- Розповідь про самвидав я б хотіла розпочати від того моменту, коли В’ячеслав Чорновіл відновлює у Львові у 1987 році “Український вісник” як орган Української Гельсінської Групи, коли Михайло Осадчий засновує культурологічний журнал “Кафедра”, а подружжя Калинців такого ж плану журнал «Євшан-зілля».

Сталося так, що я перебувала в колі тих людей, яких офіційна компартійна пропаганда називала дисидентами. До речі, нині стало модним, що про львівські події розповідають люди, які в той час боялися навіть вимовити абревіатуру УГС. І постійно наголошували, що УГС, своїми радикальними діями може спровокувати введення у Львові військового стану. До таких людей належало більшість членів колишнього Товариства Лева.

Праця старшим інженером у Львівському управління місцевої промисловості і друкарка самвидавчих матеріалів.

До травня 1988 року я працювала старшим інженером у Львівському управлінні місцевої промисловості, і була дотична до справ з друкуванням матеріалів до журналу як “Український вісник”, “Кафедра” так і “Євшан-зілля” як машиністка. З-під машинки виходило тоді 8 копій, так було у випадку кожної статті, чи заяви. Ще у 1987 році я друкувала для журналу “Український вісник” монографічне дослідження Богдана Гориня про Олександра Архипенка, а для журналу “Євшан-зілля” — статтю Богдана Гориня “Кривизна” про творчість львівського живописця Любомира Медведя, щоденникові записи Б. Гориня про свої зустрічі з Денисом Лукіяновичем та Михайлом Яцківим.

В’ячеслав Чорновіл доручав мені робити тираж окремих матеріалів до “Українського вісника”. А також окремо друкувати “Відкритий лист Генеральному секретареві ЦК КПРС Горбачову М.С.” Цей лист розповсюджувався серед людей і його завжди не вистарчало і тому необхідно було активно тиражувати по 8 копій з-під друкарської машинки. Мені вдавалося зробити якнайменше помилок, а тому відразу цей лист забирали для розповсюдження.

Із оприлюдненням у липні 1988 року у Львові Декларації принципів УГС розпочинається активне життя вже не з виходом самвидавчих журналів, а пресових бюлетенів. Зокрема, таким був “Інформатор”, до якого я мала лише опосередковане відношення. Я збирала і записувала по телефону інформацію, відтак передавала її В. Чорноволу, а пізніше Володимиру Яворському для остаточного редагування.

Активний період львівських мітингів (кінець 1988 — початок 1989 року) і запис інформації про них.

Хочу сказати, що вступивши в липні 1988 року в УГС я брала участь у мітингах, які набирали у Львові лавинного характеру. На відміну від людей з Товариства Лева, які обмежувалися лише проблемами літератури, екології, історії, УГС вже 10 грудня 1988 року проводить велелюдний мітинг з відзначення 40-річчя Загальної Декларації прав людини ООН. І тому деякі твердження як нинішніх так і тих, хто вже відійшов в інший світ, зокрема Олександра Кривенка, представників Товариства Лева, що зима (кінець 1988-го — початок 1989-го) це був досить депресивний період говорить про те, що ті люди просто сиділи в теплих хатах і через вікно спостерігали львівські події. А тепер вирішили, що про історичні події можна говорити на свій лад і не правдиво.

22 січня 1989 року відбувся велелюдний мітинг-молебень на території собору св. Юра, який вважаєшся знаковою подією на шляху до легалізації Української Греко-Католицької Церкви. Про цю подію гудів практично весь світ, оскільки після мітингу багато осіб було арештовано. Зокрема, Ірину Калинець.

12 березня 1989 року понад 20 тисяч львів’ян взяли участь у передвиборчому мітингу із кандидатами в народні депутати до Верховної Ради СРСР. Місцева влада оголосила, що цей мітинг не санкціонований і просила всіх розійтись. Голова ЛОО УГС Богдан Горинь звернувся до демонстрантів із закликом йти на площу Ринок до міської ради і там заявити свій рішучий протест проти свавілля компартійної бюрократії. Він та інші були арештовані. Репресивні та судові органи проявили вишуканий цинізм. Практично до кінця ув’язнення рідним не було повідомлено де знаходяться затримані особи.

