Йдемо — на «зйом». 100 хвилин жіночого щастя від Олександра Шапіро
У кінотеатрі «Київ» показали новий фільм Олександра Шапіро «Зйом» (Pick up). Стрічку презентувала кінокомпанія «Авангард Фільм». У проекті беруть участь не відомі раніше «актори», серед яких співачка AnGel, Євгенія Пронь та інші. Як відомо, в послужному списку Шапіро такі картини, як «Хепі піпл», «Путівник», «Цикута», «Великі філософи світу». Новий 100-хвилинний фільм складається з двадцяти шести новел: двадцять п’ять дівчат хочуть познайомитися в клубах із хлопцями, а одна — з дівчиною. Статистика по-своєму безжальна: на сім чоловіків в Україні сьогодні припадає одна жінка. Фемінізм forever.
Рick up («Знімання») — і є знайомство в клубі (або ще деінде) з метою максимально швидкого сексуального задоволення заради «спортивного» інтересу.
От і фільм із такою назвою будується за принципом лінійного руху двадцяти шести історій. У кожній історії — своя героїня — актриса-аматорка, котра програє ситуацію «знімання» хлопця в одному з нічних закладів столиці. Метод фільмування самої картини — імітація під чорно-білу приховану камеру.
Отже — матріархат. Можна, звісно, задатися філософським запитанням, подібно до випускника філософського факультету Шапіро, а що ж це, власне, таке — матріархат?
Нині це — ніяка не жінка-повелителька, котра сидить на «троні», а первісні чоловіки з поклонами їй прислужують, підносячи фініки, квіти, очищені банани. Усе це лірика. Красиві, горді амазонки, які асоціюються в усіх із феміністками, теж, на жаль, у минулому. Сьогодні все прозаїчніше: знуджена багата дівчина сидить у клубі, смокче з трубочки мартіні. Усім своїм виглядом запитує: «Коли ж до мене хтось підсяде?»
Чекати доводиться недовго. Протягом п’яти-десяти хвилин «зачарований» хлопець має дати згоду на візит до її двоповерхової квартири в центрі міста.
Усе це максимально наближене до «реалу» кінодійство з життя золотої української молоді супроводжується саундтреком однотипного клубняку і жаргоном з українськими субтитрами.
Думки з приводу фільму розділилися. Були запеклі противники такого підходу, але були й ті, хто екранне дійство характеризував як прикольне. Сам режисер не приховує, що фільм зняв швидко — всього за місяць. В ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» Шапіро зізнався, що цим проектом він практикував «смерть автора».
***
— Олександре, ніде не було чутно про зйомки вашого «Знімання» — така мовна тавтологія. Всі вважали, ніби завершуєте художній фільм «Без-порно».
— Я не світився. Задум виник миттєво. Саму ідею Pick up ініціював я сам. Кіно знімалося зусиллями кількох партнерів — клуб «Арена», незалежний продюсер Ірена Вадимова і компанія «Скай Хаус», яку представляю я. У зйомках були задіяні чотири київські заклади — «Якіторія», «Полан», «Арена», «Шоколад». Цей проект — такий собі пазл — фільмування в замкнутому просторі. Така собі презентація майданчиків, де можливий саме такий формат.
— Враховуючи неоднозначну назву фільму, чи є віковий ценз щодо вашої картини?
— «Знімання» нешкідливе для будь-якого віку. Там немає ненормативної лексики, а слово «секс» за нинішніми поняттями — аж ніяк не брутальність. Та й у фільмі до цього не доходить. Все на рівні «бла-бла-бла» і простих людських стосунків, які повсюдно в нашому житті зустрічаються. Хтось із кимось знайомиться і так далі.
— Чи сподіваєтеся ви зібрати хоч якусь касу, враховуючи від початку задану «авторську» ноту «Зйом»?
— Бодай якусь мінімальну вигоду все-таки маю отримати. Адже потрібно рухатися вперед. Права на фільм належать моїй компанії. Хоча в мене і є копродюсери, але в нас усе на рівні людських стосунків.
— А не хотіли б ви зняти суто касовий прокатний фільм?
— Ой... Гадаю, в моїй ситуації це неможливо. Адже масовість вимагає бюджету, а бюджет вимагає відповідальності й підлеглості. А я абсолютно «непідлегла» людина. Та я навіть і не думаю в такому напрямі, тому що Шапіро — птах вільний. Тобто я сам для себе і критик, і суддя, й інвестор, і продюсер, і автор сценарію. І от, питається, навіщо мені хтось іще? Люблю сам себе катати. Мені не дуже хочеться допускати сторонніх до цієї процедури.
— Як ви сприйняли новину про висунення на «Оскар» фільму «Ілюзія страху», знятого вашим колегою Сашком Кирієнком?
