Тому для глядачів (на відміну від телевізійників, які б’ються за кожен пункт рейтингу), різниця між «Свободою на «Інтері» та програмою «Шустер Live» на каналі «Україна» зовсім не принципова: коло політичних героїв однаковісіньке й говорять вони, як правило, неоригінальні речі. Щоправда, теми головним суспільно-політичним телеконкурентам таки вдається обирати різні: чи то автори програм домовляються, чи то бачення проблем країни у різних редакціях — різне. Але за суттю своєю програми ідентичні. Чому б їм час від часу не влаштовувати телемости і не робити з двох телестудій одну, обмінюючись конструктивними ідеями, народженими в ефірі?

 

Попри свою схожість, за кількістю «фішок» «Інтер» наразі попереду, незважаючи навіть на страшенно дорогу студію Савіка Шустра. Зокрема, «Свобода..» привертає увагу революційним нововведенням (як називають його самі «інтерівці»), коли політики перетворюються на ведучих і на власному досвіді переконуються, як складно примусити колег говорити по суті й не вдаватися до екзальтовиних монологів. Такий хід — цікавий, хоча таким чином «Інтер», по суті, невиправдано збільшив дозу політики-говоріння в ефірі, лишивши в прайм-таймові п’ятничні години журналістів без роботи. Але ніхто чомусь не бунтує.

 

Ще одним ударом для Савіка Шустера з боку «Інтера» став украй амбіційний випуск «Свободи...» за участі головних політиків держави — Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Віктора Януковича, Арсенія Яценюка та інших. У цю чорну для ТРК «Україна» п’ятницю рейтинг «Свободи...» становив 9,2% за загальнонаціональною панеллю GFK Ukraine. А це означає, що майже кожен десятий українець слідкував за керівництвом держави у прямому ефірі. Савік Шустер такий удар переніс, хоча відреагував дещо нервово: навіщо ж ви збираєте всіх ключових людей у одній студії, а якби теракт?

 

І все ж чарівне слово «конкуренція» справило свій вплив. Адже обидві програми вимушені шукати ходи, аби ви у п’ятницю ввечері ввімкнули саме цей, а не інший канал. На щастя, конкуренція між «Інтером» і «Україною» відносно добросовісна, ніхто з них криміналом аудиторію звабити не намагається. Можна сказати, що «ходом політиками» Ганна Безлюдна повернула Савіка Шустера на «стовпову дорогу» журналістики. Це виразно продемонстрували у студії Шустера прямі включення зі звичайних українських квартир: із людьми — про людей, а не про політиків.

 

Савік Шустер зваблює журналістикою, і це гарний знак. В ефірі «Шустер Live» показовою видавалася історія про корову, яку редакція програми намагалася подарувати багатодітній родині, а сім’я її як подарунок не прийняла, адже з першого погляду люди зрозуміли, що корова нікчемна. Ця історія, до якої іміджмейкери політиків, очевидно, не підготували, мала надзвичайно показовий ефект. Це був буквально розтин у прямому ефірі. І що ж за «нутро» ми побачили: політикам смішно, а в залі, серед аудиторії — жодної посмішки.

 

Мало того, із сюжету про корову представники влади вправно перескочили до своєї стихії: звинувачень і суперечок. У відповідь на що голова «Міжнародного центру психічного здоров’я» експресивна Тіна Берадзе заявила політикам буквально таке: «Вас у психлікарню треба всіх!»

 

Діагноз зрозумілий: поки в країні такі політики, єдиний порятунок — у силі суспільства. А йому дуже потрібна зріла журналістика.

 

Минулої п’ятниці ведучим «Свободи на «Інтері» слідом за Арсенієм Яценюком, Інною Богословською та Євгеном Червоненком був Юрій Луценко. Треба визнати, з цією функцією міністр внутрішніх справ упорався непогано (дається взнаки досвід Майдану?) — йому вдавалося вчасно приструнювати охочих до пустих розмов колег по цеху. Але тут — цікавий момент: а чи говорить сам Луценко в подібних програмах по суті?..