А що стосується самвидавничої діяльності, то хотіла б відзначити, що починаючи з жовтня 1988 року, коли оформилася ЛОО УГС і її очолив Богдан Горинь, всі матеріали про УГС друкував “Інформатор”. На щотижневі ради ЛОО УГС в квартирі Богдана Гориня у Львові за адресою вул. Кульчицької 15, пом. 94 збиралися голови районних організацій. І кожного разу привозили із собою матеріали, до моїх обов’язків тоді входило збирання інформації і їх передача Володимиру Яворському для остаточного редагування “Інформатора”. Але згодом цих матеріалів ставало все більше й більше і їх менше друкували в “Інформаторі”. Тому почали виникати незадоволення серед членів УГС із районів, що їхні матеріали не були поміщені в “Інформаторі”. Він доволі широко поширювався, дуже активно був цитований за кордоном, зокрема, на радіо “Свобода”.

Так виникло питання про те, що Львівська організація УГС мусила б мати свій друкований орган. І він виник доволі несподівано. Ним став самвидавний журнал “Львівські новини”. Відповідальним за його випуск був голова організації Богдан Горинь. Він також робив літературне опрацювання. “Львівські новини” — це був детальний літопис життя та становлення Львівської філії УГС з різними розділами. В ньому були інтерв’ю, огляди союзної та республіканської преси, сторінки історії, релігієзнавча хроніка, літературознавчі і мистецькі статті. Для мене особисто цей журнал є цінним тим, що на його сторінках я дебютувала як політичний публіцист. У третьому номері журналі “Львівські новини” я детально описала мітинг 12 березня 1989 року під назвою “Події 12 березня у Львові”. І саме на цьому мітингу Богдан Горинь вперше порушив питання про необхідність законодавчого утвердження національної символіки, що викликало овації зібраних учасників. І, звичайно, лють влади. Богдан Горинь був заарештований і утримувався у містечку Пустомити під Львовом. Про цей арешт я вмістила матеріал під назвою “Судова розправа над учасником мітингу 12 березня, головою Львівської філії УГС, Богданом Горинем”.

Тут хочу відзначити, що тільки члени УГС активно пікетували як прокуратуру, так і міліцію з вимогою випустити арештованого голову ЛОО УГС. А активісти та представники Товариства Лева, після розгону мітингу 12 березня 1989 року сиділи досить тихо і займалися культурологічною роботою.

Звичайно, що тираж “Львівських новин” був невеликий, а сам об’єм часом складав від 50 до 120 сторінок машинопису і тому було досить важко їх тиражувати. Деколи вдавалося віддати на тиражування, але в той час це було досить небезпечною затією і люди могли поплатитися своєю працею. Тому потрібно було самому або із допомогою ентузіастів робити додаткові тиражі. Але хроніка подій, що мали місце в місті Лева була відбита у місячнику “Львівські новини”. Це й мітинг 1 травня 1989 року, де вперше було піднято синьо-жовті прапори (рішення про це було прийнято на раді ЛОО УГС) і віче 3 травня 1989 року на площі Ринок.

І хоч “Львівські новин” були насиченим літописом доби, проте ситуація у тому числі і ріст структури УГС вимагали більш оперативного інформування про події. Тому вже у середині 1989 року на раді ЛОО УГС постає питання про випуск щотижневого прес-бюлетеня УГС. Правда, окремі люди, зокрема Олег Павлишин, із незрозумілих мені причин впиралися, що такий бюлетень не потрібний, а треба відразу братися за газету. Але тоді газета у партійному будівництві не могла відігравати належної ролі. Справа у тому, що позацензурні видання можна було друкувати лише у Литві. І це губило оперативність, яку міг забезпечити бюлетень.