— Нормально. Теж іноді посилаю свої роботи на різні конкурси.
Але, знаєте, я поки що не відчуваю адекватного співвідношення між «Оскаром» і Сашком Шапіро. Ми як пазли — не збігаємося.
— Чи відвідуєте українські театри? Може, вам як режисерові вдається там відкрити для себе якихось нових артистів?
— Ні. Тільки іноді ходжу до Віталика Лінецького на спектаклі, він пару разів запрошував.
— За якими критеріями ви добирали в новий фільм героїнь? Це ж виключно аматори?
— Оскільки я людина незалежна, то завжди відбираю тих, хто мені подобається. Дівчата приходили до мене в офіс. Я взагалі не надто вередливий, просто дивився, чи є в людини осмислене бажання грати в моєму фільмі. Це, зрештою, й віталося. З огляду на стислість фільму багато що не ввійшло. Можливо, навіть зроблю якусь проміжну версію.
— Ви ще й автор сценарію Pick up. Як вибудовували цю драматургію?
— У клубах установлювали спеціальні таймери. Оскільки я спеціально добивався ефекту прихованої камери. Але всі артисти, звісно, знали, що відбувається. Це прийом зустрічної драматургії. Можна сказати, антидраматургії. У цьому кіно я практикував «смерть автора». Тому творці фільму — це і є ті люди, яких ви безпосередньо бачите в кадрі. Я задавав лише тему — дівчина має «зняти» хлопця в клубі. Решту вони робили самі. Як у житті. Адже на досвіді ми трохи «підтуплюємо» в повсякденні.
— Останнім часом вийшло чимало картин, які складаються з різних новел. Ви наслідували той досвід?
— Вважаю, що це нормально. Таке кіно дає більше незалежності. Це також менш технократичний процес. Адже якщо десять режисерів паралельно знімають десять новел, то, відповідно, вони зніматимуть стрічку вдесятеро швидше. Свою картину я зняв сам. Тому що придумав форму, яка дозволяє робити це швидко.
Знаєте, я взагалі останнім часом не люблю шліфувати матеріал. Адже тоді можна як заплутатися в собі, так і злочинно закохатися в себе. Не люблю також перетворювати роботу на манію вдосконалення. При цьому думаєш: «Який я класний!», а потім робиш ще одну склепку і думаєш: «Та я ж просто чудовий!» А від цього потрібно себе рятувати. Має бути концепт, чистий нарис. Принаймні, вважаю, це чесно — так працювати на цій території, яка позбавлена ідеології. І скоро, я вас запевняю, позбавить себе людських ознак.
— Ви про яку територію кажете?
— Про всю землю. Є речі, які підказує нам інтуїція. І ця сила працює у формі серйозного філософського осмислення, починаючи з деконструктивізму. Інтуїція — це нераціональний вальсок. Вона аналізує дуже складну природу.
— Враховуючи вашу філософську освіту і взагалі настрій, у новій картині також є меседж особливої філософії?
— Тільки через філософію і можна зрозуміти фільм. «Знімання» відображає думки, сформульовані деякими філософами. Якщо по-простому, то в «шизоетичності» самого процесу «знімання» (або сексу) можна виявити якусь розідеологізовану сферу, коли працюють чисті інстинкти — від едипового усвідомлення до едипової фрустрації. Тобто це чисте «виробництво», коли людина йде і ні про що не думає. Навіть на рекламному плакаті фільму в мене зображений ацефал Батая — це безголова людина, котра свою голову помістила на те саме місце.
— Які сюжети із нашого сучасного життя — політичні чи соціальні — могли б вас сьогодні зацікавити, окрім суто філософських вимірів?
— Це питання виключно натурфілософського характеру. Спроба пояснити із допомогою кіно людину або світ. Мене ж цікавлять ті проекти, які не пояснюють героя, а пояснюють природу речей і природу світу. І ця природа реалізується в якихось односкладових серіях. Наприклад, у «Зніманні» — це лібідо. Це і є серія. Потрібне якесь ситуативне свавілля, щоби з’ясувати, що ж це таке: де ці вузлики.
Є й інші форми. Наприклад, мій фільм «Кастинг» — це територія акторської гри. Один філософ сказав: смисл — це пасажир без місця. У принципі в житті немає нічого ані хорошого, ані поганого — є тільки досвід, який нескінченно розрізняє реальності. І за допомогою розрізнення цей досвід стверджує або хороше, або погане. Треба бути дурнем, щоб не розуміти цього.
Фото Василя Артюшенка
Леся Ільєнко, «Дзеркало тижня»
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Леся Ільєнко, «Дзеркало тижня»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Коментарі
1
лысая гора-99
5878 дн. тому
Шапик, так мы договорились про аниме по твоим наколкам? Чур скринплей пополам. Адрес ты знаешь
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