 

Утім, попри ці схвальні характеристики, великий недолік будь-якого (не лише Юрія Луценка) політика-ведучого суспільно-політичного ток-шоу — це небезпека бути втягненим у дискусію, на що ведучий, як відомо, права не має. Ганні Герман цього разу дуже легко вдалося долучити шановного пана ведучого в звичайну політичну баталію за принципом «сам такий», з виряченими очима та бризканням слини.

 

Аналізуючи контент програм, в ефірі й «України», й «Інтера» очікувано багато говорили про результати виборів президента США. Барак Обама — втілення американської мрії, взірець інтелігентного політика і приклад для наслідування. Так про нового президента супердержави висловлювалися самі ж українські політики. Не хвалила Обаму та Маккейна хіба що Леся Оробець, нагадавши про те, як під час передвиборчих перегонів обидва не добирали висловів, змальовуючи якості один одного. «Давайте хоч трохи підійдемо до рівня Обами та Маккейна» — натомість закликав Микола Катеринчук.

 

Давайте! — підтримала аудиторія оплесками слова політика. Але чи скоро підійдемо? Особливо резонним здалося риторичне питання: чи зможе колись український «програшний» кандидат сказати переможцеві: «мій Президент», так як зробив це Маккейн, заявивши американцям: «моя поразка — ваша свобода»? 78% присутніх в аудиторії програми так не вважали... А звідси вже пробилася (що характерно — в обох програмах одночасно) тема політичної культури, якої, за словами учасників і «Свободи...» і «Шустера...», Україні дуже бракує.

 

«Чи можливий Обама в Україні? Чи можуть політики в Україні бути іншими?» — лунало в ефірі. «Я завжди говорю те, що у мене на серці,» — сором’язливо опускає вії Нестор Шуфрич, ніби знаючи відповіді на ці запитання. А Вадим Карасьов, патетично, але влучно «відрізає», що в політику ідуть для того, щоби розвивати державу, а не для того, щоб «зажигати». До речі, дуже неприємний вигляд мав епізод, коли, представляючи Вадима Карасьова, Шустер назвав політолога «позаштатним радником Балоги», посилаючись на сценарій програми (глядачі, очевидно, пам’ятають епізод, коли Юлія Тимошенко «подарувала» це клеймо Карасьову). З

 

 боку ведучого цей прийом був недоброякісним, адже питання не в тому, чий він радник, а в тому, що він говорить. А колеги-політологи, що сиділи поруч, не вважали за потрібне заперечити «випадкову» репліку ведучого. Можливо, для них — це не вада. А, можливо, боялися, що більше їх сюди не запросять?

 

Савік Шустер зробив дуже доречний акцент на здоров’ї українців, запросивши до студії членів «Українського медичного союзу» й озвучивши вражаюче загрозливі цифри. Виявляється, протягом останнього року кількість самогубств в Україні зросла майже вдвічі, перенісши країну в списку найсуїцидальніших із 12 місця на 10 всього-навсього за 3(!) місяці. Показник кількості самогубств змінюється в залежності від регіону. Найгірше почуваються українці на Заході: у Львові кількість самогубців зросла на 103%, у Києві — на 98%, у Дніпропетровську — на 33%. Запрошені до студії, щоби коментувати ці цифри, медичні фахівці, на диво, були доволі емоційними. Головний онколог України Олександр Фільц одразу попередив: він чудово розуміє, що присутній на політичному шоу, а не при вирішенні проблем країни. Але більше, ніж про сухі й жорстокі цифри, він проникливо говорив про «інфляцію цінностей» і поставив діагноз українському політикуму: депресивність. Причому всі головні ознаки, згідно з азами медицини і діагностування, наявні.