Врешті-решт противники видання бюлетеня відступили. З кінця 1989 року починає виходити щотижневий бюлетень “Львівські новини”, редагування якого, як і журналу “Львівські новини” взяв на себе Богдан Горинь. Спочатку це були інформації на двох-трьох аркушах. Матеріали збиралися на раді ЛОО УГС і впродовж тижня і на наступному засіданні роздалися усім членам Ради.

Бурхливий розвиток подій в Україні приводив до частих непорозумінь у редакції “Наше слово” у Варшаві, у якій працював мій чоловік. Були дві лінії — частина вважала, що редакція мала в основному спиратися на офіціоз. Друга лінія, полягала у тому, що про процес українського відродження потрібно говорити на основі матеріалів дисидентських середовищ. І ці розбіжності були однією із основних причин, що 9 грудня 1989 року ми з чоловіком повернулися в Україну.

І відразу з першого дня включилися у випуск інформаційного бюлетеня “Львівські новини”. Оскільки чисельність ради ЛОО УГС зросла, то це вимагало тиражу. Ми на той час мали портативний комп’ютер “Тошіба”, голкову друкарку та ксерокс, яку завдяки добрим людям вдалося ввести в Україну. І хоч ця техніка вважалася на кінець 80 років модерною, проте з великими тиражами не можна було розігнатися.

Отже, до виходу прес-бюлетеня ЛОО УГС і місячника “Львівські новини” я мала безпосереднє відношення і як укладач , і як друкарка, як кореспондентка. Нерідко львівські самвидавчі матеріали, які виходили у рамках УГС я зачитувала на “Свободу”.

Самвидавчі матеріали і кордон в Мостиськах на Львівщині.

Моя участь у самвидаві мала ще один нетрадиційний аспект, про який хочу більш детально розповісти. У другій половині 80 років, коли родилася хвиля українського відродження я мала можливість їздити до свого чоловіка Мирослава Левицького до Варшави, який після закінчення Львівського політехнічного інституту працював в українському тижневику “Наше слово”. Радянська система на півроку забезпечувала мені вільні поїздки до чоловіка. З собою я забирала друковану самвидавчу продукцію. Мирослав на основі цих матеріалів робив польський варіант і віддавав до польської самвидавів. А згодом до опозиційного до режиму генерала Ярузельського видання “Газета виборча”.

Одного разу митники заглянули до моєї сумки і побачили друковану продукцію і запитали, а що це таке? У відповідь я сказала, що все це можна вільно придбати на вулицях міста Львова. Я це везу для свого чоловіка, який є журналістом і повинен знати про те, що робиться у Львові. Ця відповідь їх не задовольнила. Митники змусили залишити поїзд та пройти принизливу процедуру особистого контролю. А опісля цього був складений протокол, в якому описано детально, які матеріали вони в мене забирають. І я повинна була поставити підпис, що з цим погоджуюся.

З цього часу, я постійно перебувала в полі їхнього зору і моє прибуття на кордон означало, що розпочнеться детальний “шмон”, який може закінчитися зняттям з поїзда, якщо я буду встрявати з “охоронцями кордону” у найменшу дискусію. І хоч я старалася мовчати у тих випадках, що суперечить моїй вдачі, проте декілька разів я все ж таки була знята з поїзда Львів-Перемишль. В моїх торбах вони шукали друковану продукцію, навіть тоді, коли я її вже не перевозила, бо знала, що заберуть. Був один досить цікавий випадок. В той час до Львова приїжджало багато поляків, які скуповували золото і поверталися поїздом Львів-Перемишль. Одна полька сиділа поруч зі мною і дуже переживала, куди її сховати золоті речі, які вона накупила більше, ніж дозволено перевозити. Я побачила її хвилювання і сказала, щоб вона сильно не переживала, бо прийдуть робити обшук цілеспрямовано до мене. А вона питає: а що в пані теж є золото? Я відповіла, що ні, але вони шукають чогось іншого в мене…

Так і сталося. Жінка-митник прийшла і відразу до мене, щоб я показувала свої багажі. В мене їх не було багато. Вона перевернула все в сумці, навіть заглядала чи може щось заховано в подвійному дні сумки і по рації передає, що нічого немає. Але отримує вказівку шукати далі і починає кулупатися в губній помаді, яку вже після такого огляду не можливо було використовувати. Мої сусідки були дуже здивовані, але щасливі від того, що на них майже не звернули уваги і “шмон” закінчився тим, що побачивши фотографії з львівських мітингів питає, а це що? Я відповіла фотографії, на що вона мені сказала, що вона сама знає, що це фотографії.

