Тоді люди й іноземні мови будуть вчити із задоволенням.

 

Тут є дві сторони медалі. Я знаю багато людей, які дивляться нашу передачу в Україні, Франції, Німеччині. Часто мені телефонують із різних куточків світу, коментують на форумі, пишуть листи з подяками, навіть на вулиці вже впізнають. Однак, з іншого боку, бувають не дуже гарні відгуки. Звинувачують у тому, що я, мовляв, їжджу по світу за їхні гроші. Скоріше за все — це заздрісні конкуренти, тому на такі коментарі ми намагаємося не зважати, і, як кажуть, караван іде далі. Я розумію, що є багато людей, які нічого не роблять. А замість того, щоб робити добро, вони займаються деструкцією.

 

Однак позитиву більше, й це радує. Незабаром передачу будуть транслювати близько 30 каналів. Це «5 канал», «Сіті», супутникові канали «Світ», «Телевсесвіт», «Турбюро», «Слов’янський канал», УТР, регіональні мовники. Програма цікава телекомпаніям, бо виходить українською мовою і досить таки пристойна. Тому ми збираємося продовжувати працювати й зніматимемо все більше й більше.

 

 

— Що стосується програм про моду — існує багато цікавих зарубіжних інтернет-проектів, їх я дивлюся постійно. Наприклад, відео-ролики редакторів моди газет The Daily Telegraph та International Herald Tribune або так звані «подкасти» з різних сайтів про моду. Вони дуже інформативні та корисні, особливо для людей, які цікавляться модною індустрією. Щодо українського телебачення — йому не вистачає стилю.

 

Я дуже сподіваюсь, що глядачам подобається те, що я роблю. Тим більше, що моя мета — зробити не чергову програму про красиве життя, а якісний продукт на тему моди, яка теж може бути мистецтвом. Значимість програми відчуваю по рейтингах — вони дедалі збільшуються.

 

 

 

— По-перше, я мушу сказати, що, якщо ви належите до нашої аудиторії, то значить, у вас дуже гарний смак. По-друге, ви знаєте, чим відрізняється українське телебачення від чорно-білого? А нічим. Через це ми намагаємося робити саме телебачення — не про машини, а за допомогою машин. У цьому, власне, і є невеличкий творчий секрет. Але 15 років робити телебачення — це значить слідкувати за зміною аудиторії й часу. Оце співвідношення, цей перетин ми й відслідковуємо.

 

Протягом останнього десятиліття «стаф», який починав робити «Автопарк» і який продовжує його робити зараз — це абсолютно різні показники, і я думаю, можливо, саме в цьому є запорука успіху.

 

Я працюю для тих людей, думку яких я ціную, і, я думаю, їх більше, ніж 3 — 4 біля одного телевізора. За «піплметром» наша аудиторія складає близько 10 мільйонів телеглядачів на місяць. Раніше було більше — близько 20 мільйонів щомісяця, але часи змінюються.