 

— Я ввімкнув «Шустер Live», побачив там Нестора Шуфрича, і негайно його перемкнув, бо мені того було досить. Дивитися і слухати Шуфрича проти ночі — це значить шкодити своєму здоров’ю, — коментує п’ятничний ефір кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників Сергій Грабовський, — а «Свобода на «Інтері» була достатньо цікавою, і Юрій Луценко показав, що він із роллю ведучого, чи шоумена, чи організатора публічних заходів справляється значно краще, ніж із роллю міністра. Знову підтвердилося те, що Луценко — це політичний діяч, якому місце в парламенті, на вулиці, на мітингу, але не в кабінеті чиновника.

 

Стосовно того, потрібна Україні сильна рука чи конкуренція серед політиків, питання було поставлено абсолютно неадекватно. Сильна рука — це сильна рука закону. А в нас дуже багато говорять про закон, але викидають слово «сила», тоді як закон повинен мати певну сил, аби його виконували. Ця сила полягає не в самих словах, а у раціональній дії державного механізму, судової влади, мас-медіа та громадянського суспільства загалом. Оскільки був поставлений абсолютно невірний ракурс, то й розгляд був неправильним.

 

Стосовно політичної культури в Україні склалася парадоксальна ситуація, коли політична культура тієї спільноти, яка вважає себе політичною елітою, дуже мало дотикається до політичної культури того громадянського суспільства, яке, звичайно, охоплює далеко не все населення України, але все ж існує у структурах громадянського суспільства, які щось намагаються робити (досить нагадати боротьбу проти незаконної забудови). Це одна політична культура, а інша — це та, що належить тій політичній тусовці, яка називає себе елітою.

 

У цьому сенсі більш показовими були не політичні ток-шоу, а програма «Танцюю для тебе» на «1+1». Можна було очікувати, що депутати Верховної Ради скинуться бодай по тисячі гривень на допомогу тим, хто має реальні проблеми й біди, але допомогу надавали представники артистичного прошарку — мистецького й телевізійного цеху та будівельники. Але депутати в цьому не були помічені, а серед них, перепрошую, вистачає мільйонерів, є навіть мільярдери. Оце і є рівень їхньої політичної та загальної культури. Це наводить на думку, що ця так звана політична еліта України за рідкісними винятками заслуговує на те, що зветься хитрим латинським словом ротація, а простіше можна сказати так: заслуговує на копняка під зад.

 

Тривожна тенденція збільшення кількості самогубств може бути пов’язана не лише з власне економічними причинами, а й з інформаційними, тобто тими, що формують свідомість громадськості. Чи можна встановити між цими явищами прямий зв’язок?

— Ці ефекти телебачення досліджувалися в міжнародному масштабі. Наприклад, вплив інформації криміногенного характеру на самопочуття американців. Є різні дані, але були дослідження, що встановили пряму кореляцію між тим, наскільки часто і з яким акцентом з’являється така інформація в засобах масової комунікації і поведінкою тих, хто це бачить, — розповідає доктор політичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України Ольга Зернецька, й додає, що в Україні подібні дослідження проводити немає кому. — За всі роки незалежності ми не створили єдиного центру для вивчення таких ефектів телебачення.

 

Цим вивченням могла би займатися Нацрада з питань телебачення і радіомовлення. Це могли б бути інститути й факультети журналістики в університетах країни, Академія наук — але не на рівні відділів, а значно серйозніше, а також комерційні структури, що займаються вивченням громадської думки. Проте ми майже не чуємо голосу громадськості — організацій, ініціативних груп, які б заявили про своє невдоволення таким телебаченням.

 

Телебачення дуже довго й наполегливо культивувало політику як центр українського всесвіту, і йому (телебаченню) таки вдалося змістити наш центр кудись у коридори влади. Сподіваємося, що зараз ми маємо шанс заговорити про повернення нашої осі на законне місце, яким є людина і суспільство.