Але якось обійшлося і я поїхала до Перемишля.

Впродовж 1989 року я не тільки змушена була перебувати на митниці, коли їхала до Польщі, але й коли поверталася до Львова. Один раз я перевозила досить багато книжок, зокрема, виданий за кордоном “Український вісник”, Біблію. І все це було в мене вилучено на митниці. Такий контроль за мною на митно-прикордонному переході в Мостиськах тривав аж до проголошення незалежності. На цьому переході переважно працювали або москалі з Воронежа, Пермі або білоруси, які таких як я трактували як спекулянтів, що вийшли заміж за людей які проживають за кордоном, щоб займатися спекуляцією.

Така поведінка митників змушувала шукати нову тактику передачі матеріалів до Польщі. Оперативні матеріали я просто уважно прочитувала, і на цій основі ми робили з чоловіком повідомлення для польських позацензурних видань. І цей момент мимоволі став початком моєї журналістської діяльності А ґрунтовні самвидавчі матеріали перевозили через митницю наші знайомі, які ще не були “засвічені” у доблесних “ребят” з держбезпеки СРСР.

Зміна нашої тактики змушує змінювати тактику кагебистів як СРСР так і польських. Одного разу, це була осінь 1989 року, до Львова приїжджає група студентів з Польщі, які зв’язуються з Михайлом Горинем, Миколою Горинем, Лесею Крип’якевич, Іваном Гречком, щоб вони попередили Богдана Гориня, що мій чоловік Мирослав Левицький є секретним працівником спецорганів Польщі. Іван Гречко відразу назвав це провокацією. І тільки завдяки твердій позиції Богдана Гориня провокація, метою якої було перервати безпосередню інформацію між Львовом і Варшавою, не вдалася. Богдан Горинь сам хотів зустрітися із студентами, які приїжджали до Львова із Варшави для виконання певної місії, але вони, чомусь уникали цієї зустрічі.

 

Згодом нам вдалося з’ясувати, хто був головним організатором студентів для львівського “попередження”.

Прес-бюлетень ЛОО УГС і передрук його УЦІС та іншими закордонними виданнями.

Починаючи ще з січня 1989 року ми мали контакти з інформагентством бандерівської ОУН - УЦІС (Українська Центральна Інформаційна Служба - В.К.) з Лондону. Звідти дзвонили на хатній телефон Богдана Гориня і я факсом відправляла їм матеріали прес-бюлетеня, а також дещо читала з місячника “Львівські новини” або пересилала факсом. Для різноманітності хочу розповісти один дуже цікавий епізод, який мав місце в 1989 році. Тоді на квартиру до Богдана Гориня прибув Сергій Головатий, який повертався із курортного міста Трускавець. Ввечері близько 20 години пролунав телефонний дзвінок від представника УЦІС із Лондону. Я йому розповіла про львівські події і сказала, коли буде готовий бюлетень для передачі. А потім кажу, що про київські події ви зможете довідатися від безпосереднього гостя, який присутній в квартирі. Пан Головатий, коли взяв трубку і дізнався, що це Лондон так спудився, що ледве її втримав в руках і мало що хотів говорити. Розмову з представником УЦІС — Цяприною я мусила сама закінчити. Потім мені Богдан Горинь сказав, щоб я собі більше так не жартувала над Головатим.

Матеріали з прес-бюлетеня “Львівські новини” передруковували газети “Шлях перемоги”, “Християнський голос” (Німеччина), “Українське слово” (Париж, Франція), журнал “Визвольний шлях” (Велика Британія), “Нове слово” (Канада). Окремі публікації про відродження Української Греко-Католицької церкви передруковували в газеті “Америка”...